Фрейдизм та психоаналіз. 1 страница

Психоаналіз - це психотерапевтичний метод, розроблений Зігмунд Фрейдом. Основоположним поняттям його є уявлення про несвідомі психічні процеси і використовуються для їхнього аналізу психотерапевтичних методах.

Психоаналіз включає теорії загального психічного розвитку, психологічного походження неврозів та психоаналітичної терапії, будучи закінченою і цілісною системою.

Основним внеском в науку і філософію З. Фрейдом стало дослідження ролі підсвідомого у людській психіці, впливу підсвідомого на життя і поведінку людини, на історію та культуру людства.

Психоаналіз Фрейда доводить безпідставність претензій людини вважати себе розум­ною істотою, що керується в своєму життя власним розумом. Виявилося, що людина не є господарем навіть у своїй домівці - у власній душі.

Людську психіку, пояснював Фрейд, можна порівняти з айсбергом, лише одна п'ята якого знаходиться над водою (сфера свідомого), а чотири п'ятих - у темних глибинах (сфера підсвідомого). Свідомість, розумне в людині є незначною частиною психічного життя. Переважна частина пси­хічного життя знаходиться поза контролем розуму.

Підсвідоме трактується Фрейдом як сукупність первісних інстин­ктів, темних ірраціональних, асоціальних і аморальних потягів і бажань. В основі всіх людських пристрастей і вад - марнолюбства, владолюбства, заздрості,жадібності та інших - лежать два основних, базових інстинкти. Перший інстинкт - сексуальний (потяг до життя), який ще позначається Фрейдом терміном «лібідо». Другий інстинкт - агресивний, («потяг до сме­рті»). Ці два інстинкти, є тими силами, що керують здебільшого людським життям. Вони виявляються сильнішими за розумні мотиви, по­треби та інтереси людини.

Роль підсвідомих імпульсів виявляється досить неоднозначною. З одного боку, вони лежать в основі різноманітних неврозів, душевних конфліктів, проявів зла, агресії, насильства. З другого - саме підсві­домі потяги є тими імпульсами психічної енергії, які живлять творчу ак­тивність людини у всіх формах люд­ської діяльності. Людська культура, стверджує Фрейд, починається із заборони. В архаїчних суспільствах перші заборони і торкалися якраз вихі­дних, первісних інстинктів - сексуального і агресивного (заборона кровозмішування і заборона вбивства родичів).

Пригнічені і нереалізовані інстинкти стають джерелом негативної енергії, призводять до неврозів, до деструкції, руйнування людської психі­ки.

30.Екзистенціалізм як людинознавчий напрям сучасної філософії

Екзистенціалізм. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії.

Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.

Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає.

Екзистенціалісти пропонують два варіанти реалізації свободи в умовах сучасного суспільства. Один варіант, Свобода передбачає у даному випадку відмову від активної соціальної діяльності, від своїх пре­тензій на владу і перебудову світу, розрив із загальноприйнятими ціннос­тями Другий варіант свободи можливий тільки через активний опір соці­альному середовищу, через бунт, через протест і заперечення авторитетів, традиції, усталених норм життя і поведінки, що нав'язуються суспільством.

31. Постмодернізм як сучасний етап розвитку філософії.

Постмодернізм – це сучасний етап розвитку філософії, який, з одного боку, спирається на здобутки класичної та некласичної традиції, з другого – намагається дистанціюватись від попередніх епох. Ця течія оформилася наприкінці 70-х років як виклик, як опозиція традиційним загальним цінностям; але характеризується крайньою неоднорідністю концептуального змісту, а також невизначеністю меж. Постмодернізм є течією не тільки у філософії ХХ століття, але і взагалі в

культурі цього сторіччя.

Термін “постмодерн” означає “те, що випливає після Нового часу”. Доба Модерну просякнута просвітницьким оптимізмом, посиленям європоцентризму, технократизму, сприяла тоталітарним тенденціям. Відповідно постмодернізм своїм завданням вбачає критику модерних настанов, пошук плюралістичного, неєвропоцентричного світогляду.

Характерною рисою постмодернізму є рефлективність. Відбувається рішучий перегляд традиційних філософських концептів: відмова від метафізики, суб’єкт-обєктного поділу тощо.

Можна вказати принаймні на два джерела філософського постмодернізму: філософська герменевтика, а також та частина аналітичної філософії.

Сьогодні до постмодерністської філософії належать різні напрями сучасної філософії – постструктуралізм, постпозитивізм, неомарксизм, неофрейдизм та інші.

Основні риси:

· осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, саме: екологічних,ресурсозберігаючих, продовольчих,демографічних,енергетичних,технологічних тощо;

· · переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;

· · визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;

· · плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;

32.Філософські ідеї в культурі Київської Русі та філософська думка XIV -середини XVII ст.

Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київ­ської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя. Домінуюча релігійна проблематика в творах пра­вославних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До яких проблем належали питання про буття Бога, взаємовідноси­ни між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиста­влення Бога й сатани.

Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість. Софістичність стала визначальною особливістю української філо­софської думки. «Софія-мудрість» - сутність Бога, «душа сві­ту», водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю «софійного» знання ста­вало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистенційно «софійного» спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі.

Органом розуміння зовнішнього світу, згідно зі слов'янською міфологічно-релігійною культурою, є серце. Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце — це точка, б якій поєднуються думки, воля п віра, воно стає інстру­ментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини.

Розвиток філософської думки Київської доби завершується найпильнішою увагою до людини, закладанням підвалин гума­ністичної традиції.

Філософська думка України наприкінці XIV початку ХУ ст. все більше набуває рис ренесансного гуманізму, що знайшло своє вираження у формуванні історичної самосвідомості українського народу, розвитку ідеалу гуманістичного патріотизму. Родоначальниками гуманістичної культури в Україні XV- ХУІ ст. вважають Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського. Основними в їх творчості були проблеми людини, сенсу людського життя, місця людського розуму у підготовці особистістю свого майбутнього. Показово, що у концепціях реформаторів не розум слугує вірі, а віра послуговується розуму, перетворюючись таким чином на вихідний пункт для розбудови нової моральності зокрема і принципів соціальних відносин загалом. Отже, готується підґрунтя для секуля­ризації духовної культури, звеличення начал духовності й мо­ральності окремої людини.

33. Філософія Києво-Могилянської академії.

Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Тривалий час Академія була осередком професійної дія­льності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задо­вольняла освітні потреби Росії, Білорусії. Філософія вивчалась 2—3 роки, причому професори використо­вували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів як анти­чності, Середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів Академії XVII—XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посі­дали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський. С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін.

Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно значною мірою ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Теософія (від грец. тео – “Бог”, софія – “мудрість”) – релігійно-філософське вчення, котре претендує на те, щоб “науковими методами” довести “божественну мудрість”, зробивши її надбанням особи. Вони, як правило, визнавали першопричиною всього існуючого Бога, котрий творить не лише речі, “матерію”, але й їх “форму”.

Разом з тим під впливом розвитку науки і, насамперед, природознавства у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є Богом.

Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності матерії та руху, його суперечливості, плинності речей. Рух – це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту в природі.

Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ. І. Гізель, наприклад, вважав, що речі рухаються самі по собі і це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянській академії концепція пізнання. Філософи академії які сумнівалися у можливостях людини пізнавати оточуючий світ, розуміли, що це здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму.

34.Філософська система Г.С.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794 рр.)— видатний філософ, поет, просвітитель, гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. В своїх творах Сковорода стверджує, що людина не­віддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пі­знання людини є водночас і пізнанням природи. Він розробив вчення про людину, щастя і мораль, принцип так званої «спорідненої» («сродної») праці, найпов­нішого розкриття здібностей людини; узагальнює думки про духовний світ (світ символів), загальний ідеал життя.

За Сковородою, Бог і природа — єдине ціле. Це дві натури одно­го Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його орга­нами відчуттів. Сама по собі фізична натура — «мертва стихія», во­на піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший. Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії, неперервність її руху.

Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в родині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного - як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед пови­ли пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духов­ність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою

«Філософія серця»,вчення про «сродну» працю, безумовно, мали дещо утопічний характер у період поневолення українсько­го козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у пов­ній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, які приносили б їй ра­дість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і «сродна» праця несу­місні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують гноблення лю­дини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людсь­ких вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сьогодення.

Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщи­ни великого українського мислителя додає нових елементів в оцінку його життєвого шляху і поглядів.

35.Українська філософія XIX - XX ст.

Визначну рольу суспільно-політичному житті України зіграло Кирило-Мефодіївське товариство — таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 р. Його засновниками були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. У квітні до нього вступив Т. Шевченко.

«Філософія серця» П. Юркевича. Відомим філософом другої половини XIX ст. був П. Юркевич (1827-1874 рр.), професор Київської духовної академії. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої ста­новить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божест­венна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, «доці­льний», в основі якого лежить духовна суть.

Франко І. (1856—1913)рр. - класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, сві­домий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвит­ку, ролі народних мас як рушійної сили історії. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як ма­теріалістичні.

М. Драгоманов (1841—1895 рр.)— мислитель і громадський діяч, історик і публіцист. Остаточно світогляд.Свої погляди Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На його розуміння суспільств вплинув певним чином марксизм, хоч учений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення економічного фактора.

Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні го­ловною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав покращення життя людини.

Отже, основні риси української філософії.

Ними, принаймні, є такі:

– формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;

– суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;

– відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання усіх руських земель;

– переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики співзвучної з християнськими цінностями;

– дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття;

– “філософія серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання, залучення її до вищого, позаземного божественного світу;

– захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального і національного гноблення;

– глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.

Українська філософія є філософією українського духу.

36. Категорія буття. Вчення про буття як вихідна основа філософського знання.

Онтологія - вчення про буття, розділ філософії, який вивчає фундаментальні принципи буття. Основне питання онтології: що саме дійсно існує, є справжньою реальністю, а що є лише ілюзією, видимістю, позірним існуванням. Тому є певні відтінки у поняттях «існування» і «буття». Категорія «існування» показує, що щось є в наявності, але сам факт існування ще не розкриває прихованої сутності, глибинної причини існуючого. Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.

У світі спостерігається вічна плинність буття, всі речі з'являються і з часом зникають. Так виникає метафізика - вчення про надчуттєву реальність, про приховану від безпосереднього спостереження сутність речей. Метафізика стала основою філософської онтології.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. За допомогою категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу "як цілого".

Цілісний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів та інше. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, філософія об'єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність форм буття. Серед основних форм буття розрізняються:

1) буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4) буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

37.Проблема пошуків субстанції буття. Категорії матерії та духу як основні варіанти з'ясування субстанції буття.

Однією з центральних проблем онтології є проблема виділення серед можливих видів світового буття якогось субстрату конкретних видів буття, що у філософії пов’язано з обґрунтуванням категорії “субстанція”. У загальних рисах субстанцію розуміли як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це є буття, яке визначає все суще. Під субстанцією розуміється тіло, річ,речовина.

Проблема субстанції виникає тоді, коли людська думка з усім різноманіттям речей і подій миру прагне знайти незмінну і стійку єдність, виявити такий глибинний вид буття, який послужить причиною появи всіх інших видів буття, а сам не має інших причин існування,окрім самого себе.

Матерія - це абстрактне поняття; її неможливо сприйняти відчуттями. Це - по-перше. А по-друге, не все матеріальне може сприйматися нашими відчуттями; наші відчуття можуть відображувати і явища духовного світу, який без відображення в наших відчуттях не існував би для нас. В філософії матерією називали все те, з чого складаються всі речі. Це філософська категорія для означення субстанції об’єктивної дійсності. В науці ж Матерія - складний, до кінця непізнаний і за змістом невичерпний предмет дослідження. Найбільш загальними - філософського плану - властивостями матерії на відміну від Духу є її перебування в просторі, часі та русі. За цими властивостями матерію можна визначити як те, що перебуває в русі, часі та просторі. ДУХ - одне з найбільш заплутаних явищ та понять. Це всі ті реальні явища і предмети, у яких відсутній матеріальний субстрат. Духовні явища існують не в об’єктивному світі: не в просторі і часі, а в світі духовному, точніше в свідомості людини. В історії філософської думки категорія Духа трактувалася і до цього часу трактується по-різному. Ми звернемо уваги лише на три такі розуміння Духу.

1.Дух - це продукт свідомості. В цьому плані ми можемо говорити про духовне як реальність уявну на відміну від матерії як реальності дійсної. В широкому розумінні зазначеного поняття, Духом називають свідомість взагалі.

2. Дух - це понад матеріальні сутності, які домінують над матеріальним світом, вносять рух та певну упорядкованість, закономірність в інертну матерію.

3. Дух - це надприродні істоти: боги, ангели, чорти, душі. Всі ці істоти являються уособленням явищ духовного життя: ідеї найвищою і купи вищих істот, Творця, Керівника та Судді Всесвіту; людської психіки (душі); незрозумілих “злих” та “добрих” явищ суспільного та природного життя.

38. Рух і розвиток як атрибути Всесвіту. Основні форми та типи руху й розвитку

У світі все знаходиться в русі, від атомів до всесвіту. Все перебуває у вічному прагненні до іншого стану, і не з примусу, а по власній природі. Оскільки рух є сутнісний атрибут матерії, тому його, як і саму матерію, не можна створити і знищити. Рух – це спосіб існування матерії. Одні форми руху перетворюються на інші і жоден вид не береться нізвідки.

Рух матерії – не тільки механічне переміщення тіл в просторі, але і будь–які взаємодії, а також зміни станів об’єктів, які викликаються цими взаємодіями.

Основні типи руху: 1. рух, коли зберігається якість предмету; 2.–тип руху, пов’язаний з переходом від однієї якості до іншої із зміною якісного стану предмету. Це може бути руйнування предмету, розпад його на складові елементи, які представляють особливі якості, що виникають в результаті перетворення початкового предмету.

Процес розвитку – це завжди перехід однієї якості в іншу, спрямоване формування нових систем, нових типів організації, які народжуються з попередніх систем.

Два різновиди процесів розвитку: 1) процеси якісних перетворень, що не виходять за рамки відповідного виду матерії, певного рівня її організації. 2) Процеси переходу від одного рівня до іншого.

Існує декілька якісно різних форм руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна.

Розвиток – це необоротна, спрямована, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об’єктів. Тільки одночасна наявність всіх вказаних властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін: оборотність змін характеризує процеси функціонування; відсутність закономірності характерна для випадкових процесів катастрофічного типу; за відсутності спрямованості зміни не можуть нагромаджуватися, і тому процес позбавляється характерної для розвитку, єдиної внутрішньо взаємозв’язаної лінії. В результаті розвитку виникає новий якісний стан об’єкту, який виступає як зміна його складу або структури (тобто виникнення, трансформація або зникнення його елементів і зв’язків). Здатність до розвитку складає одну із загальних властивостей матерії і свідомості.

39. Простір і час як атрибути Всесвіту. Основні теоретичні погляди на сутність простору й часу.

Простір – є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Час – є форма буття матерії, що виражає тривалість. ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем.

Простір і час нерозривно зв’язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства.

Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність. І простір і час всезагальні і об’єктивні. Час — одномірний, тому що для фіксування положення, факту, події у часі достатньо однієї величини. У науці використовується поняття багатомірного простору з будь-яким числом вимірів.

Для буденних життєвих уявлень простір і час – це щось звичне, відоме і навіть в якійсь мірі очевидне. В своїй діяльності ми знаходимо такі особливості структурної організації світу, що частини і елементи, з яких побудовані матеріальні об’єкти, певним чином розташовані один відносно одного, утворюють деякі стійкі конфігурації.

Уявлення про час і поняття часу має сенс лише постільки, поскільки світ знаходиться в стані руху і розвитку; якби матерія була поза рухом, то поняття часу не мало б значення. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішній ступінь його існування та самознищення.

Категорії “простір” і “час”, як і категорії “матерія” та “рух”, дуже важливі і значущі для розвитку науки і матеріалістичного світогляду.

Підсумовуючи дане питання, студенти повинні відмітити, що простір та час обумовлені матерією як форма своїм змістом, а кожен рівень руху матерії характеризується своєю просторово-часовою структурою. Загальні властивості простору й часу набувають специ- фічного вигляду залежно від природи систем: чим складнішим є той чи інший об’єкт, тим складніші його властивості і форма його існу- вання. Особливо принципових відмінностей набувають соціальні види простору і часу.

У буденному житті і в практиці поняття часу утворюється завдяки порівнянню, зіставленню різних процесів руху.

40. Людина як предмет філософії. Поняття «людина», «біологічний індивід», «індивідуальність». Поняття сутності людини.

Поняття людини, як звичайно, уживають у трьох основних значеннях: 1) вид живих істот, що займає певне місце в ієрархії (сукупності) живих організмів); 2) це особлива — розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот; 3) Характеристика того, наскільки людина є людиною; у даному випадку поняття “людини” позначає ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини.

Людина - біологічний індивід, найвищий ступінь живих організмів на землі, результат складної і тривалої біологічної еволюції, передумова і суб'єкт культурної еволюції.

Поняття «особа» характеризує міру зрілості людини, ступінь втілення в неї суттєвих, власно людських якостей. Особа — це динамічна, відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Особою не народжуються. У кожної людини своя тривалість формування особистісних особливостей, причому протягом життя вони можуть змінюватися. Необхідно відрізняти поняття «особа» від поняття «індивід» і «індивідуальність».

Індивід — це окрема людина, одиничний представник людського роду, який відрізняється від інших людей перш за все тілесно. Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. Але властивості особи не зводяться лише до таких особливостей. Особа тим значніша для оточуючих, чим більше в її індивідуальних проявах репрезентовано спільних, загальнолюдських характеристик. Таким чином, особа та індивідуальність нетотожні.

Поняття «сутності людини» характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі. Історія філософії демонструє різні уявлення про сутність людини. Релігійно-філософські вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом (Декарт, Гегель та ін.). Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність.

41. Проблема походження людини. Поняття антропосоціогенезу. Соціалізація та окультурювання як становлення людини сучасного типу.

Проблема походження людини. Однозначної відповіді на питання про походження людини немає.

Езотеричні уявлення про походження людини є найбільш давніми. Езотеризм (таємне знання, яке довірялось тільки посвяченим) стверджує, що непізнаваємою першоосновою світу є Безособовий Принцип, Абсолют, непроявлені і проявлені стани якого циклічно чергуються.

Проявлений стан — «Видох Абсолюту», тобто його зовнішнє самовизначення починається з появи. Після цього починається лінія сходження на більш високі плани духовності, пов’язана з втратою щільної матеріальності. Цикл завершується «Вдихом Абсолюту» — зникненням проявленого Космосу.

Дата добавления: 2015-05-22