Володимир Великий – хреститель Русі. Охрещення русичів

Причини запровадження християнства державною релігією у Давньоруській державі.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги – Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже зна­ла й іудейську та мусульманську релігії. Однак, більш до душі був Володимирові християнський обряд у східному його варіанті. До того ж християнство у багатьох державах виявилося ефективним чинником у вирішенні внутрішніх справ. А в Русі на той час родоплемінний лад і його язичницька релігія пережи­вали кризу, утверджувалися феодальні відносини.

Християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичницькі вірування. Християнська віра в Царя Небесного та його намісника на землі — князя, більше сприяла централізації держави, ніж язич­ницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація у державах, де християнство стало панівною релігією.

До запровадження християнства на Русі спонука­ла й потреба розвивати економічні, політичні та культурні зв'язки з сусідніми християнськими державами. А язич­ництво цьому певною мірою перешкоджало.

Відносини Великого київського князя з Візантією були тоді дуже складними. У 986 р. візантійський імператор Василій II, який опинився в скрутному становищі після по­разки в Болгарії, звернувся до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, попросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки грецької царівни Анни, сестри імпера­тора. Василій II йому відмовив.

Влітку 987 р. проти Василія II виступив його воєвода Варда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. Скориставшись цим, Володимир вирушив у Крим — тодішню візантійську ко­лонію і облогою взяв місто Херсонес (Корсунь). Василій II змушений був погодитися на шлюб Володимира з Анною, за умови, якщо він прийме християнську віру.

Військо Володимира розгромило заколотників у Ві­зантії, а влітку 988 р. він був охрещений в церкві св. Яко­ва в Херсонесі й одружився з Анною.

Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство візантійського обряду вірою своєї держави (є відо­мості, що Рим схиляв Володимира до християнства за ла­тинським обрядом). Хрещення киян, за літописом, відбу­валося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів ски­дати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кинули в ріку, князь наказав: "Як де пристане, від­бивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його". Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви. Їх ще називали божницями.

Запрошені Володимиром візантійські священики по­чали хрестити інші міста й села Русі. Це був болісний про­цес. Відомі виступи проти християнізації в Новгороді, Ярославі, інших містах, які Володимир жорстоко приду­шував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988-991 pp. Але населення ще довго наверталося до нової віри.

Проповідниками християнства, першими священика­ми були греки, болгари. Пізніше духовенство почали фор­мувати з місцевих людей. У ті часи священик та особи, які виконували певні обов'язки або яких церква прийняла під свій захист, жили при храмах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церковним уставом Володимира, до них належали ігумен, піп, диякон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічень, прощеник, за­душний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини свяще­ника ставали також священиками; попович, який не вчив­ся і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писа­ти і знати церковні обряди.

Згодом сформувалася централізована релігійна ор­ганізація на чолі з митрополитом, якого традиційно при­значав константинопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київська митрополія була части­ною Константинопольського патріархату. Після смерті митрополита-грека в 1051 р. князь Ярослав Мудрий без погодження з імператором і Константинопольським пат­ріархом уперше призначив митрополитом руського свяще­ника Іларіона, автора відомого "Слова про закон і благо­дать". Другим – ученого-книжника, філософа Клима Смолятича. Це були спроби вивести руську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

Дата добавления: 2015-05-22