Приватна власність породжує систему стимулів, що сприяє економічному прогресу. На доказ цього можна привести чотири основних доводи

По-перше, приватна власність заохочує розумне керування майном. Якщо приватні власники не можуть належним чином містити свою власність або допускають погане з нею обіг, то вони будуть покарані зниженням її цінності. Наприклад, володіючи автомобілем, ви зацікавлені в тім, щоб міняти масло, проводити регулярне технічне обслуговування й збирання салону машини. Чому? Тому що, якщо не піклуватися про це, цінність машини як для вас, так і для її потенційних власників, буде знижуватися. І, навпаки, якщо машина акуратно втримується й перебуває в робочому стані, її цінність буде вище як у ваших очах, так і в очах тих, хто захоче придбати неї згодом. В умовах приватної власності заохочується саме розумне керування нею.

Якщо власність належить державі або нею володіє спільно більша група осіб, мотиви містити її в порядку слабшають. Навряд чи тому варто дивуватися тому загальновідомому факту, що стан державного житла, як правило, залишає бажати кращого, причому як у капіталістичних країнах, зокрема в США, так і в соціалістичних, наприклад, у Росії й Польщі. Така безгосподарність - не більш ніж відбиття системи стимулів, породженою державною власністю на майно.

По-друге, приватна власність спонукує людей збільшувати свій стан і ефективно ним користуватися. В умовах приватної власності люди прагнуть підвищувати свою кваліфікацію, більше й краще працювати, оскільки це їм вигідно. У них з'являється прагнення збільшувати свій стан: квартири, офіси, будинки.

Сільське господарство в колишньому Радянському Союзі служить ілюстрацією того, наскільки важливі права власності як стимул продуктивної діяльності. При комуністичному режимі селянам дозволялося залишати собі або продавати на ринку продукти, зроблені на особистих присадибних ділянках, що не перевищували по розмірі одного акра (0,405 га). Ці присадибні ділянки становили всього лише 1% всієї оброблюваної землі; інші 99% оброблялися державними підприємствами й величезними сільськогосподарськими кооперативами. Проте, за повідомленнями радянської преси, приблизно одна чверть загального обсягу сільськогосподарської продукції Радянського Союзу вирощувалася саме на цих малюсіньких приватних ділянках.

По-третє, приватні власники прагнуть використовувати свої ресурси так, як це вигідно іншим.
Хоча закон дозволяє їм робити зі своїм майном "усе, що завгодно", приватні власники виявляються у виграші, коли думають про те, як зробити свою власність найбільш привабливої для інших. Якщо їхньої дії викликають схвалення інших людей, цінність їхнього майна зростає, якщо немає - знижується.

Право розпоряджатися власним трудовим потенціалом, будучи сильним стимулом для інвестування у власне утворення й навчання, дозволяє людям надавати послуги, високо оцінювані іншими. Точно так само у власників матеріальних активів їсти стимул удосконалювати їх у напрямку, схвалюваному іншими. Наприклад, власника багатоквартирного будинку можуть анітрошки не хвилювати стоянки для машин, пральня, дерева або газони, у його житловому комплексі. Однак, якщо споживачі цінують наявність цих благ вище витрат на їхню підтримку, власник неодмінно буде зацікавлений у їхньому наданні, оскільки вони збільшать квартплату й ринкову вартість квартир. І, навпаки, власники будинків, що пропонують те, що подобається їм, а не споживачам, зменшать свої доходи й капітали.

По-четверте, приватна власність сприяє розумному використанню ресурсів і їхньому заощадженню для майбутнього. Сьогоднішня експлуатація ресурсів створює поточний дохід, що є слідством попиту сьогоднішніх користувачів. Однак потенційний виграш у результаті збільшення очікуваної в майбутньому ціни ресурсів відображає попит уже майбутніх користувачів. І в приватних власників їсти стимул урівноважувати ці два попити.

Коли очікувана в майбутньому цінність ресурсів перевищує їхню нинішню цінність, приватні власники виграють, якщо зберігають ресурси для майбутніх користувачів, навіть якщо не припускають дожити до цього часу. Уявимо собі, наприклад, що 65-літній фермер, що займається розведенням лісу на продаж, міркує над питанням про те, чи варто рубати ялини. Якщо очікується, що через ще більшу недостачу лісу підрослі згодом ялини будуть коштувати набагато більше, фермер виграє, давши деревам спокій. В умовах, коли власність може бути продана, ринкова ціна приналежному фермерові землі буде збільшуватися в міру росту дерев і наближення очікуваного строку одержання виграшу. Таким чином, фермер буде мати можливість продати дерева "живцем" (або землю разом з лісом) і одержати їхню зростаючу вартість у будь-який час, незважаючи на те, що очікуваний результат може наступити через багато років після його смерті.

Здатність саме приватної власності стимулювати збереження й нагромадження майна наочно підтверджується при порівнянні прав власності, застосовуваних відносно тварин. Свійські тварина, що перебувають у приватній власності, такі як велика рогата худоба, коні, лами, індики й страуси, зберігаються заради майбутніх доходів. Навпроти, відсутність приватної власності приводить до винищування бізонів, кити й бобрів.

Ще більш наочно ілюструє вплив приватної власності на схоронність тварин доля африканських слонів. У Кенії слони нікому не належать і вільно пересуваються по території країни, а правительство намагається захистити їх від браконьєрів, що полюють за коштовної слоновой кісткою, забороняючи використання слонів у будь-яких комерційних цілях, крім туризму. За десять років проведення цієї політики популяція кенійських слонів скоротилася з 65 тис. до 19 тис. особин. Скоротилися популяції слонів і в інших країнах Східної й Центральної Африки, де правительства дотримуються того ж підходу.

Зімбабве ж, навпроти, дозволяє продаж слоновой кості й шкіри, але надає право приватної власності місцевому населенню, на чиїй землі живе слон. З початку проведення цієї політики в країні зареєстрований ріст популяції слонів з 30 тис. до 43 тис. особин. Популяції слонів в інших країнах, що дотримуються подібного підходу, - Ботсвані, Малаві, Намібії й ПАР - також ростуть. [Докладніше про цю проблему див. статтю: Randy Simmons and Urs Kreuter, Herd Mentality: Banning Ivory Sales Is No Way to Save the Elephant, Policy Review (Fall 1989), pp. 46 - 49.]

Протягом сторіч провісники кінця світу запевняли, що ми от-от залишимося без дерев, корисних копалин і джерел енергії. В XVI в. англійці побоювалися, що лісові запаси незабаром будуть виснажені, оскільки дерево широко використовувалося як паливо. Але високі ціни на ліс дали стимул для його збереження й привели до розвитку споживання кам'яного вугілля. "Лісова криза" був переборений. У середині XIX в. Виникли тривожні пророкування, що у світі незабаром скінчиться китовий жир - у той час головне паливо для світильників. Ціни на китовий жир росли, але усе активніше велися пошуки джерела, що заміняє, енергії, що привело до широкого використання гасу й покінчило з "кризою китового жиру".

З переходом на споживання нафти й газу майже відразу ж з'явилися похмурі пророкування щодо виснаження цих ресурсів. Подання про те, наскільки занижуються запаси палива, наприклад у Канаді, можна одержати із президентського обігу доктора Кэмбелла Уоткинса до Міжнародної асоціації економіки енергетики (International Association for Energy Economics) в 1992 р.

Уоткинс відзначив, що сукупні запаси природного газу в провінції Альберта в 1957 р. становили 75 трлн. куб. футів. [1.000 куб. футів = 28.3 куб. м] ДО 1985 р., незважаючи на зросле за цей час споживання, вони оцінювалися вже в 149 трлн. куб. футів, до 1987 р. ще вище - в 170 трлн. куб. футів, а для 1992 р. ця цифра склала майже 200 трлн. куб. футів! Так що Канада навряд чи ризикує залишитися без природного газу! Провісники кінця світу не враховують, що приватна власність дає людям стимул для заощадження коштовних ресурсів і пошуку замінників. Якщо підсилюється дефіцит того або іншого ресурсу, то росте і його ціна. Ріст ціни змушує виробників, винахідників, інженерів і підприємців: а) заощаджувати на прямому використанні ресурсу; б) більш активно вести пошук замінників і в) розвивати нові методи розвідки й видобутку все більшої кількості даного ресурсу. До сьогоднішнього дня ці фактори, крок за кроком, відсунули "кінець світу" на далеке майбутнє, і є всі підстави думати, що ця тенденція збережеться й далі відносно ресурсів, що перебувають у приватній власності.

Емпіричні дані показують, що скоректовані на інфляцію ціни майже всіх природних ресурсів знижувалися протягом останніх десятиліть, а в більшості випадків - і протягом століть. Класичне дослідження Гарольда Барнетта й Чэндлера Морриса "Дефіцит і економічний ріст: Економіка доступності природних ресурсів" (Harold Barnett and Chandler Morris, Scarcity and Growth: The Economics of Natural Resource Availability, Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 1963), що побачило світло в 1963 р., прекрасно це демонструє. Недавні публікації, що пішли за цією роботою, показують, що ціни ресурсів продовжують знижуватися. В 1980 р. економіст Джулиан Саймон уклав парі зі Статтю Эрлихом, екологом, що дотримувався самих похмурих поглядів відносно прийдешнього виснаження природних ресурсів. Саймон заставлявся, що скоректовані на інфляцію ціни будь-яких п'яти, на вибір Эрлиха, природних ресурсів будуть падати протягом наступного десятиліття. І дійсно, ціни всіх п'яти ресурсів, обраних Эрлихом, знизилися, а Саймон виграв парі, що одержало широкий розголос. Недавнє дослідження показало, що протягом 80-х років з 38 найважливіших природних ресурсів лише два - марганці й цинк - реально виросли в ціні. [Stephen Moore, So Much for 'Scarce Resources', Public Interest (Winter 1992).]

Приватну власність нерідко зв'язують із егоїзмом. Парадокс, однак, у тім, що насправді все обстоит саме навпаки. Приватна власність забезпечує захист від жадібних людей, що прагнуть опанувати тим, що їм не належить, і змушує користувачів ресурсів відповідати за свої дії. Коли права власності чітко визначені, надійно захищені й можуть служити предметом купівлі-продажу, виробники товарів і послуг не можуть використовувати дефіцитні ресурси, не компенсувавши їхню цінність власникам. Платити доводиться стільки, скільки потрібно, щоб власники ресурсів відмовилися від їхнього альтернативного використання.

По суті, чітко певні права приватної власності не дозволяють застосовувати насильство як знаряддя конкуренції. Виробникові, у якого ви не хочете купувати товар, не дозволяється, щоб відомстити підпалювати ваш будинок. І конкуруючий з вами постачальникові ресурсів, чиї ціни ви збиваєте, не дозволено у відповідь на це проколювати шини вашого автомобіля або загрожувати вам фізичною розправою.

Приватна власність до того ж допомагає розосередженню влади й розширює сферу діяльності, заснованої на добровільному співробітництві. Влада, який наділені приватні власники, строго обмежений. Власники приватних фірм не в змозі примусити вас купувати в них товари або працювати на них. Вони не можуть оподаткувати ваш дохід або ваше майно. Вони можуть одержати якусь частину вашого доходу, тільки давши вам замість те, що ви вважаєте більше коштовним.

Влада навіть самого багатого власника (або найбільшої фірми) обмежена конкуренцією з боку всіх бажаючих поставляти аналогічні продукти або послуги.

На противагу цьому, як свідчить досвід Східної Європи й колишнього Радянського Союзу, при переході від приватної власності до державного невелика жменька лідерів наділяється величезною політичною й економічною владою. Одне з головних переваг приватної власності укладається в її здатності обмежувати надмірну концентрацію економічної влади в руках деяких. Право на володіння власністю, передане великій кількості людей, - це ворог тиранії й зловживання владою.

Звідси ясно, що потрібно робити колишнім соціалістичним країнам. Не дуже давно Нобелівський лауреат Милтон Фридман помітив, що краща програма для Східної Європи може бути лаконічно сформульована "у трьох словах: приватизувати, приватизувати, і ще раз приватизувати". [Milton Friedman, Economic Freedom, Human Freedom, Political Freedom. Лекція, прочитана 1 листопада 1991 р. у Каліфорнійському державному університеті в Хейварде. Брошура з текстом лекції може бути отримана з: Center for Private Enterprise Studies of California State University, Hayward.] Приватна власність - це наріжний камінь як економічного прогресу, так і особистої волі.

http://economic.lviv.ua/abetka-konom-ki/privatna-vlasn-st-lyudi-userdnee-trudyatsya-y-ratsionalnee-vikoristovuyut-resursi,-koli-vlasn-st-privatno.html

http://forum.finance.ua/topic110643.html#p1220531

http://studopedia.com.ua/view_ekonomiateor.php?id=9

http://buklib.net/books/23258/

Дата добавления: 2015-05-22