Фрейдизм та психоаналіз. 2 страница

Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням Бога із земного матеріалу. Вона — недосконалий образ і подоба Бога, бо впала у гріх. Лише самовіддана любов і жертовність допоможуть людині здобути справжню віру і досконалість.

Натуралістична позиція репрезентована теорією еволюції Ч.Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Однак до цього часу неясно як і коли виникла людина, чому певний вид приматів еволюціонував таким образом.

Соціокультурна версія антропогенезу розроблялася Е.Кассірером. Смисл антропогенезу, за Кассірером, визначається формуванням людини як символічної тварини. Спочатку, наслідуючи тварин, людина пробувала пристосуватися до навколишнього природного середовища.

Антропосоціогенез — історичний процес перетворення людини як антропоса, біологічної істоти, в члена суспільства, носія його основних, в першу чергу виробничих, етичних і естетичних стосунків. Вона полягає в тому, що виникає не тільки новий вид (людина – антропос), а принципово новий (соціальний, суспільний) спосіб існування. Для такого стрибка предки людини мали необхідні біологічні передумови: унікальний мозок, здатний до мислення; прямоходіння, яке вивільнило передні кінцівки; розвинуту кість руки, яка здатна до здійснення трудових операцій; утворення членороздільних звуків.

42.Передумови виникнення свідомості.

З розвитком науки, особливо історії та біології, поступово формувалися погляди про походження людини та її свідомості.

Головною передумовою виникнення людської свідомості було утруднення умов існування людиноподібних істот - антропоїдів. Їх центральна нервова система стала набагато складнішою за будовою та функціями.

На біологічному етапі розвитку психіки виникли передумови для появи вищих, суто людських, форм психіки - свідомості.

Протягом усього розвитку в різних видах діяльності в людини поступово формувалися специфічно людська, свідомо спрямована пізнавальна діяльність, уява, людські почуття та якості волі, різноманітні психічні властивості, які істотно відрізняються від інстинктивної психічної діяльності тварин.

Праця, суспільний спосіб життя — це головні чинники історичного розвитку людської свідомості як вищої форми психіки.

Отже, існують такі передумови виникнення свідомості:

1. Загальні, де їх джерелом є наявність у матерії такої властивості,як відображення.

2. Біологічні (виникнення живих організмів, диференціація живої матерії та поява нервових клітин, нервової системи, поступовий розвиток центральної нервової системи, особливо головного мозку) та безпосередні (розвинута нервова система, складний за своєю структурою головний мозок, виникнення відповідної тілесної організації у попередників людини, виникнення та розвиток у вищих тварин першої сигнальної системи, звукових та рушійних засобів інформації).

3. Соціальні – праця та трудовий процес, зародження членороздільної мови та мовного спілкування, утворення общинних зв’язків і життя у колективі. Характерні риси свідомості: суспільний характер, творча активність, передбачення, абстрагованість, цілеспрямованість, опосередкованість, узагальненість.

43. Свідомість як атрибут людини Філософське розуміння сутності, структури та функцій свідомості.

Свідомість - це людська здатність до відтворення дійсності в мисленні, психічна діяльність по віддзеркаленню дійсності Це стан людини при повному розумі і пам'яті, здатність усвідомлювати свої вчинки. Це її думки, почуття, розуміння чого-небудь. Свідомість є здатність розбиратися в оточенні, відноситися відповідально до того, що відбувається. свідомість характеризує критерій адекватності поведінки і як деяку стійкість властивих людині здібностей. З фізіологічної точки зору, свідомість – це результат нервової діяльності кори великих півкуль головного мозку. Але ототожнювати свідомість тільки з фізіологічними процесами нервової системи є неправильним, бо існують і інші сторони.

Структура свідомості:

Свідомість – це здатність ідеального (психічного) відображення дійсності, перетворення змісту предмета в суб’єктивний зміст духовного життя людини, а також специфічні соціальні механізми та форми такого відображення на різних рівнях.

1. сфера тілесно-перцептивних здатностей, де отримуються знання(сприйняття, відчуття, конкретні уявлення, за допомогою яких людина формує погляд на світ)

2. логіко-понятійні компоненти свідомості. За допомогою мислення людина виходить за межі безпосереднього сприйняття.

3. емоційний компонент свідомості. Це сфера особистих суб’єктивно-психологічних переживань, спогадів, передчуттів.

4. ціннісно-мотиваційна сфера (ціннісно-смисловий компонент) – вищі мотиви, духовні ідеали, фантазії, інтуїція.

Функції: пізнавальна, інформативна, орієнтувальна, контрольно-регулятивна, оціночна, цілепокладання, прогнозування, організаційно-вольова, соціально-адаптивна., формує внутрішній план діяльності, її програму,синтезує динамічну модель дійсності, за допомогою якої людина орієнтується в навколишньому фізичному і соціальному середовищі,визначає попередню, мислену побудову дій, передбачає їх наслідки, керує і контролює поведінку людини, здатність її відповідати за наслідки дій та розуміти те, що має місце в навколишньому світі і в ній самій.

44.Позасвідомі форми регуляції життєдіяльності людини. Безсвідоме, підсвідоме і надсвідоме як складові у структурі позасвідомого.

Багатство внутрішнього світу людини не обмежується свідомістю, поряд з якою функціонують і безсвідомість, підсвідомість і надсвідомість. Безсвідоме – це сукупність психічних явищ, станів, дій, які лежать поза сферою людського розуму і не піддаються (по меншій мірі, зараз) контролю з боку свідомості.

Несвідоме — сукупність психічних явищ, що виникають під впливом чинників, яких людина не відчуває і про які нічого не знає. На цьому рівні психічного відображення у людини порушується словесна регуляція поведінки, втрачається повнота орієнтації щодо часу і місця дії, вона не може усвідомити наслідки своїх дій і вчинків. До сфери несвідомого належать сновидіння, марення, галюцинації, реакції — відповіді на субсенсорні подразники, автоматизовані рухи і дії, спонукання до діяльності, в яких немає усвідомлення мети. Несвідоме не може бути протиставлене свідомості як щось негативне чи неповноцінне. «Несвідоме» охоплює всі психічні явища, що не усвідомлюються людиною (інстинкти, автоматизми, гіпноз, інтуїцію). Поняття «підсвідоме» слід вживати тільки для позначення тих психічних явищ, які в певний момент перебувають поза фокусом свідомості, проте тісно з нею пов'язані, впливають на її функціонування і за певних умов можуть бути усвідомлені. Підсвідоме — це різні психічні явища, які відбуваються «під порогом» свідомості.

До несвідомого належить і надсвідоме. Надсвідоме — рівень психічної активності особистості при виконанні творчих завдань, який не піддається індивідуальному усвідомлено — вольовому контролю. Поняття «надсвідоме» дає змогу розмежувати дві форми неусвідомлюваної психічної активності.

45.Мислення як атрибут людини. Сутність мислення. Його основні рівні та форми мислення.

Мислення - опосередковане й узагальнене відображення істотних, закономірних взаємозв'язків дійсності. Це узагальнена орієнтація в конкретних ситуаціях дійсності. Завдяки мисленню людина правильно орієнтується в навколишньому світі, використовуючи раніше отримані узагальнення в новій, конкретній обстановці.

Суть мислення - у виконанні деяких когнітивних операцій з образами у внутрішній картині світу. Ці операції дозволяють будувати і добудовувати, змінюється модель світу. Мислення дає можливість пізнати глибинну сутність об'єктивного світу, закони його існування. Мислення дозволяє передбачати майбутнє, оперувати з потенційно можливим, планувати практичну діяльність.

У психологічній науці розрізняють такі логічні форми мислення як:поняття (це відображення в свідомості людини загальних і суттєвих властивостей предмета чи явища.); судження (основна форма мислення, в процесі якої затверджуються або заперечуються зв'язки між предметами і явищами дійсності); умовиводи (це виведення з одного або кількох суджень нового судження).

Рівні мислення. 1. Наочно-дійове. Рішення задачі здійснюється за допомогою реального, фізичного перетворення ситуації, випробування властивостей об'єктів. 2. Наочно-образне мислення. Зв'язок з практичними діями ще зберігається, але не є такою тісною. 3. Теоретичне мислення. 3.1. Теоретично-образне: матеріалом для вирішення завдання є образи. 3.2. Теоретично-понятійне: людина звертається до понять, виконує дії в думці, його часто називають словесно-логічним. Обидва види теоретичного мислення співіснують, доповнюючи один одного.

46. Мова як атрибут людини. Філософське поняття мови. Види мов у природі, техніці, людської діяльності.

Мова – це система знаків, за допомогою яких люди спілкуються, здійснюють пізнання світу і самопізнання, зберігають і передають інформацію, управляють поведінкою один одного. У мові можна виділити природну систему знаків (звукова мова, пластика людського тіла: пози, жести, міміка) і штучну, спеціально створену людьми (мова математики, мова живопису, музики, дорожні знаки та ін.). Мова – явище суспільне: вона виникає в процесі формування суспільства, ставши головним моментом його функціонування. Вона виконує в суспільстві безліч функцій: номінативну (здатність мови називати речі, наприклад, будинок, дерево, зірки), пізнавальну (участь у процесі пізнання), інформативну (здатність зберігати і передавати інформацію), комунікативну (участь у процесі міжособового спілкування) тощо. У процесі спілкування люди впливають один на одного за допомогою мовних знаків.

Мова виконує певні функції:

Впливу - здатність людини за допомогою мови спонукати людей до певних дій або відмова від них.

Повідомлення - обмін інформацією (думками) між людьми за допомогою слів, фраз.

Вирази - з одного боку, завдяки мові людина може повніше передавати свої почуття, переживання, відносини, з іншого - виразність мови, її емоційність значно розширюють можливості спілкування.

Позначення - здатність людини за допомогою мови давати предметів і явищ навколишньої дійсності властиві тільки їм назви.

47.Філософські концепції походження і буття людини: креаціоністська, біологічна, соціальна, біосоціальна

Звідки і як з’явилася людина, чому вона стала такою, як є. Ця проблема цікавить і філософію, і науку. На сьогодні склалися кілька версій походження людини:

Креаціоністська версія. Прихильники креаціоністської версії стверджують, що людину було створено Богом. І саме він наділив її тими властивостями, яких не має і не може мати вся інша жива природа. Креаціоністська версія великою мірою спирається на віру в Бога й є офіційною у філософії неотомізму й інших напрямах релігійної філософії. Предки людини мали необхідні біологічні передумови: унікальний мозок, здатний до мислення; прямоходіння, яке вивільнило передні кінцівки; розвинуту кисть руки, яка здатна до здійснення трудових операцій; утворення членороздільних звуків.

В основу розуміння сутності антропосоціогенезу закладене питання співвідношення біологічного та соціального в людині. Головною, принциповою тезою в цьому питанні є ідея, що людина – це істота соціальна, але водночас природна істота. Отже, життя людини постає як сукупність складових: біологічних, соціальних та власних зусиль людини. Прихильники, спираючись на теорію Чарльза Дарвіна, стверджують, що людина з’явилася внаслідок еволюційного розвитку природи. В еволюційній теорії вважається, що основою розвитку є природній відбір

З погляду сучасної науки й наукової філософії сутність людини соціальна, але необхідно визнати наявність, значення й відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині "зняте" соціальним. Природжена здатність опановувати мову, мислення, стати особистістю реалізується лише в людському, соціальному оточенні, у світі культури. Біологічно зумовлені і параметри людського буття, наприклад, вікові етапи, тривалість життя. Але й тут вплив соціальних умов є досить відчутним.

Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів (за винятком однояйцевих близнят). Але вона зумовлена й соціально: неповторний життєвий шлях і досвід кожної людини і — що дуже важливо — здатність до самовизначення. Людина зазнає впливу і природи і суспільства, й історії.

48 Сенс життя і ставлення до смерті

Життя та смерть – одвічні проблеми людського існування. Людина – єдина жива істота, яка усвідомлює власну смертність та робить її предметом обміркування.

Людина знає про існування смерті, але це знання народжує прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальними чинниками людського життя. Це означає, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть.

Слід зазначити, що передумова правильного вирішення питання про сенс життя – це розуміння того,що мета і сенс життя не збігаються, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей. Питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя. У сенсі життя концентруються найперші людські цінності та прагнення. Це питання по-різному вирішувалося різними філософськими напрямками. Звичайно, не кожна людина ставить та вирішує питання про сенс свого життя, але реально воно все одно втілюється в певному образі людського самовиявлення. Тому можна стверджувати, що якщо ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його буде реалізовано за нас стихією життя чи іншими людьми, філософія ж однозначно навчає нас того,щоб ми були гідними дарованого нам життя і розпоряджалися ним належним чином з думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність, самореалізацію. В сучасних умовах по-новому стоїть питання визначення смерті. По-перше, смерть біологічно і соціально послідовно супроводжує все людське життя. Ми не можемо повернути минуле, неповторні вікові стани та враження, біологічно наше життя постійно супроводжується народженням нового (нові клітини) та відмиранням старого.

Тому смерть постає як припинення усіх перетворень.

49. Сутність і структура процесу пізнання

Гносеологія – це теорія пізнання, вчення про пізнання. Процес пізнання досліджують психологія, фізіологія вищої нервової діяльності, кібернетика, логіка, семіотика, мовознавство. Гносеологія досліджує найбільш загальні закономірності і проблеми пізнання: природу і джерело пізнання, його можливості і межі, що є істина та заблудження, в яких формах здійснюється пізнавальна діяльність людини тощо. В основі розуміння сутності пізнання лежить принцип відображення.

Пізнання – це вища людська соціальна форма відображення, якій притаманні такі риси:

- пізнання є формою духовного (ідеального) відображення та освоєння дійсності. Такими формами є відчуття, уявлення, умовиводи, тобто в людському мозку формуються суб’єктивні образи явищ і предметів: джерелом пізнання є об’єктивна реальність, яка не залежить від свідомості; процес пізнання має суспільно-історичний характер. Пізнавальні здібності формуються у процесі суспільної взаємодії; основу процесу пізнання становить суспільно-виробнича, соціально-політична, науково-експериментальна та інша діяльність людей; пізнання є не пасивним спогляданням дійсності, а активним процесом; пізнання – це складний, суперечливий, нескінченний за своїми проявами процес наближення образів свідомості до об’єкта пізнання.

Рух думки відбувається від незнання до знання.

Отже, знання – це результат пізнавальної діяльності, виражений в ідеальних образах і закріплений в знаках природних або штучних мов. Об’єктом пізнання є об’єктивна реальність, світ. Суб’єкт пізнання – людина.

Існує два напрямки пізнання – ідеалістичний і матеріалістичний. В процесі пізнання людина усвідомлює і перетворює світ. В цьому сутність пізнання. Метою пізнання є практика.

В процесі пізнання виокремлюють дві взаємопов’язані ступені: чуттєве і раціональне пізнання. Чуттєве пізнання є визначальним. Воно здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху, нюху, дотику, смаку. До складу раціонального пізнання відносять мислення, поняття, судження, умовиводи. Раціональне і чуттєве пізнання лише у єдності можуть дати адекватну картину дійсності.

50. Чуттєве і раціональне пізнання як основні рівні пізнавальної діяльності людини.

Пізнання як процес складається з двох нерозривних моментів – чуттєвого та раці- онального. Чуттєве пізнання – основа чуттєвого досвіду. Воно ґрун- тується на відчуттях, котрі є необхідним джерелом пізнання. Це – слух, дотик, зір, смак, нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, коли суб’єктом сприймаються окремі сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відображення предмета і уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала безпосередньо. Фактично, чуттєве пізнання – це активне, живе споглядання, “мислення” образами. Отже, для чуттєвого пізнання в цілому характерне відображення дійсності в наочній формі, наявність безпосереднього (без проміжних ланок) зв’язку людини з навколишнім світом, відображення головним чином зовнішніх індивідуальних особливостей предметів і процесів, їх деяких загальних властивостей. Вихід же за межі чуттєвого пізнан- ня досягається за допомогою мислення тому, що чуттєве відображен- ня і його основні форми хоч і є необхідною властивістю пізнання, все ж обмежені у своїх можливостях давати істинні знання, оскільки чут- тєво даний предмет завжди сприймається в безпосередній єдності з суб’єктом. Тому знання про дійсність досягається подальшим розвит- ком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості. Отже, наступний рівень пізнання – раціональне пізнання.

Раціональне пізнання (від лат. rationalis – розумний) здійснюється на рівні мислення. Мислення є процесом узагальненого, суттєвого ві- дображення дійсності в таких його основних формах, як поняття, су- дження, умовивід.

Зверніть увагу, що чуттєве і раціональне – це діалектично взає- мопов’язані складові єдиного пізнавального процесу, які лише в єдно- сті можуть давати адекватну картину дійсності. Безпосередньо ця єдність втілюється і виявляється в діяльності такої пізнавальної здіб- ності людини, як творча уява, інтуїція.

Таким чином, процес пізнання здійснюється у формах чуттєвого та раціонального відображення. Однак слід пам’ятати, що чуттєве та раціональне – це не ізольовані один від одного ступені пізнання, а діа- лектично взаємопов’язані складові єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.

Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності, у взаємодії. Не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і, навпаки, чуттєвого пізнання поза раціональним. Свідченням їх нерозривної єд- ності є хоча б те, що вже в уявленні (основній формі чуттєвого пі- знання) є елементи раціонального, абстрактного, узагальнюючого. Бо уявлення – це відтворення у свідомості людини того, що колись було. Уявлення – це згадування того, що найбільш запам’яталося, що є для суб’єкта важливим. При цьому втрачається безпосередність того, що уявляється, тому не всі ознаки баченого відтворюються.

Яскравим прикладом єдності чуттєвого і раціонального у пізнанні може бути така його форма, як інтуїція (від лат. уважно дивлюся). Ін- туїція – це здатність людини осягнути істину, передбачити ситуацію через безпосереднє чуттєве споглядання, без логічного, раціонального доведення. Це, так би мовити, пряме “бачення” сутності явища чи процесу. Звичайно, такою формою відображення дійсності володіє не кожна людина. Основними рисами такої інтуїції є безпосередність (відсутні перехідні логічні ланки доведення); несподіваність (рапто- вість) спалаху думки, неусвідомленість шляхів досягнення нового знан- ня, яким чином це відбулося.

51. Емпіричне та теоретичне як внутрішні рівні наукового пізнання.

Емпіричне і теоретичне - поняття, за допомогою яких сучасна методологія науки позначає системи наукового знання і сполучені типи науково-дослідної діяльності. Їх складна взаємодія обумовлює функціонування тієї чи тієї наукової дисципліни як єдиного цілого, що розвивається. Проблема вироблення критеріїв виділення емпіричного і теоритичного була поставлена у філософії логічного позитивізму. Е. і Т. як типи дослідницької діяльності розрізняються предметом дослідження: Е. дослідження орієнтується на безпосереднє вивчення явищ, теорія орієнтується на рівень сутності й об'єктивної закономірності в досліджуваному процесі, явищі. Е. дослідження як методи використовує реальне спостереження, реальний експеримент, Е. опис, складання графіків, таблиць тощо. На Т. рівні застосовують методи ідеалізації, уявного експерименту, історичні і логічний; методи сходження від абстрактного до конкретного, аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний використовуються як методи побудови теорії. На Т. рівні як засобі пізнання використовується винятково Т. мова, терміни якого репрезентують такі абстрактні об'єкти, що є логічними реконструкціями реальних об'єктів і їхніх зв'язків, відносин. Результат досліджень на Е. і Т. рівнях науки - складна система Е. і Т. знання. У Е. знанні можна виділити безпосередні дані спостережень і експериментів. Проблема необхідності розрізняти дані спостереження і Е. факти також була осмислена у філософії позитивізму, зокрема, у роботах Віденського гуртка. Взаємодія і єдність Е. і Т., тенденція до відокремлення Е. і Т. наукового апарату, наявність прямих і зворотних зв'язків між ними створюють реальну динаміку наукового знання як цілісної самоорганізованої системи. Проблеми структури, динаміки, взаємодії Е. і Т. активно розроблялися у філософії марксизму, логічного позитивізму, постпозитивізму.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.

52. Істина і заблудження як результати пізнання. Розмаїття критеріїв істинності знання.

Класичне визначення істини, дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як обєктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно повязані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення обєкта субєктом, яке відтворює обєкт таким, яким він існує незалежно від свідомості субєкта пізнання. Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозвязок понять: обєктивна істина, абсолютна істина, відносна істина, конкретність істини, заблудження. Обєктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від субєкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від субєкта саме змісту істини. Але будучи характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від субєкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людське пізнання та його результат — знання, було і буде діалектичною єдністю обєктивного і субєктивного, оскільки на всіх етапах картина світу своїм джерелом має той чи інший рівень розвитку практики і створюється за образом і подобою засобів, форм та способів людського впливу на дійсність. Положення про обєктивність істини не означає, що вона є елементом обєктивного світу. Істина — це теоретична форма розвязання суперечності між субєктом та обєктом у процесі пізнання. Будучи результатом субєктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від субєкта. З іншого боку, будучи характеристикою знання і завжди існуючи в субєктивній формі, вона характеризує знання не з його субєктивного боку, а з точки зору його обєктивного змісту. Сучасна матеріалістична гносеологія, розглядаючи пізнання як суспільно-історичний процес, наголошує, що істина також є історично зумовленим процесом. Тому аналіз істини вона не обмежує характеристикою її лише як обєктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики абсолютної та відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного та відносного в істині. Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній обєктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажанням субєкта, а реальним становищем речей, вона є обєктивною істиною. Для діалектико-матеріалістичної гносеології не існує неперехідної межі між відносною та абсолютною істиною. Абсолютна істина — це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини повязана з й обєктивністю. Оскільки істина обєктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому обєктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності субєкта. Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина — обєктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне — це два необхідних моменти обєктивної істини. Відносна істина з необхідністю містить у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її. Абсолютна істина, в свою чергу, дається людині лише через відносні істини, які перебувають у безкінечному процесі постійного розвитку. Відносні істини — це щаблі, певні етапи на шляху досягнення абсолютної істини. На кожному етапі пізнання ми маємо справу лише з відносно істинним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати досконаліші знання свідчить про принципову можливість, рухаючись до обєктивної істини, досягати одночасно і абсолютної істини. Кожна обєктивна істина є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність — у заблудження. Істина і заблудження подібно до всіх логічних категорій, які вважаються полярними протилежностями, мають абсолютне значення тільки в рамках надзвичайно обмеженої сфери. Як тільки ми станемо застосовувати протилежність істини і заблудження поза межами вищезазначеної вузької сфери, так ця протилежність стає відносною і, значить, непридатною для точного наукового способу висловлювання. А коли ми спробуємо застосувати цю протилежність поза межами зазначеної сфери як абсолютну, то ми вже зовсім зазнаємо фіаско: обидва полюси протилежності перетворяться кожний у свою протилежність, тобто істина стане заблудженням, заблудження — істиною. Заблудження — це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку субєкта та його місцем у суспільстві. Заблудження — це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях субєкта. Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики. Які ж причини виникнення та існування заблудження Чому воно було і є незмінним супутником істини в процесі пізнання Це обумовлено закономірностями розвитку як самого пізнання, так і його основи — практики. В процесі пізнання субєкт, вступаючи в сферу невідомого, змушений застосовувати ті знання та засоби пізнання, які вироблені в інших історичних умовах попередніми поколіннями, і поширювати їх на якісно нові обєкти і нові умови. В результаті сам прогресивний розвиток науки може породжувати і досить часто породжує заблудження. Проте в процесі освоєння нових явищ, виробляючи нові поняття і уточнюючи зміст та межі застосування старих, пізнання долає заблудження, це по-перше. По-друге, знання, якими керується людина в своїй життєдіяльності, завжди є неповними, обмеженими певним рівнем досягнутого наукою в даний час, на-сьогодні. Але практична діяльність не може чекати, поки будуть одержані більш глибокі знання, і постійно піддавати сумніву їхню істинність. У протилежному разі вона взагалі не могла б функціонувати і розвиватися. Практика потребує негайного застосування усіх наявних знань як цілком повних, досконалих, як нібито вони є обєктивно істинними. Отже, на кожному конкретно історичному етапі розвитку людське знання самою практикою організовується в завершену і всеосяжну систему, яка має дати цілком адекватні відповіді на всі або майже всі питання, розвязання яких забезпечує функціонування та розвиток життєдіяльності людини і суспільства. Проте багато з них з часом демонструють свою обмеженість, а при деяких обставинах навіть стають гальмом на шляху розвитку пізнання та практики. Але все ж на певному конкретно-історичному етапі розвитку практика виступає по відношенню до наявного знання в абсолютизуючій функції. Саме через цю абсолютизуючу функцію самої практики заблудження і є постійним і невідємним супутником істини в процесі пізнання. У реальному процесі пізнання заблудження, як і істина, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу полярних протилежностей — істини та заблудження. Постійне їхнє співіснування та взаємодія джерелом мають практику, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів.

Дата добавления: 2015-05-22