Гетьманування Івана Самойловича

Іван Самойлович (1672 – 1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.

Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.

48. Іван Мазепа народився на Київщині у с. Мазепинці в шляхетській родині. Навчався у Києво-Могилянській колегії, а також у єзуїтській колегії у Варшаві. Після усунення І.Самойловича на Коломацькій Раді 1687 р. Мазепа був обраний гетьманом.

Мазепа намагався використати свій вплив на Петра І і зв'язки з московськими можновладцями, для збереження прав і вольностей Гетьманщини. Козацькі полки брали активну участь у війнах Московії з Кримським ханством та Туреччиною. У 1700 р. Мазепа став другим кавалером, заснованого Петром І ордену Андрія Первозданного.

У 1703 р. король Польщі Август ІІ Фрідерік нагородив його орденом Білого Орла, а у 1707 р. імператор Йосиф І надав гетьману титул князя Священної Римської імперії.

У перші роки Північної війни, у зв’язку з централізацією держави, посилилося гноблення царським урядом Гетьманщини. Вже у 1700 р. у Прибалтику для ведення військових дій проти шведів, було вислано понад 17 тис. козаків. Зросли і фінансові тягарі, особливо за рахунок збільшення податків, а згодом і через розміщення на Правобережжі московських військ. У 1704 р. Мазепа наказав козацькому війську взяти під контроль територію Правобережжя, яка досі перебувала під владою речі Посполитої. Влада гетьмана поширилась на Правобережжя. Одночасно було придушено козацький рух під керівництвом С. Палія.

Довідавшись про плани Петра І ліквідувати гетьманство та козацький устрій, гетьман навесні 1705 р. розпочав таємні переговори із союзником Карла ХІІ польським королем С. Лещинським.

Весною 1709 р. було укладено угоду між шведським королем Карлом ХІІ і І. Мазепою, яка передбачала відновлення князівства Руського у союзі із Швецією. Після початку наступу шведів на Москву, через П.-З. Русь, гетьман 4 жовтня 1708 р. відкрито перейшов на сторону Карла ХІІ.

Перехід Мазепи до шведів застав Петра І в Новгород-Сіверському. Цар розгорнув енергійну діяльність і вже 27 жовтня видав перший маніфест, в якому сповіщав, що Мазепа «беззвестно пропал». Він наказав негайно з'явитися старшині і полковникам на нараду, і, якщо виявиться невірність Мазепи, обрати нового гетьмана. 28 жовтня Петро І видав другий маніфест, в якому повідомляв про зраду Мазепи, про його мету передати Малоросію знову під польське володіння, а церкви віддати уніатам. Цар скасував деякі податки, які Мазепа наклав на свою користь. Вищим духовним особам: митрополитові Йоасафові Кроковському, Чернігівському архиепископові Іванові Максимовичу, Переяславському єпископові Захаріеві Корниловичу та полковникам було обіцяно «високу милість».

Одночасно Петро І дав наказ Меншикову знищити мазепинську столицю - Батурин, де залишалася понад 23-тисячна залога. 2 листопада Меншиков з військом увійшов до Батурина. Місто було спалено. Почалися слідства й жорстокі кари на всіх, хто був причетний чи запідозрений у причетності до справи Мазепи.

Було розпочато підготову до обрання нового гетьмана. Ще в жовтні 1708 року, коли Мазепа хворів, Петро намітив наступника йому в особі Стародубського полковника Івана Скоропадського. Це був один із видатних полковників. Петро не довір'яв Скоропадському, але не мав іншого кандидата на гетьмана.

У Глухові в присутності царя, членів московського уряду, нового гетьмана Скоропадського та старшини духовенство з митрополитом Йоасафом Крокозським на чолі оголосило анафему Мазепі. На другий день цар видав маніфест, що оголошував Мазепу «боговідступником». З аналогічними посланнями звернулися до пастви інші правослвавні ієрархи. Усе це мало великий вплив на широкі маси населення, тим більше, що в агітації згадувалося, що Мазепа хотів передати церкви уніятам.

49. Після Карловицького договору 1699 р., польський уряд вирішив знищити козацтво на Правобережжі. У червні 1699 р. Варшавський сейм ухвалив постанову про ліквідацію козацьких полків у Київському та Брацлавському воєводствах. Розпуск козацького війська мав відбутися протягом двох тижнів. Виконуючи рішення сейму, коронний гетьман 20 серпня 1699 р. наказав наказному гетьману Самуїлу Самусю, а також полковникам Семену Палію, Захару Іскрі й Андрію Абазину розпустити козацькі полки.

На Правобережжя у свої маєтки поверталася шляхта і запроваджувала панщину. Селяни й козаки, а також міське населення готувалися всіма силами захищати свою землю від польсько-шляхетської агресії. На вимогу залишити Фастів Семен Палій рішуче заявив, що він «поселився на вільній Украйні, і Речі Посполитій немає ніяких справ до цієї землі.

Щоб розрядити напруженість у відносинах з Польщею, Семен Палій на прохання польського уряду послав для участі у війні з Швецією загін кінноти й піхоти. Скориставшись деяким ослабленням Фастівського полку, коронний гетьман восени 1700 р. відрядив у похід на Фастів 4-тисячне військо. На оборону Фастова зібралися козацькі сотні, а також населення з багатьох міст і сіл Волині та Київщини Під Фастовом стався бій, в якому польсько-шляхетське військо зазнало поразки й змушене було відступити.

Взимку 1702 р. у Фастові відбулася нарада за участю полковників Палія, Самуся та Іскри, а також селянства і міського населення. Нарада прийняла рішення про дальшу, більш рішучу боротьбу.

У січні 1703 р. 15-тисячне коронне каральне військо з 44 гарматами вторглося на Поділля, де сили повстанців, розкидані на великій території, не перевищували 12 тис. осіб. Польські урядовці звернулися до гетьмана Мазепи з пропозицією виступити на придушення повстань, але царський уряд дозволу на втручання тоді не дав. Поляки зненацька захопили козацькі частини, що розбрелися на зимові квартири, і завдали їм дошкульних ударів.

Одна Київщина залишалася ще під владою повстанців. Польський уряд наполяг на тому, щоб уряд Московії узяв участь у придушенні визвольного руху на Правобережжі й заборонив запорізьким козакам приєднуватися до повстань та запропонував гетьману Мазепі відібрати у Палія Білу Церкву. Проте цар не дозволяв Мазепі втручатися у боротьбу на Правобережжі.

Навесні 1704 р. до Батурина надійшов царський указ козацькому війську переправитися на правий берег Дніпра і вести боротьбу проти магнатів – прихильників шведів. Військо Мазепи вторглося на Правобережжя і встановило контроль над Київщиною та сусідніми територіями.

5 лютого 1704 р. Самусь як наказний гетьман передав булаву Мазепі. Палій, навпаки, посилив боротьбу. Активізували діяльність партизанські загони на Волині, Поліссі та Галичині. Повстання перекинулося на Лівобережжя у Переяславський полк. Заворушення почалися й на Запоріжжі. Пригноблені маси виступали проти утисків старшини. Саме тому Мазепа і лівобережна старшина вороже поставилися до нової хвилі визвольного руху на Правобережжі й відмовилися подати військову допомогу козацьким полкам. Більше того, Мазепа і частина старшини намагалися переконати царський уряд не приймати Правобережжя до складу Московії.

Не маючи достатніх та вірогідних відомостей про становище на Правобережжі, цар повірив доносам Мазепи і дозволив заарештувати Палія, але з умовою, щоб замість нього поставити такого самого противника Речі Посполитої. 2 березня 1704 року Петро І спеціальним листом закликав Палія негайно припинити боротьбу. Палій здав Мазепі Білу Церкву без бою, а сам пішов на Немирів.

31 липня 1704 р. за наказом Мазепи Семен Палій був заарештований. Місто-фортецю Немирів гетьман наказав передати польсько-шляхетському гарнізонові. Після чого гетьманські війська розбили повстанців у Фастові, Корсуні і Богуславі. Повстання було придушено.

Залишивши на Правобережжі 3-тисячне козацьке військо, Мазепа з полками наприкінці жовтня 1704 р. повернувся на Лівобережжя. Семен Палій майже рік перебував у в’язниці Батурина. У червні 1705 р. під вартою його відправлено в Москву. За царським указом козацького полковника заслано до Сибіру, де він перебував до кінця 1708 р.

50. Гетьманщина була поділена на дві частини: одну — меншу — окупувало шведське військо, а друга — більша — перебувала під владою гетьмана Скоропадського. Людність зустрічала шведську армію, як і зустрічають окупантів: вороже. Розташувавшись на зимові квартири, шведи вимагали продуктів, фуражу. Це викликало опір серед населення, а на опір шведи відповідали репресіями.

Становище Мазепи погіршувалося. Багато старшин перейшло на бік Петра І (Д. Апостол, полковник Миргородський, генеральний хорунжий І. Сулима, компанійський полковник Г. Галаґан, Корсунський — А. Кандиба та інші). Шведи плюндрували міста, села, знищили Краснокутськ, Городню, Коломак, Котельну, Мурафу, Колонтаїв, Олешню. Серед населення почалася антишведська партизанська війна. На партизанські дії шведи відповідали репресіями, які викликали ще більший спротив населення. Таким чином сили шведської армії витрачалися на боротьбу з народом, на допомогу якого розраховував Карл XII, ідучи походом на Русь.

Гетьман розсилав довірених людей до різних держав, але практичні наслідки з того були невеликі: Туреччина і Крим вичікували і, обіцяючи участь, відтягували акцію; Станіслав Лещинський розпочав невдало похід і затримався на Поділлі. Карл XII вирішив дати генеральний бій під Полавою.

Полтава мала велике значення для ходу кампанії; вона стояла на схрещенні шляхів із Запоріжжя, Криму, Туреччини, Правобережжя, Дону, Московщини. Хто володів Полтавою, володів Південним Лівобережжям. Крім того в Полтаві були великі запаси харчів, фуражу, одягу, які зробив ще Мазепа. Проте, Полтава визнала владу Скоропадського, і в ній стояла велика московська залога, яку Петро все збільшував. Спроби взяти місто штурмом або облогою були невдалими. Карл ХII вирішив закінчити справу генеральним боєм.

Петро І мав разом з полками Скоропадського понад 50.000 вояків з 72 гарматами. У війську Скоропадського був повернений із сибірського заслання Білоцерківський полковник Семен Палій, тепер в ранзі полковника. Він стояв на видному місці, на коні, як символ козацької слави.

Козацькі полки не брали безпосередньої участи в бою, служачи резервом для діючої частини армії. Шведів було не більше як 25.000. За шведською армією не стояв резерв; вона відрізана від батьківщини, стояла на чужій території, оточена ворожим населенням. Легковажний і необережний Карл XII за кілька днів до бою поїхав оглядати форпости і був тяжко поранений в ногу.

Шведська армія опинилася між двох вогнів: Полтава — з одного боку — і велика московська армія — з другого. Карл XII сподівався розпочати бій 29 червня, але дістав повідомлення, що Петро почне наступ 28 червня. Тоді він вирішив почати бій 27-го. О 9-й годині ранку почався рішучій бій, в якому перевага виявилась на боці Петра І. Артилерія засипала шведів дощем ядер, відповідати на який шведи не могли. Їх спіткало нове нещастя: гарматне ядро розбило ноші Карла XII. Він знайшов у собі сили сісти верхи, але коня під ним було забито. Король упав на землю і його винесли непритомного з бою. Це викликало серед шведів паніку. Страшним натиском та ураганним вогнем артилерії московсько-козацьке військо примусило їх відступити, залишивши табір та масу полонених.

Перемога Петра І була несподівана навіть для нього самого. На полі бою залишилося 10.000 шведів: в полон взято 3.000 і з ними фельдмаршала графа Реншільда і першого міністра графа Піппера. Дісталися до рук переможців велика здобич та архів. Московське військо втратило убитими та пораненими біля 4.500 осіб.

Карл XII, Мазепа з кількома старшинами та рештки шведської армії утікли на південь. 30 червня вони дійшли до Переволочної, сподіваючись переїхати човнами Дніпро і податися до Криму. Тільки Карл XII, Мазепа з почетом та невелика частина війська встигли переправитися на правий берег Дніпра. 1 серпня 1709 р. Мазепа і Карл XII утікли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. Карл XII чекав нових військ із Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Гетьман був уже зовсім хворий і не вставав з ліжка. 21 вересня 1709 р. в Бендерах він помер.

51. У другій половині XVIII ст. Річ Посполитазазнавала періоду занепаду. Ослабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Пруссія та Австрія. Вони планували розділити Польщу, розширити свої володіння за рахунок її території. їх лякало також поширення ідей Просвітництва, а згодом ідей Французької революції. Перший поділ Польщі відбувся в 1772 р., у результаті до Австрійських володінь Габсбурґів відійшли терени Руського (за винятком Холмської землі), Белзького й південно-західної частини Кременецького повітів Волинського воєводства, також усупереч угоді Габсбурґи заволоділи західною частиною Подільського воєводства, установивши кордон по річці Збруч. Ці землі разом із Малою Польщею були проголошені Королівством Галичини і Лодомерії із центром уЛьвові.
У 1785 р. край було поділено на 18 округів, очолюваних старостами. Після чергової війни з Османською імперією до володінь Габсбурґів у 1775 р. додалась Буковина, яка як окремий округ увійшла до складу Королівства Галичини і Лодомерії.
Під впливом Великої Французької революції в Польщі розгорнувся масовий визвольний рух, який очолив Т. Костюшко. Була прийнята конституція. Щоб знищити революційний осередок у себе на кордонах, Катерина II направила до Польщі війська, які згодом очолив видатний російський полководець О. Суворов.
Військові дії російської армії проти польських військ на Правобережжі розпочалися на початку травня 1792 р.; польська армія опору майже не чинила. 27 березня 1793 р. з'явився маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна мала увійти до складу Росії.
Незабаром розпочалось складання присяги населенням краю на вірність Росії (крім селян, за яких її складали поміщики). Унаслідок другого поділу Польщі в 1793 р. до Росії увійшла територія Правобережної України (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське
воєводства). Через два роки (1795 р.) відбувся новий поділ Речі Посполитої, і до Росії відійшли західні землі Волині. Решту земель Речі Посполитої поділили Австрія і Пруссія. Польська держава припинила існування.
Протягом 90-х рр. XVIII ст. на Правобережжі була поширена дія загальноімперських адміністративних органів та установ. У 1797 р. тут було утворено три губернії: Київську, Подільську та Волинську. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину в маєтках шляхти та сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати одержали від царської влади нові чини, звання, права російського дворянства.
Поділи Польщі мали негативний вплив. Польський народ на десятиліття втратив свою державну незалежність. У результаті ліквідації державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя в межах Російської імперії опинилось 80 % українців, що всупереч політиці російського царизму сприяло консолідації і розвитку українського народу.
Таким чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, Російської та Австрійської, які в наступне століття продовжували здійснювати національне гноблення українського народу.

52. Після ліквідації у 1764 р. Гетьманщини царський уряд спрямував зусилля на повну інкорпорацію всіх земель України до складу Росії, на жорстку централізацію та уніфікацію її адміністративно-територіального устрою. У 1764 р. створено Новоросійську губернію з Нової Сербії та Новослобідського козачого полку у складі Катеринославської і Єлисаветградської провінцій та Бахмутського повіту. Губернським містом став - Кременчук. 1765 р. скасовано полково-сотенний поділ Слобожанщини, а на його місці створено Слобідсько-Українську губернію з органами управління за російським зразком. У 1775 р. на Лівобережжі і Слобожанщині організували чотири намісництва - Харківське, Чернігівське, Київське і Новгород-Сіверське на чолі з намісниками та намісницькими правліннями (губернатор, віце-губернатор і два радники). Того ж року, після зруйнування Січі, Південну Україну розділили на Новоросійську і Азовську губернії. Правлінням намісництв та губерній належала вся виконавча, військова, судова, фінансова та адміністративна влада.

Після приєднання Кримського ханства у 1783 р. на його території створено Таврійську область з центром у Сімферополі. Тоді ж Азовську і Новоросійську губернії об'єднали в Катеринославське намісництво. 3 поділами Речі Посполитої і приєднанням Правобережжя та Волині розпочалися нові адміністративні реорганізації. У 1795 р. створили спочатку Вознесенську губернію, яку за кілька місяців перетворили у Вознесенське намісництво.

Павло I, прийшовши до влади, скасував укази Катерини II щодо адміністративного поділу і указом 1796 р. "Про новий поділдержави на губернії" ліквідував намісництва: Харківське увійшло до Слобідсько-Української губернії (у 1835 р. її перейменовано в Харківську), Чернігівське з Новгород-Сіверським та частиною Київського і Катеринославського до Малоросійської губернії, яку у 1802 р. розділили на Чернігівську та Полтавську. Катеринославське і Вознесенське намісництва та Таврійську область об'єднали у створену вдруге Новоросійську губернію, яку в 1802 р. розділили на три - Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. - Херсонська) і Таврійську.

Отже, від 1803 р. ідо 1917 р. в підросійській Україні існувало дев'ять губерній: на Лівобережжі - Полтавська, Харківська та Чернігівська; на Півдні - Катеринославська, Таврійська та Херсонська; на Правобережжі - Київська, Волинська та Подільська. Губернії поділялися на різну кількість повітів, а ті - на волості. У 1812-1826 pp. існувала ще й Бессарабська область, перетворена в губернію.

3 1801 р. в Україні запроваджено із військово-адміністративні округи - генерал-губернаторства на чолі з генерал-губернаторами. Лівобережні губернії об'єднувалися в Малоросійське генерал-губернаторство, правобережні в Київське, а південні - в Новоросійське. У першій половині XIX ст. і ці адміністративні структури зазнали змін.

53. Український народ належить до тих слов'янських і неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які впродовж XIX ст. змагалися за національне відродження. У сучасній вітчизняній і зарубіжній культурологічній літературі утвердилась думка, що українці ввійшли у процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів — політичної незалежності. Тому вони продовжили цю діяльність у XX ст.

Національне відродження — важливий чинник сучасного політичного життя і в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна передумова національного відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, в тому числі українського. Це не реставрація нації і не реанімація всього того, що було в її історії. Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації.

У сучасних наукових дослідженнях з проблем духовної культури під поняттям "національне відродження" розуміють такий етап у розвитку конкретного етносу, коли останній усвідомлює себе як етнічна нація, "дійова особа історії і сучасного світу", що має право на вільний розвиток, самовизначення та державну незалежність.

Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну літературу, якою перекладають твори з інших мов. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті.

На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів. Тепер нація об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного самовизначення та проголошення суверенної держави. Відбувається перехідну царину політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизначення.

Сучасні дослідники історії українського національно-культурного відродження вважають, що воно у Східній Україні розпочалося на два-три десятки років раніше до появи "Енеїди" І.Котляревського, тобто в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д.Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження потрібно шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Ця традиція збереглася передусім на Гетьманщині та у Слобідській Україні. Саме тут відроджувалась національна культура, зокрема література і народна поезія.

54. Перспективи існування українства на початку ХХ ст. були невиразними. Населення сучасних українських земель не ідентифікувало себе як окрему національну спільноту і, практично, не відчувало себе нацією. Не маючи скільки-небудь впливових політичних організацій жителі сучасних український земель бачили себе як частину інших народів, або ж взагалі не переймалися проблемами національної ідентичності. Уявлення про національну альтернативу у вигляді самостійної України бродило лише в головах одиниць. Дещо більша, але теж незначна частина місцевої еліти плекала автономістські мрії.

Навіть Грушевський на поч. ХХ ст. допускав, у разі недостатності зусиль для консолідації, утворення двох окремих націй (наприклад, як це сталося з сербами і хорватами).

Постать І.Франка є винятково оригінальною в нашій історії. Його ключова ідея – українці мають «зайняти своє місце в хорі інших культурних націй».

І.Франко вихованець західноєвропейської, передусім німецької культури, був інтегрований у загальноавстрійські культурні процеси настільки щільно й органічно, що деякі сучасні франкознавці стверджують, що він не завжди виступав «виключно в рамках української національної ідентичності», усвідомлюючи себе також «острайхером», австріяком.

Для І.Франка було очевидним, що об’єднання у міжнародні союзи “для осягнення вищих міжнародних цілей може статися лише тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені». Кожен народ, як тільки він «дозрів» до виокремлення себе серед «інших», закономірно прагне до максимально повного розкриття своїх сутнісних потенцій, і всяке намагання проігнорувати цей етап рівнозначне насильницькому збідненню змісту світової історії.

Така національна самореалізація абсолютно необхідна на шляху розвитку людської цивілізації, оскільки є невід’ємною, «органічною» складовою цього розвитку.

За І.Франком, розквіт нації і її прогрес залежать від єдності ідеалів економічної, соціально-політичної та духовної сфер. Ідеал національної самостійності, за І.Франком, має бути почутий серцем, усвідомлений розумом, щоб використовуючи наявність усіх сил і засобів, наближатися до нього. Прогнозуючи майбутнє, І.Франко висловив таку думку: «Може бути, що колись надійде пора об’єднання націй для якихсь вольних міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів».

І.Франко усвідомлював перехідний характер епохи, в яку він жив і передбачав, що зміни, котрі визрівають у надрах старих імперій, будуть глобальними. Тому подальша доля України цілком залежатиме від того, наскільки вона сама виявиться дозрілою до «самовладного і самодіяльного» історичного життя.

Для І.Франка незаперечним було те, що у становленні нації з народу, який «мовчить», вирішальну роль покликана відіграти інтелігенція, вносячи в маси національну ідеологію. Сам І.Франко був взірцем виконавця такої місії.

55. Альтернативним соціал-демократичним конструюванням українського національного руху були концептуальні побудови державницького консерватизму.

Консерватизм (латинське conservare – зберігати), духовно-ідеологічна настанова, яка надає особливої цінності традиційному суспільному ладу і традицією освяченим установам та формам життя й домагається їх збереження. У вужчому розумінні консерватизм – це політична течія, що оформилася на рубежі XVIII та XIX ст. як реакція на французьку (політичну) і на англійську (індустріальну) революції. Термін «консерватизм» вперше ввів в обіг відомий французький письменник Шатобріан (1818 р.).

Найяскравішим його представником на початку XX ст. був Вячеслав Липинський (1882-1931 рр.).

В.Липинський вніс вагомий творчий доробок у дослідження впливу на процес формування української національної ідеології історичних і культурних традицій, етнопсихології. Він вважав, що справжня державність може бути досягнута тільки на принципах класичного консерватизму і традиціоналізму, які притаманні, власне, особливостям української національної самосвідомості. На думку Липинського, справжні національні ідеали відрізняються від ідеалів неконструктивного націоналізму, бо вони, на відміну від останнього, базуються саме на загальнолюдських цінностях – трудовій етиці, моральних засадах тощо.

До історичних консервативних традицій українства В.Липинський відносив:

- законність - неухильне дотримання у суспільстві правових норм;

- маєстатичність - священне право приватної власності;

- загальність -дотримання найважливіших біблійних морально-релігійних правил і принципів.

Він підкреслював, що головним критерієм здоров’я нації, її розбудови, що забезпечує збереження національної самобутності, саме і є дотримання загальнолюдських універсальних норм цивілізованого співжиття.

Аналізуючи уроки української історії, В.Липинський доходить висновку, що з точки зору побудови держави спроба ототожнити ідею української нації як цілісної з ідеєю якогось одного етносу, нехай навіть найбільшого, українського, не є конструктивною. Адже, на його думку, через певні історичні чинники неможливо побудувати державність України, ігноруючи інтереси представників інших народів, котрі проживають на її території.

В.Липинський завжди підкреслював, що формальна демократія ще зовсім не означає справжнього народовладдя, яке забезпечується лише завдяки ефективній і професіональній державній владі.

56. Будучи родоначальником народницького напряму в українській суспільно-політичній думці, М.Грушевський в основу історичного процесу ставив народ.

Дотримуючись генетичного методу аналізу, М.Грушевський визнав, що український народ відрізняється своєю окремою мовою та окремими антропологічними, психофізичними і культурними прикметами.

За М.Грушевським український народ є село центричним: «Головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсіди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати. В довгі часи нашого досвітнього животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будуччина українського відродження і взагалі будуччина України”.

М.Грушевський дуже негативно ставився до держави. Він вважав, що політична державна влада є сама по собі швидше конечним злом, ніж позитивним фактором для формування громадського, суспільного життя, де в центрі уваги мають бути права одиниці, складової частини маси.

62. Третя (політична) фаза українського націєтворення. Діяльність українських політичних партій в Російській імперії. Революційна українська партія.

У промисловості початок XX ст. в українських губерніях Російської імперії ознаменувався позитивними змінами:

- концентрацією виробництва, утворенням монополій;

- спеціалізацією районів;

- значними іноземними інвестиціями капіталу;

- вищими від загально-імперських темпами економічного розвитку;

- перетворенням українських земель на один з головних промислових районів Російської імперії.Однак, у сільському господарстві зберігалися негативні тенденції:

- переважало крупне поміщицьке землеволодіння;

- все більше загострювалася проблема аграрного перенаселення;

- посилилась експлуатація народних мас;

- загострилися соціальні протиріччя.

Тому, на початку XX ст. пожвавлюється та активізується національний рух. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів Д. Антоновича, П. Андрієвського, М. Русова, Б. Камінського, Л. Мацієвича та ін. була створена перша політична організація Наддніпрянщини - Революційна українська партія (РУП). Її засновниками були Д. Антонович і М. Русов. Партія об'єднувала студентів та представників інтелігенції, різні покоління у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала організації у Харкові, Києві, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі та закордонний комітет у Львові.За програму партії було взято реферат харківського адвоката М. Міхновського під назвою "Самостійна Україна", в якому було сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах. З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій. На початку 1903 р. партія налічувала близько 500 прихильників, мала свої філії не тільки в Україні, а й на Кубані, Дону, в Петербурзі.

Базові принципи і ультрарадикалізм «Самостійної України» М. Міхновського не підтримала більшість рупівців.

63. Українська соціальна партія; українська соціал-демократична робітнича партія, Українська соціал-демократична спілка («Спілка»).

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС) група, яку очолював М. Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднала б усіх робітників України, незалежно від національності.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Ії лідерами стали В.Винниченко, С Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником "українського пролетаріату". На той час УСДРП була найчисельнішою робітничою партією України - 6 тис. членів, і відіграла значну роль у робітничих страйках під час революції 1905 р.

Дата добавления: 2015-05-22