Боротьба україно-російських військ проти шляхетської Польщі в 1654-1656рр. Вденська угода

Воєнні успіхи й перші непорозуміння України з Росією. Союз України з Росією змінив розстановку політичних сил в Європі. На політичному горизонті з'явилася коаліція двох держав, здатна на рівних протистояти будь-якому супротивникові. Колишній союзник України, Кримське ханство пішло на зближення з Річчю Посполитою. Загроза війни з Кримським ханством була настільки реальною, що Хмельницький кілька місяців не наважувався на генеральний наступ проти Польщі. Навіть на її агресію у березні 1654 р. гетьман активно не відреагував. І тільки військовий талант полковника Богуна, героїзм козаків, а також міщан міст Мішурова, Немирова, Умані та інших зупинили просування польських військ углиб України. Дії окремих козацьких полків і невеликих загонів російських рейтарів на Волині влітку 1654 р. не мали великого значення. Тим часом обстановка в Криму почала змінюватися. Після смерті Іслама-Гірея у червні до влади прийшло угруповання Мелді-Гірея та Артеміра, що орієнтувалося на союз з Україною.
Набагато рішучіше діяв Хмельницький на північному театрі війни. Вірний союзницькому обов'язкові, гетьман у в травні 1654 р. направив 20-тисячне військо наказного гетьмана Івана Золотаренка на допомогу російській армії в Білорусії. До його складу входили козаки Ніжинського, Стародубського, Чернігівського полків. За активної участі білорусів українські козаки протягом червня—серпня повиганяли польські гарнізони з Гомеля, Чичерська, Нового Бихова, зайняли Кричевський і Могильовський повіти. Одночасно російські війська до жовтня 1654 р. оволоділи Вітебськом, Оршею, Полоцьком, а після тримісячної облоги і Смоленськом. Успіхи українсько-російської зброї були безсумнівними. Але одразу ж виявилися й розбіжності в стратегічних планах гетьмана Хмельницького і царя Олексія Михайловича. Перший створив на визволеній території Білоруський (Чауський) полк, поділив його на Могильовську, Мстиславльську, Бихівську та інші сотні й приєднав до України. Другий вважав ці землі російськими і наказав приводити місцеве населення до присяги цареві. Це викликало різке заперечення як українських властей, так і білорусів, які вже багато років спільно з козаками воювали проти польсько-литовського володарювання й встигли запозичити їхній устрій і порядки. Були випадки, коли взяті козаками міста російське командування наповнювало своїми загонами й оголошувало російськими. Командири козацьких полків давали рішучу відсіч спробам російського командування підкорити їх своїй владі. Справа дійшла до того, що Хмельницький направив до Білорусії спеціальну комісію для розслідування таких непорозумінь і залагодження конфлікту.
Успішно діяли українські та російські війська у 1655 р. Влітку вони перейшли у рішучий наступ. Козацькі полки взяли Свислоч, Мєнськ, Гродно і вийшли до кордонів Великого князівства Литовського. Спільно з російськими військами Якова Черкаського вони захопили столицю Литви Вільно. Згодом Золотаренко водив свої полки на Троки, за р. Німан, переслідував і громив литовську шляхту в інших регіонах. Під час облоги Старого Бихова Золотаренко в жовтні 1655 р. загинув, а на його місце став спочатку брат Василь, потім зять Хмельницького полковник Іван Нечай.
Драматичніше розгорталися події в Україні. Восени 1654 р. 30-тисячна польська армія Станіслава Потоцького вторглася на Поділля, повсюдно зустрічаючи запеклий опір населення. Невмирущою славою вкрили себе захисники містечка Буші на Брацлавщині. Коли більшість козаків загинула й поляки вдерлися до міста, оборону фортеці очолила вдова сотника Зависного Олена. Аби не потрапити до рук шляхти і не здати їй фортецю, мужня жінка висадила в повітря пороховий погріб. Від вибуху.загинуло чимало жінок, старих і дітей. Серйозної поразки зазнали козаки під Брацлавом. Вся Брацлавщина лежала в попелі й руїнах, 200 тис. подолян опинилися у татарському полоні.
Під Уманню шляхетські війська й 30-тисячна татарська орда наштовхнулися на нездоланний опір місцевого гарнізону й козаків Богуна. На допомогу обложеним з Білої Церкви вирушили українські й російські полки на чолі з Хмельницьким та Василем Шереметьєвим. 19 січня 1655 р. вони зійшлися під Охматовом зі знятими з-під Умані польськими корогвами Чарнецького й Лянцкоронського. Три доби при лютих морозах точилися кровопролитні бої. Пізніше це місце народ влучно прозвав Дрижиполем. Поляки показали себе нестримними у нападі, українці — нездоланними в захисті. Коли 20 січня драгуни прорвалися до козацького табору, то козаки «не стільки стрільбою, — писав очевидець, — як голоблями поляків били». В бою загинуло стільки вояків, що козаки викладали з їхніх трупів високі бруствери й за ними боронились. У вирішальний момент Богун зробив вилазку і всім полком ударив у тил ворога. Польсько-шляхетські війська зазнали великих втрат, мусили зняти облогу з Умані й відступити.
Навесні 1655 р. почався генеральний наступ українсько-російських військ на західноукраїнські землі. Знищуючи невеликі залоги противника, козаки й ратники повільно просувалися на захід. Залишивши під Львовом частину сил, Хмельницький і Григорій Ромодановський рушили далі. Під Городком (на захід від Львова) українсько-російські війська розгромили армію Потоцького. У битві відзначилися козаки Миргородського полку Григорія Лісницького, які мушкетним вогнем знищили відбірні частини противника. Загони Данила Виговського і Петра Потьомкіна прорвалися на польські землі й оволоділи Любліном. Місто присягло на вірність цареві. З різних причин Хмельницький не став розвивати наступ на Варшаву, оскільки, мабуть, вважав головне завдання виконаним. Гетьман не приховував своєї радості від визволення всіх етнічних земель України і заявляв, що став «господарем всієї Руської землі». А старшина вторила йому: «Доки козацька шабля зайшла, доти козацька влада має бути».
Діставши повідомлення про рух татарської орди на Поділля, союзники наприкінці жовтня мусили залишити Львівщину й виступили їй назустріч. Під Озірною 10— 11 листопада 1655 р. відбулися бої між союзниками й татарами, які не дали переваг жодній із сторін. Між Україною і Кримським ханством був підписаний взаємовигідний мирний договір. За ним татари зобов'язувалися не допомагати Польщі у війні з Україною й не виступати проти Росії, а козаки обіцяли не воювати з татарами. У цілому цей мир завершував багатомісячні зусилля Криму піти на дальше зближення з Україною й заручитися її підтримкою у протистоянні з Річчю Посполитою та Росією. Одночасно він міг значно ускладнити відносини України з Росією, а то й привести до їхнього остаточного розриву, чого так домагався кримський хан.
Пошуки нового союзника й загострення відносин з Росією. Воєнні успіхи України і Росії у 1655 р. викликали серйозне занепокоєння в урядів ряду європейських країн. Щоб не дати Росії посилитися в Прибалтиці, шведський король Карл Густав оголосив війну Речі Посполитій і влітку 1655 р. зайняв значну територію Литви та Польщі. Польський король Ян Казимир емігрував за кордон. Постало питання про розподіл земель Речі Посполитої. Через свого посла Юрія Торквата шведський король запропонував Хмельницькому повернути західноукраїнські землі польському панству. Крім того, Карл Густав планував передати трансільванському князю Юрію Ракоцію Львівщину, частину Покуття й Поділля, а собі залишити Белзьку, Сяноцьку, Перемишльську і Холмську землі. Такі наміри шведського короля не знайшли підтримки в Хмельницького, котрий присвятив життя визволенню всіх українських земель. Однак договірно оформлених союзницьких зв'язків із шведським королем він не припинив. Україна залишалась у партнерських відносинах зі Швецією. Хмельницький вів також переговори з послами Туреччини, Трансільванії і Бранденбурга, спрямовані проти Польщі. Хоч вони не дали реальних результатів, але були надзвичайно важливими в ситуації, коли Росія почала змінювати свій зовнішньополітичний курс.
Вважаючи західну проблему в основному вирішеною і не бажаючи посилення Швеції, російський уряд наприкінці 1655 р. пішов на політичне зближення з Польщею. В цьому досить важливу роль відіграла обіцянка частини шляхти обрати російського царя після смерті Яна Казимира польським королем. Відкривалася перспектива розв'язати затяжний конфлікт мирними засобами, і Росія, природно, не могла її проігнорувати. Але для цього вона мала насамперед захистити свою майбутню територію від шведської навали. Тонкий хід польської дипломатії ледве не призвів до розриву українсько-російських зв'язків і мав далекосяжні наслідки. У травні 1656 р. Росія оголосила війну партнерові України по боротьбі з Річчю Посполитою— Швеції, що викликало справедливе незадоволення козацької старшини. Воно переросло у відкрите обурення, коли царський уряд не допустив українську депутацію на переговори з Польщею про мир. Вирішення українського питання без українського представника й підписання Росією в жовтні 1656 р. з Польщею сепаратного Віденського перемир'я Хмельницький розцінив як відхід від зобов'язань про допомогу Україні в протиборстві з Польщею і заявив про необхідність «відступити від руки царської величності». Це питання гетьман виніс на розгляд старшини. Три бурхливі старшинські ради у вересні, жовтні та листопаді 1656 р. хоч і ухвалили дотримуватися рішень Переяславської ради 1654 p., але висловили й рішимість захищати інтереси України від будь-яких посягань.
Не пориваючи з Росією, ради вирішили шукати й інших союзників у боротьбі з Польщею. Ними потенційно залишалися Швеція, Молдавія, Валахія й Трансільванія. Українські дипломати Данило Грек, Силуян Мужиловський та Іван Ковалевський розгорнули активну діяльність. У вересні 1656 р. Україна підписала з Трансільванією союзницький договір, де однозначно заявляла про свої права на «всю Русь до Вісли». В листопаді Трансільванія уклала аналогічний договір зі Швецією, і так Україна опинилася в коаліції держав, одна з яких перебувала в стані війни з Росією. Самостійна політика українського гетьмана викликала сильне невдоволення російського уряду. Всі запевняння Хмельницького царя у тому, що союз спрямований проти Польщі, а не проти Росії, не знаходили розуміння. Зовнішньополітичний курс українського уряду вступав у явну суперечність із задумами російської дипломатії.
У грудні 1656 р. гетьман направив на допомогу трансільванському князю Юрію Ракоцію, котрий розпочав воєнні дії проти Польщі, 20-тисячне військо київського полковника Антона Ждановича. Незабаром до нього приєднався полк Івана Богуна. Разом з трансільванцями й шведами козаки розгромили польську армію під Замостям, брали Краків, Сандомир, Люблін, Варшаву та інші польські міста. Козацька старшина домагалася від польського й шведського королів визнання своїх прав «на всю стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж по Віслу». До визнання Української держави в таких межах почала схилятися й частина шляхетства західних земель. Шляхта Турово-Пінського повіту заявила про своє приєднання до Української держави «на віки вічні». Гетьман підтвердив усі її права та вольності, зокрема й рівноправність римо-католицького віросповідання. З аналогічним проханням до Хмельницького звернулися шляхта Волині, а також відомий магнат Степан Четвертинський. Почалося поступове запровадження козацького адміністративно-територіального устрою в західноукраїнському регіоні. Ніколи позиції Української держави не були такими сильними й визнаними місцевою владою, як взимку та навесні 1657 р.
Розгром Польщі, грабунки та розбої різноплемінного війська пробудили в польському народі нечувані патріотичні почуття. Героїчна оборона від шведів монастиря в Ченстохові надихнула населення на масові виступи проти загарбників. На чолі патріотичних сил Польщі став талановитий воєначальник Стефан Чарнецький. Допомогли Польщі й сусідні держави, котрі не хотіли порушення політичної рівноваги в Європі. Австрійський імператор Фердинанд ІІІ вирядив на допомогу королю Яну Казимиру свої війська. Данія оголосила війну Швеції й тим відволікла її армію на себе. Залишені напризволяще трансільвансько-українські війська мусили відступити з Польщі. Жданович і Богун з великими втратами відвели полки до місць постійного розквартирування, а Юрій Ракоцій у липні 1657 р. був розгромлений поляками й татарами. Польща постала з попелу, а Україна зазнала чергової поразки.

32. Богдан Хмельницький - полководець, політик, державний діяч.

Богдан Хмельницький - одна з наяскравіших постатей української історії. Його діяльність - гнучкого політика, вправного дипломата, досвідченого полкводця - не тільки визначила подвльшу долю України, а й відчутно вплинула на європейське політичне життя.

Основним здобутком Богдана Хмельницького було відродження української державності. Саме у відновленні незалежної держави, яка б обєднала усі етнічні українські землі і стала б гідною спадкоємницею Київської Русі, вбачав гетьман мету очоленої ним Національно - Визвольної війни. Розбудова Української держави відбулася під особистим його керівництвом.

Незаперечною заслугою Богдана Хмельницького було й те, що весь український народ, незважаючи на станові інтереси,виступив єдиною як ніколи силою в боротьбі за національне визволення.

За гетьманування Хмельницького на території Української Держави були ліквідовані магнатське та шляхетське землеволодіння. фільварково-панщинна система господарювання, кріпосницькі відносини. Цілковита більшість селян отримала особисту волю, право спдкоємного володіння землею та сільськогосподарськими угіддями, а також можливість вступати до козацького стану. Зросла чисельність козацтва, яке стао привілейованим станом.

Хмельницький здобув визнання в Європі і як полководець. Він не тільки створив одну з найсильніших армій, зумівши належним чином озброїти її, а й збагатив воєнне мистецтво самобутньою тактикою.

Відрізнявся дипломатичними здібностями. Він домігся ізоляції Польщі і налагодив добрі сусідські відносини з багатьма країнами.

Дата добавления: 2015-05-22