Гадяцька угода 1658 р

Процес об'єднання Литви і Польщі розпочався ще в кінці XIV ст. з Кревської унії, але остаточно ці дві держави об'єдналися у Річ Посполиту в 1569 р. за Люблінською унією. У відповідності до нового адміністративно-політичного устрою держава являла собою федерацію. Річ Посполита була шляхетською республікою: король обирався на сеймі шляхтою та магнатами. Держава складалася з Королівства Польського і Великого князівства Литовського. її територія поділялася на воєводства. Останні, ділилися на повіти, які очолювали старости. Шляхта вирішувала справи місцевого порядку на власних сеймиках.

Люблінська та Берестеська унії та їх наслідки

Повстання під керівництвом М.Глинського.

Зимою 1508 р. розпочалося останнє з повстань аристократичної верхівки «руського живла» у Великому Литовському Князівстві. Героєм руху був князь Михайло Глинський [2].

Загальне нарікання на литовсько-польську політику й агітація Глинського зробили своє. В лютому 1508 р. з походу на Мозир почалося повстання руської шляхти. Місто здалося Глинському без бою. Місцеве населення віддавало Глинському «божеські почесті, наче володареві, православне духовенство й монахи вийшли йому назустріч зі святощами». Повстанці Глинського пішли на Слуцьк і Мінськ, але здобути їх не вдалося. Брат Глинського – новгородський староста Василь підняв повстання на Київщині, взяв в облогу Житомир і Овруч. Він закликав руську шляхту й бояр добровільно приступати до повстання, щоб «при божій помочі відібрати руські землі з рук Литви й відродити Руську державу». Чимало шляхти піднялося на повстання й присягнуло на вірність М. Глинському.

Але сили повстанців були замалими для більших воєнних успіхів. Московський цар хоч і співчував повстанню, однак допомагав Глинському доволі слабо й нерішуче. Татарський хан Менглі-Гірей зволікав із допомогою. Глинський змушений був відступити за Дніпро, а відтак подався у Москву.

1508 р. між Литвою і Москвою було укладено «вічну згоду». Під арешт попало чимало західноруської шляхти. Однак «згода» не тривала довго. Вже у 1511 р. почалася нова московсько-литовська війна.

Результатом унії стало юридичне приєднання земель, населених православними – Київщини, Волині, Поділля і частини земель Лівобережжя до католицької Польщі. До польських магнатів і шляхти перейшли усі земельні багатства, запанував тяжкий соціальний та релігійний гніт, були знищені будь-які залишки політичної автономії, що існували з часів Литви.

Після Люблінської унії під заборону підпала православна церква, посилилося втручання у церковні справи світської влади. Римська курія намагалася ще більше утвердити католицизм на руських землях.

У жовтні 1596 р. у Берейсті зібрався церковний собор для обгово­рення питання про унію. Від самого початку він поділився на два собори. В уніатському брали участь митрополит М.Рогоза, 5 єпископів, 3 архімандри­ти, 3 католицькі єпископи й чимало шляхти. 8 жовтня 1596 р. під тиском представників короля вони підписали угоду про унію, що й було затвер­джено Сигізмундом III.

Після прийняття Берестейської унії почалася відкрита експансія проти православ’я, його духовності, історії та культури. Прибічники унії почали впроваджувати її силою. Так, єпископ Потій особисто очолив похід проти Іллінського православного мо­настиря на Волині, ченці якого виступили проти рішень Берестейського церко­вного собору.

Гадяцький договір (Гадяцькі пакти) – українсько-польська мирна угода, підписана 16(06) вересня 1658 р., після довгих переговорів на козацькій раді неподалік м. Гадяч (нинішній районний центр Полтавщини) гетьманом Іваном Виговським (?-1664) з урядом польського короля Яна II Казимира Ваза (1609-1672). По суті, пакти передбачали повернення Козацької держави під скіпетр польського короля. В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої. Концепцію Гадяцького трактату виробив Юрій Немирич (1612-1659)

Основні положення Гадяцького договору:

· Україна в складі Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств під назвою “Руське князівство” разом з Польським королівством і ВКЛ входила до “єдиної і неподільної Речі Посполитої” на рівних правах;

· влада гетьмана визнавалася довічною, а по його смерті стани українського суспільства обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король призначав нового гетьмана;

· утворювалися місцеві органи влади за польським зразком;

· відновлювалися суд і судочинство а також адміністративно-територіальний устрій, що існували до 1648 року;

· Руське князівство не мало прав на самостійні зносини з іншими державами;

· сенаторські посади мали обіймати особи православного віросповідання;

· дозволялося відкрити окремий монетний двір для карбування грошей із зображенням спільного короля;

· кількість збройних сил мала становити 60 тис. козаків і 10 тис. найманців;

· відновлювалося велике землеволодіння, кріпацтво, усі повинності які існували до 1648 р.;

· козацтву гарантувалися давні права та привілеї, а по 100 козаків з кожного полку, за поданням гетьмана, отримували від короля шляхетство;

· польські і литовські війська не мали права перебувати на території Руського князівства, за винятком надзвичайних ситуацій, але ва такому разі вони переходили в підпорядкування гетьмана;

· по всій території держави дозволялося засновувати колегії та гімназії з правом викладання по-латині;

· проголошувалася повна свобода друку (у тому числі в питаннях, дотичних релігії), аби друкована продукція не містила випадів проти особи короля.

Під час ратифікації угоди Варшавським сеймом 1659 р., з неї були прибрані принципово важливі положення. Так, залишалася чинною уніатська церква, прибиралося право на карбування монети тощо. Але і без того угода викликала вкрай суперечливі настрої в суспільстві. Виговський багатьма сприймався, як зрадник адже в уявленні народних мас, він повернув полякам те, що відвоював в них дорогою ціною Б.Хмельницький. Таким чином, договір, який видавався безумовним успіхом Виговського незабаром привів гетьмана до остаточної поразки.

42. Гетьманування Юрія Хмельниченка. Переяславські статті 1659 р.

Хмельницький Юрій (Хмельниченко Юрась) (1641-1685) — Гетьман України. Молодший син гетьмана Б. Хмельницького. Гетьманом України проголошений був 1657, в 16-літньому віці, після смерті батька.

Того ж року передав булаву генеральному писареві І. Виговському. В 1659 знову обраний гетьманом. В 1660, на чолі козацького загону, брав участь у війні з поляками на боці російської армії, яка зазнала поразки у битві під Чудновим. Наприкінці 1662, на козацькій раді поблизу Корсуня, відмовився від булави і під іменем Гедеона постригся у ченці. В 1664 за наказом гетьмана П. Тетері, його було заарештовано. Кілька років провів в ув’язненні в Мальборіюькій фортеці на півночі Польщі. В 1667, за підтримки Туреччини і Криму, знову стає гетьманом, оголошуючи Україну васалом Туреччини. Жорстоко придушуючи опозицію, Ю. Хмельницький, водночас, накладає непосильні податки й остаточно втрачає авторитет серед козацтва та українського населення. В 1681 іурки відправляють його до Царграда, де він перебуває під домашнім арештом, проте в серпні 1685 знову вручають йому була^ гетьмана. Його ставка знаходиться в цей час у Немирові (Вінницька обл.). Існує кілька версій загибелі Ю. Хмельницького. За однією з них, турки скарали його на смерть у Кам’янці (Кам’янець-Подільський).

Перея́славські статті́ (рос. Переяславские статьи) — козацько-московська міждержавна угода, укладена 17 жовтня 1659 року в Переяславі. Статті означали розривГадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитою і суттєво звужували автономію козацької України у складі Московсь­кої держави. Підписані гетьманом Юрієм Хмельницькимі представниками московського уряду на чолі з князем Олексієм Трубецьким.

Переяславські статті складалися з 19 пунктів. Всупереч сподіванням козацької сторони, вони містили ряд суворих обмежень самоврядування. Документ мав на меті зміцнити позиції Московії в Україні. Статті передбачали:

· Заборону козакам самостійно переобирати гетьмана без дозволу царя.

· Обов'язкове затвердження кандидатури гетьмана московських урядом.

· Заборону гетьману здійснювати дипломатичні відносини із іноземними державами.

· Заборону козакам самостійно вступати у війну або надавати третій стороні військову допомогу.

· Обов'язок гетьмана посилати військо на перший виклик царя.

· Заборону гетьману призначати й усувати полковників без згоди царя.

· Розквартирування московських гарнізонів і воєвод в Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані за кошти українського населення.

· Підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху; заборона приймати посвяту від Константинопольського патріарха.

Крім цього статті передбачали видачу Москві усієї родини Виговського, котрого царський уряд вважав зрадником.

43.«Війна берегів». Гетьмани Павло Тетеря та Іван Брюховецький.

Розкол України. На початку 60-х рр. XVII ст. наказним гетьманом Лівобережної України був Яким Сомко (1661-1662 рр.). Йому протистояли ніжинський полковник В. Золотаренко і кошовий отаман Запорозької Січі (у минулому – ад’ютант Б. Хмельницького) І.Брюховецький. Останній незаконно присвоїв собі нечуваний титул “кошового гетьмана” і всіляко намагався догодити козацьким низам та Москві. У найкращій мірі скориставшись своїми якостями “людини улесливої, хитрої і пронозливої”, І.Брюховецький домігся обрання себе гетьманом на Чорній раді під Ніжином у 1663 р. Сомка й Золотаренка згодом було страчено.

На Правобережній Україні у тому ж 1663 р. козаки обрали гетьманом Павла Тетерю, юриста за фахом, що походив із православної шляхти, був переяславським полковником і зятем Б.Хмельницького, Генеральним писарем у Виговського.

Так відбувся розкол козацької України на два Гетьманства – Лівобережне й Правобережне. Причинами цьому було, з одного боку, загострення внутрішніх суперечностей між різними угрупованнями козацької старшини, між старшиною і народними низами, а, з іншого – посилення агресії Росії й Польщі при активній участі Кримського ханства. До того ж самостійну політику в Україні почала проводити Запорозька Січ, що ще більше спричиняло хаос і анархію. Багаторічні війни й спустошення призвели до занепаду й зневіри, а керівники держави не мали хисту Великого Богдана. Розпочалася кривава Руїна, тобто занепад козацької автономії, що відбувався в умовах громадянської війни і військової інтервенції сусідніх держав.

Гетьман Іван Брюховецький (1663-1668 рр.). Прагнучи ще більше вислужитися перед Москвою, Брюховецький у 1665 р. поїхав до “першопрестольної”, де підписав т. зв. “Московські статті” (1665). Відтепер новообраний гетьман мав приїжджати до Москви на затвердження; збір податків з України переходив до царських воєвод; московські залоги мали розміщуватися у всіх найбільших містах Лівобережжя.

Винагородою за такі нововведення стали для Брюховецького багаті маєтки, боярський титул, а також дозвіл одружитися з московською князівною Довгорукою.

Безцеремонне поводження російської адміністрації у Лівобережній Україні викликало масовий протест. Розпочались антимосковські рухи й повстання.

Гетьманування Павла Тетері (1663-1665 рр.). Людина, розумна та освічена, П.Тетеря, за оцінкою істориків, теж відзначався ненаситним користолюбством, егоїзмом і жорстокістю. У покірливості до поляків він зайшов так далеко, що Україну звав польською провінцією, а короля – “природним і власним паном”.

Протягом його гетьманування Правобережна Україна вибухнула цілим рядом антипольських повстань (І.Попенко, Сулимка, С.Височан, В.Варениця, П.Стріла, П.Децик, І.Сербин, В.Дрозденко та ін.).

Великих нещасть зазнала Україна від польського походу 1663-1664 рр. на Лівобережжя; тільки на Київщині й Брацлавщині у 1664 р. загинуло й було взято в полон бл. 100 тис. людей. Тоді, за переказом, була зруйнована могила Б.Хмельницького. Загинули, звинувачені у зраді, І.Виговський та І.Богун, були заслані у Мальборк київський митрополит Й.Тукальський, а також Ю.Хмельницький та полковник Г.Гуляницький. У 1665 р. П.Тетеря втік до Польщі, забравши, а собою військовий скарб, архів, клейноди.

Дата добавления: 2015-05-22