Функції економічної науки

Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб розкрити зміст економічних законів і категорій, істотні причинно-наслідкові зв'язки економічних процесів, форми їхнього вияву, об'єктивні внутрішні суперечності, подолання яких забезпечує поступальний розвиток суспільства. Вона є методологічним фундаментом для інших економічних дисциплін.
Процес пізнання розпочинається з розгляду фактів, масових економічних спостережень, вивчення поведінки господарських суб'єктів. На основі аналізу цього матеріалу відбираються сталі, типові явища. Це дає змогу перейти до пізнання економічних законів і категорій.
Практична функція полягає в обґрунтуванні практичного застосування економічних законів для вирішення господарських завдань, здійснення економічної політики, яка б якомога повніше відповідала інтересам людини, колективу, суспільства; раціональних форм управління господарством; здійсненні практичних заходів щодо розв'язання економічних суперечностей, досягнення ефективних результатів розвитку виробництва і зростання добробуту населення.
Прогностична функція економічної теорії — це передбачення напрямів розвитку економічних процесів для запобігання економічним втратам, пом'якшення перебігу деяких негативних процесів, прогнозування дій, які сприятимуть подоланню економічних криз, зменшенню інфляції, скороченню безробіття, зростанню реальних доходів населення тощо.
Отже, прогностична функція економічної теорії — це, по суті, складання наукових прогнозів розвитку виробництва, становлення ринкової економіки з урахуванням істотних економічних закономірностей, явищ, теоретичних висновків.
Цю функцію економічної теорії можна розглядати на макро- та мікроекономічному рівнях. Макроекономічне передбачення полягає у розробленні економічних програм уряду, відповідних загальногосподарських заходів щодо розвитку економіки країни в цілому.
Прогностична функція економічної теорії може стосуватися також приватних підприємців, яким потрібно приймати конкретні рішення з урахуванням вигод і продуктивних витрат як наслідків їхніх дій.
Сутністю методологічної функції економічної теорії є використання економічних знань для здійснення досліджень у галузі не тільки економіки, а й соціології. Вона спрямована на формування сучасного економічного мислення людей, дає змогу об'єктивно і всебічно оцінювати економічну політику держави, а також економічні програми різних політичних партій і рухів.

4. Основні етапи розвитку економічної теорії

Меркантилізм. Першою школою політичної економії (як основної складової економічної теорії) був меркантилізм, який отримав свою назву від італійського слова "мерканте" — торговець, купець. Це зумовлено тим, що капіталістичні економічні відносини почали формуватися насамперед у торгівлі. Найвидатнішим представником меркантилізму був французький учений А. Монкретьєн (1575— 1621). Меркантилісти відображали переважно інтереси торговельної буржуазії. Вони першими поставили питання про причину багатства, проте ототожнювали його з грошима, а джерелом багатства вважали сферу обігу, яку назвали предметом політичної економії. Відстоювали ідею протекціонізму (захисту вітчизняного ринку), виступали за втручання держави в економіку.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. такі погляди почали суперечити інтересам промислової буржуазії* значною мірою перестали відповідати реаліям дійсності, тому на зміну меркантилізму приходить класична політична економія, що є другим етапом у розвитку економічної теорії.

Класична політекономія. Найвидатнішими представниками класичної політекономії були англійські економісти А. Сміт (1723-1790) і Д. Рікардо (1772-1823). Основою переходу до неї було те, що капітал із сфери обігу інтенсивно проникає у сферу виробництва. Класики політичної економії стверджували, що джерелом багатства є не обмін, а вся сфера матеріального виробництва. Тим самим вони започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність у виробничій сфері є джерелом багатства. Тому предметом економічної теорії вважали відносини між людьми у цій сфері. Класична політична економія вперше поставила проблему економічних законів: їх об'єктивного характеру, необхідності використання у господарській практиці та політиці. Так, Д.Рікардо доводив, що ця наука вивчає закони розподілу багатства, сформулював закон обернено-пропорційної залежності між заробітною платою і прибутком. Єдиним джерелом вартості він вважав працю робітника, яка лежить в основі доходів інших класів. Оскільки Англія на той період була найрозвинутішою країною світу, класики політичної економії виступали проти політики протекціонізму, за вільну конкуренцію. Зміцнілій буржуазії непотрібне було активне втручання держави в економіку, тому А. Сміт і Д. Рікардо виступали за державу, здебільшого як "нічного сторожа" — захисника приватної власності, вільної конкуренції, суб'єкта, що створює загальні умови виробництва (розвиває освіту, будує дороги тощо).

Марксистська політекономія. Наступний етап розвитку економічної теорії пов'язаний з іменами К. Маркса (1818—1883) та Ф. Енгельса (1820—1895). Основною заслугою економічних поглядів К. Маркса було вчення про двоїстий характер праці, додаткову вартість, обґрунтування законів розвитку капіталістичного способу виробництва і насамперед основного економічного закону. Він визначив предметом дослідження капіталістичний спосіб виробництва і відповідні йому відносини виробництва та обміну, обґрунтував історично перехідний характер даного ладу, сутність абсолютної ренти та ін. Проте при з'ясуванні особливостей дії закону єдності та боротьби суперечностей за капіталізму акцентував увагу лише на боротьбі, на необхідності знищення класу буржуазії (значною мірою це було виправдано умовами тогочасного етапу розвитку капіталізму), недооцінював роль приватної власності, гіпертрофовано розглядав роль державної власності. Багато ідей К.Маркса догматично тлумачилися верхівкою партійного, державного та радянського апаратів.

Його послідовник Ф.Енгельс першим визначив предмет політичної економії як науку, що вивчає закони, які управляють виробництвом і обміном матеріальних благ.

Сучасна економічна теорія. Основними напрямами сучасної економічної думки, яка сформувалася наприкінці XIX — на початку XX ст., є: 1) неокласичний; 2) кейнсіанський; 3) інституційно-соціологічний; 4) марксистський.

Неокласичний напрям сформувався у протистоянні з марксизмом ще у 70-ті роки XIX ст. і відстоює ідею мінімального, опосередкованого втручання держави в економіку. Зокрема, теорії трудової вартості (визначення вартості товару суспільно необхідними витратами) протиставлялася концепція "граничної корисності" (коли вартість товару визначається суб'єктивно споживачем і зумовлена корисністю граничного (останнього) екземпляра, який задовольняє найменш значущу (граничну) потребу в ньому, а отже враховує корисний ефект товарів і послуг). Англійський економіст А. Маршалл (1842—1924) і український учений М. Туган-Барановський (1865—1919) справедливо стверджували, що ці два підходи слід об'єднати.

Нині неокласичний напрям представлений двома теоріями — монетаризмом і неолібералізмом. Найвідоміший представник монетаризму американський економіст М. Фрідмен (народився у 1912) стверджує, що державне регулювання економіки повинно обмежуватися контролем над грошовою масою, кількістю грошей в обігу. Неоліберальна теорія (представником якої є передусім австрійський економіст Ф.-А. фон Хаєк — 1899—1992) відстоює принципи вільної ринкової економіки (вільної конкуренції, вільного ціноутворення та ін.), виступає проти моделі змішаної економіки, в якій оптимально поєднуються державні та ринкові важелі регулювання економіки, державна, колективна й приватна форми власності.

Кейнсіанський напрям отримав назву від імені англійського економіста Дж. Кейнса (1883—1946), який стверджував, що без активного втручання держави в економіку капіталістичний лад не може існувати. Він обґрунтував необхідність державного регулювання сукупного попиту і сукупної пропозиції за допомогою фінансово-кредитних важелів, зокрема — збільшення державних інвестицій, зниження відсоткової ставки під час кризи тощо. Сучасних послідовників Кейнса називають посткейнсіанцями. Вони виступають за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соціальних виплат, за довгострокове регулювання економіки у формі національного планування та інші ідеї. Окремі теоретичні положення запозичені Кейнсом із економічного вчення К. Маркса.

Інституційно-соціальний напрям, або інституціоналізм (лат. institutum — установа) стверджує думку, що у процесі розвитку суспільства здійснюється природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Інститутами за сучасних умов вважають корпорації, державу, профспілки та ін., а вирішальними факторами розвитку — техніку, науково-технічний прогрес. Засновник інституціоналізму американський економіст Т. Веблен (1857—1929) звинувачував підприємців у надмірному прагненні до наживи, до придушення ними конкуренції, обмеження випуску товарів та ін.

Сучасні представники інституціоналізму американські вчені Г. Мінз (1896—1982), Дж. Гелбрейт (народився у 1908) та інші вважають, що в корпорації відбувається відокремлення власності від процесу її управління, а отже — від влади (остання нібито належить лише найманим менеджерам, але не капіталістам, які зосередили у своїх руках власність). Найбільш прогресивними ідеями інституціоналістів є ствердження необхідності участі трудящих у розподілі власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій, а влади — гуманітарній інтелігенції.

Марксистський напрям ґрунтується на позитивних сторонах економічного вчення К. Маркса (окремі з них названі вище).

Дата добавления: 2015-05-22