Класифікація психічних явищ 1 страница

51.

Задачі

Обсяг – 12 сторінок, формату А-4, можна писано, можна друковано.

Хто, в списку групи, є 1, 3, 5, 7, 9, 11 і т.д., відповідає на 1, 3, 5 питання.

51. Зміст та основні цілі грошово-кредитної політики (Ющак)

Основним ринковим регулятором стабільності економічного розвитку є державна грошово-кредитна політика. Саме вона визначає напрями і можливості регулювання економіки монетарними методами. Зміст грошово-кредитної політики зумовлений особливостями економічних систем, завданнями і межами державного втручання в економіку. За ринкових умов господарювання грошово-кредитна політика перебуває у тісній взаємодії з бюджетно-фіскальною політикою. Основною метою грошово-кредитної політики в сучасних умовах є стабілізація економіки, забезпечення зайнятості та стримування інфляції. В окремих випадках як синонім грошово-кредитної політики вживається поняття "монетарна політика", яка базується на спроможності грошово-кредитної системи впливати нагрошову пропозицію та, відповідно, на відсоткову ставку, а через неї – на інвестиції та реальний дохід.Такий акцент на визначення сутності грошово-кредитної політики, пов'язаний з поширенням теорії монетаризму, в якій роль грошових чинників впливу на економіку гіпертрофована.

У сучасній вітчизняній економічній літературі спостерігається певне розходження в поглядах на можливості грошово-кредитної політики. Так, одні автори стверджують, що грошово-кредитна політика – оперативне і гнучке доповнення до бюджетної політики, вона ґрунтується на принципах монетаризму і має низку переваг над фіскальною політикою. Інші науковці вважають, що грошово-кредитна політика доповнює бюджетну. Таке розходження в позиціях українських авторів щодо розуміння сутності грошово-кредитної політики є відображенням основних концептуальних напрямків у сучасній західній економічній науці. Складність та неоднозначність трансформаційного періоду в Україні дає змогу для його диверсифікованої інтерпретації. У Законі України "Про Національний банк України" грошово-кредитна політика визначається, як "комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості". На наш погляд, таке декларування змісту грошово-кредитної політики зроблене "на виріст", з розрахунку можливого використання всього арсеналу грошово-кредитної політики, яку провадять в економічно розвинені країни.

У системі державного регулювання грошових систем чільне місце відводиться кон'юнктурній політиці, яка реалізується через регулятивний вплив держави на ринкову кон'юнктуру, на співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції. За способом і характером впливу на грошовий обіг, виділяють заходи фіскальної та монетарної політики і заходи прямого впливу. А. Гальчинський акцентує увагу на тому, що грошово-кредитна політика спрямована на реалізацію головних завдань державної економічної політики. Її кінцева мета збігається з основоположними цілями макроекономічної політики держави. Головним результатом функціонування грошової системи, стверджує учений, є розроблення і реалізація певної грошово-кредитної політики. Позитивний вплив цієї політики на розвиток економіки визначає ефективність самої грошової системи. Монетарна політика, на його погляд, являє собою комплекс взаємопов'язаних, скоординованих на досягнення, заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обігу, які здійснює держава через центральний банк.

Ми вважаємо, що доцільніше було б змістити акценти у співвідношенні і взаємодії грошово-кредитної політики та грошових систем. Побудова сучасних грошових систем концептуально обумовлена і має чітко сфокусований характер їх функціонування. Грошово-кредитна політика має первинне значення і обумовлює характер і особливості грошових систем. Питання співвідношення державної економічної та грошово-кредитної політики розглядають як співвідношення стратегічного і тактичного регулювання економіки. Грошово-кредитна політика має автономне значення, предметом якої є державне регулювання сфери грошового обігу і кредитних відносин.

Погоджуючись із таким визначенням змісту грошово-кредитної політики, зазначимо, що регулювання сфери грошового обігу і кредитних відносин, крім вирішення проблем регулювання монетарної сфери, має на меті стабілізувати макроекономічну ситуацію в країні. Грошово-кредитну політику доцільно визначити як сукупність заходів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, які здійснює держава, з метою регулювання інфляції, забезпечення зайнятості і збалансування платіжного балансу. Для успішного проведення грошово-кредитної політики потрібні певні умови, а саме: високий рівень розвитку ринкових відносин між усіма учасниками ринку; створення в Україні розвиненої дворівневої банківської системи.

Суб'єктом кредитно-грошової політики є національний банк та інші органи державного регулювання економіки (Міністерство фінансів, міністерство економіки, Уряд і Верховна Рада). Та вирішальну роль у розробленні та реалізації грошово-кредитної політики все-таки відіграє НБУ. Він регулює грошову систему одноосібно, керуючись при цьому основними засобами грошової політики, яка була сформована всіма державними інститутами. Об'єктами кредитно-грошової політики є грошовий ринок, ринок позичкових коштів та грошовий обіг.

Цілі грошово-кредитної політики пов'язані з тими завданнями, які вона повинна виконати на певному етапі її здійснення. Тобто існує певна ієрархія цілей, причому, досягнення цілей нижчого рівня обов'язково повинно бути підпорядковано цілям вищого рівня. За ієрархією цілі грошово-кредитної політики поділяють на стратегічні, проміжні та тактичні. Стратегічною метою грошово-кредитної політики в сучасних перехідних економіках є забезпечення стабільності цін, повної зайнятості та зростання реального обсягу виробництва. Поточна грошово-кредитна політика орієнтується на більш конкретні або тактичні цілі, які досягаються через проведення щоденних послідовних операцій на відкритому ринку цінних паперів. Проміжні цілі грошово-кредитної політики досягаються шляхом регулювання змінних в економічній системі на річних часових інтервалах. Деталізуючи

зміст та цілі грошово-кредитної політики автори наголошують на тому, що вона полягає в зміні грошової пропозиції з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін.

Розмежування цілей грошово-кредитної політики здійснюється відповідно до можливостей впливу на економічну ситуацію з врахуванням чинника часу. Так, у короткостроковому ринковому періоді грошово-кредитна політика реалізує свої тактичні цілі, спрямовані на досягнення певних результатів, пов'язаних з параметрами функціонування сфери грошового обігу. У довготривалому періоді реалізуються стратегічні цілі, які пов'язані з оптимальним і стабільним характером функціонування національних економік. У процесі досягнення стратегічних цілей визначають проміжні цілі, які є орієнтирами тактичного регулювання і дають змогу контролювати і вимірювати їхні досягнення.

Визначення стратегічних цілей грошово-кредитної політики належить до компетенції законодавчих органів державної влади. Проте розроблення стратегії ефективної грошово-кредитної політики можливе лише за умови врахування найкращих досягнень сучасної економічної науки. Реальна грошово-кредитна політика розробляється шляхом вибору запропонованих альтернатив у межах можливостей сучасних монетаристських концепцій.

Ф. Мишкін стверджує, що до стратегічних для грошово-кредитної політики належать такі основні цілі монетарної політики: висока зайнятість; економічне зростання; стабільність цін; стабільність відсоткових

ставок; стабільність фінансових ринків; стабільність обмінного курсу валют. Як уже було зазначено, для формування грошово-кредитної політики потрібний вибір альтернатив економічного розвитку. У короткотерміновому ринковому періоді до найважливіших взаємосуперечливих стратегічних цілей грошово-кредитної політики належать:

● стабілізація цін – стабілізація відсоткових ставок;

● зменшення інфляції – зменшення безробіття;

● стабільний рівень цін – висока зайнятість;

● збільшення темпів економічного зростання – зростання добробуту населення.

Система проведення грошово-кредитної політики визначається на основі її цілей. При цьому важливо, щоб цілі вищого рівня взаємоузгоджувалися з цілями нижчого рівня. Проміжні цілі грошово-кредитної політики можуть змінюватися відповідно до стану економіки та фази економічного циклу. У процесі вибору поточних цілей, центральні банки користуються критеріями, що визначають характер їх формування.

Проміжні цілі повинні прогнозовано впливати на реалізацію стратегічних цілей. Якщо центральні банки повністю контролюють досягнення тактичних цілей, то на реалізацію проміжних цілей їхній вплив досить обмежений і вибірковий. Обмежений контроль над деякими проміжними цілями дає змогу використовувати їх лише як допоміжні чи індикативні. Центральний банк може публічно проголошувати свої проміжні цілі, а інші не афішувати, а приймати до виконання. У такому випадку центральні банки мають широкий діапазон можливого впливу, який не обмежується деклараціями і публічним контролем.

Однією з умов для виконання проміжних завдань є здатність прогнозовано впливати на цілі. Проміжні цілі грошово-кредитної політики є ланкою, яка дає змогу реалізовувати і розділити стратегічні цілі на підцілі, яких досягають переважно в межах року. Тактичні цілі мають короткостроковий характер і регулюють відхилення під час проведення грошово-кредитної політики. Тактичні цілі реалізують у процесі регулювання параметрів грошового ринку. В основі їх досягнення лежить вплив центрального банку на пропозицію грошей.

Досягнення стратегічних і проміжних цілей виходить за межі можливостей центральних банків. Стратегічна грошово-кредитна політика формується у складі загальної економічної політики вищими законодавчими і політичними органами держави. Процедура прийняття рішень на вищих щаблях

управління держави така, що передбачає складну процедуру бюрократичних узгоджень і тому не спроможна оперативно реагувати на зміну економічної ситуації в короткотерміновому періоді. У ринкових економіках оперативне або тактичне грошово-кредитне регулювання стало прерогативою центральних банків. У випадку, коли відхилення параметрів змінних виходить за межі можливостей регулятивного впливу центральних банків, і почало набувати характеру стійких тенденцій, то функції управління переходять до законодавчих органів держави. Вибір і розподіл цілей грошово-кредитної політики не має однозначного і остаточного вирішення. Економічна ситуація може призводити до конфлікту цілей, коли втрачається можливість для одночасного досягнення заздалегідь визначених цілей на різних рівнях ієрархії. Тому грошово-кредитна політика і її тактичні цілі постійно коригуються.

Висновки. Основа ринкового регулювання економіки значною мірою визначається грошово-кредитною політикою. Вона визначає основні напрями і можливості регулювання економіки монетарними методами. Питання співвідношення державної економічної політики і грошово-кредитної політики

розглядається як співвідношення стратегічного і теоретичного регулювання економіки.

Цілі грошово-кредитної політики пов'язані з тими завданнями, які повинні бути досягнуті на певному етапі її реалізації. В основі формування цілей покладені принципи їхньої ієрархій, коли досягнення цілей нижчого рівня підпорядковується цілям вищого рівня. Такими цілями вищого рівня є забезпечення стабільності цін, повної зайнятості та зростання реального обсягу виробництва.

52. Основні інструменти грошово-кредитної політики: операції на відкритому ринку, політика облікової ставки та норми обов’язкового резерву (Ющак)

Грошово-кредитна політика Національного банку України грунтується на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку на певний період. До таких макроекономічних показників належать: обсяг валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інфляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття, платіжний і торговельний баланси.
У процесі здійснення грошово-кредитної політики НБУ використовує певний інструментарій, який охоплює:
- визначення норм обов'язкових резервів;
- процентну політику;
- рефінансування комерційних банків;
- операції з цінними паперами на відкритому ринку;
- підтримання курсу національної валюти;
- регулювання імпорту та експорту капіталу.
Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.
Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різні норми обов'язкового резервування. Вимоги обов'язкового резервування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.
Якщо НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових резервів. Такою самою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт мультиплікації") знизяться розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу.
Якщо НБУ проводить експансійну політику, то він зменшує норму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного комерційного банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збільшення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу.
Визначення норм обов'язкових резервів - досить сильний інструмент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кредитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент грошово-кредитної політики використовується з певними обмеженнями і рідко.
Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків.
Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регулювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень процентних ставок за ломбардними й обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.
Якщо НБУ проводить політику стримування або скорочення маси грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує попит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочення пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок - відбувається зменшення грошей в обігу.
У разі протилежної політики, спрямованої на збільшення грошей в обігу, НБУ знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на позички, а отже, й кредитну діяльність комерційних банків. Вони змушені перетворювати свої вторинні резерви (кошти, вкладені в цінні папери або розміщені на депозитах у НБУ) в первинні, внаслідок цього збільшуються залишки грошей на їхніх кореспондентських рахунках у НБУ й загальна маса грошей в обігу.
Рефінансування комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як "кредитора в останній інстанції". Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів, у тому числі й комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний.
Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу.
НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій купівлі - продажу державних цінних паперів, але головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків.
Регулюючи процес облікового й ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки.
Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: казначейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів.
За умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси.
НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підприємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банків зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів.
Якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папери в комерційних банків, підприємств, населення. Внаслідок такої операції в зазначених суб'єктів збільшуються залишки грошей, у тому числі і на їхніх рахунках у банках, і відповідно зростає обсяг грошей в обігу.
Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж - вилучення їх із обігу.
Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому активно можуть застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порівняно з іншими інструментами грошово-кредитної політики.
Політика підтримання курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ забезпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках із метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі.
Якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базовою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропозицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, її девальвації. Щоб цього не допустити, НБУ продає частину свого валютного резерву (якщо це є доцільним на даний час), урівноважуючи попит із пропозицією і відповідно підтримуючи курс національної валюти. Під час продажу частини валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою в обігу, як і у разі продажу цінних паперів, тобто вона скорочується, а при купівлі НБУ іноземної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення обсягу грошової маси в обігу.
До купівлі іноземної валюти на валютному ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція на таку валюту перевищує попит і це може призвести до ревальвації національної валюти. І девальвація, і ревальвація національної валюти - це відхилення від сталого економічного процесу, й тому НБУ прагне або зовсім не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздалегідь визначеного валютного коридору.
Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який застосовується НБУ через:
- реєстрацію імпорту та експорту капіталу;
- установлення максимальних та мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в українських банках;
- установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.
Експорт та імпорт капіталу супроводжуються припливом і відпливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в національні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов'язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. Як наслідок, виникає необхідність вживання з боку НБУ і Мінфіну певних заходів, серед яких - підвищення процентної ставки й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно Національний банк України не повинен допускати відпливу за кордон національної валюти, що може виникнути внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні.
Отже, грошово-кредитне регулювання економіки - це багатобічна й складна робота, котру здійснює НБУ як центральний банк держави.

53. Економічний розвиток США, Німеччини та Франції

Економічний розвиток США (Ющак)

Фактори швидкого економічного розвитку Сполучені Штати Америки

Американські вчені для пояснення успехов економічного розвитку країни висунули теорію «американської винятковості», відповідно до якої закономірності суспільно-економічного розвитку, висунуті в той період К. Марксом, на їхню думку, не підходили для США, що представляють собою виключення з правил. Однак ця теорія на практиці не підтвердилася, о чем можна судити з циклічним економічним кризам кінця XIX-початку XX ст.

Чим же тоді пояснити успіхи економічного розвитку Сполучені Штати Америки?

1. Найважливіше значення мав радикальний характер Громадянської війни 1861-1865 рр.. Звільнивши негрів, рабовласницьку відмінивши систему в південних штатах, організувавши масовий продаж землі державою невеликими ділянками і дозволивши її покупку кожним громадянином, який побажав обробляти землю, американський уряд відкрило дорогу для розвитку в Сполучених Штатах капіталізму. Тут були створені такі можливості капіталістичної господарської діяльності, які не змогли забезпечити буржуазні революції в жодній з європейських країн.

2. Суттєву роль у прискоренні зростання темпів промислового виробництва зіграв природно-географічний фактор - наявність потужної сировинної бази, різноманітні корисні копалини, великі масиви родючих грунтів, багатство лісових ресурсів, безліч річок та озер незамерзаючих, сприятливий клімат.

3. Сприяла успішному розвитку економіки і капіталістичному накопиченню проводиться США зовнішньоторговельна політика - ввезені товари обкладалися високим митом при одночасній свободі для ввезення іноземного капіталу. Оподаткування товарів імпортних митом у 10% після 1861 р. забезпечив щорічне перевищення доходів над державними витратами на 100 млн. дол У 1890 р. згідно із законом Маккінлі-Олдріча, схваленого Конгресом, мита були підняті до 49,5%, що виявилося недостатнім. У 1897 р. вони були збільшені до 57%. Протекціонізм у зовнішній торгівлі доповнювався внутрішнім: з 1883 р. промисловість взагалі не оподатковувалася податками. Підприємці субсидувалися урядом (капіталами, землею), особливо у залізничному будівництві. Все це сприяло зростанню цін на внутрішньому ринку і давало можливість монополіям використовувати тарифну політику для отримання максимального прибутку. Одночасно збільшувався приплив у США іноземного капіталу, що було повязано з високою нормою прибутку. Таким чином іноземні капітали забезпечували потрібну для країни частину інвестицій. На початку XX ст. іноземні вкладення, переважно англійські, перевищували американські вкладення за кордоном приблизно в пять разів.

4. Важливою складовою частиною швидкого розвитку США стало всебічне використання досягнень науково-технічного прогресу, науково-технічної революції. Сполучені Штати оснащували свої підприємства новітньої на той час технікою. Вони мали перше місце в світі з виробництва і застосування електроенергії - електрика використовувалося в промисловості, висвітленні міст, побуту. За виплавки сталі, виробництва автомобілів, видобутку нафти та інших галузей, що відбивають НТП, США також було перше місце. Завдяки впровадженню технічних новин (наприклад конвеєрною системи) а також високою електроозброєність праці робітника, яка була в 4,5 рази вище, ніж у англійського, продуктивність праці зростала гігантськими темпами. Впроваджувались такі прогресивні методи та засоби механізації виробництва, як паровий екскаватор, устройство для автоматичної навантаження руди, спеціалізація праці. Швидко розвивалися електричні засоби звязку. Якщо в 1900 р. в США було лише 13 тис. телефонів, то в 1913 р. - близько 10 млн.

5. Не останню роль грав демографічний фактор. Внаслідок малої щільності заселення території сша постійно відчували брак робочої сили, що стимулювало автоматизацію виробничих процесів і розвиток технічної думки і зумовлювало більш високу заробітну плату, ніж у європейських країнах. Ці обставини стали привабливою силою для припливу емігрантів. В США в 1864 р. було прийнято закон, що заохочував імміграцію. У 1870 - 1914 рр.. в США прибуло близько 30 млн. імігрантів. У 70-80-ті роки. серед іммігрантів були кваліфіковані робітники та інженери з Англії та Німеччини, країн з високим рівнем технічного розвитку, що допомагало передавати європейський науково-технічний досвід і звільняло американська держава від витрат на навчання кадрів.

Нова хвиля імміграції наступила перед Першої світової війни. До Америки виїжджали переселенці з Італії, Австро-Угорщини, Росії, не мають кваліфікації та готові до будь-якої роботи без претензій на високу плату. Наслідком інтенсивної імміграції був зростання ємності внутрішнього ринку США, темпи якого були вищими, ніж в будь-якій іншій країні. А це стимулювало розвиток виробництва.

6. Слід враховувати й історико-географічний фактор. Відстань від Європи і близькість до Південній Америці дозволили цієї молодої капіталістичній країні посилити свої позиції в Західній півкулі. Використовуючи доктрину Монро і ідею панамеріканізма, США раніше всього придбали Гавайські острови. І 1898 вони оголосили війну Іспанії і по Паризькому договору отримали Філіппінські острови, острови Пуерто-Ріко і Гуам. Потім під протекторатом США виявилася Куба, США домоглися виключного права на будівництво Панамського каналу, відірвавши Панами від Колумбії. Використовували США та фінансове закабалення, тобто економічне підпорядкування слабких держав, що залишаються при цьому формально незалежними. До 1913 р. іноземні інвестиції США становили 2,5 млрд. дол, з них 1 млрд. дол - в Канаді (будівництво залізниць) та 1 млрд. дол в Мексиці (видобуток нафти). США контролювали оловяну промисловість Болівії, мідну - Чилі і Перу, найважливіші залізниці Південної Америки, На Далекому Сході головним обєктом інтересів США був Китай, ємність внутрішнього ринку якого була безмежною.

Під час російсько-японської війни США надали фінансову допомогу та дипломатичну підтримку Японії, експортуючи в країну боєприпаси, зброю, пальне, локомотиви, харчові, шкіряні вироби та ін За посередництво в підписання в Портсмуті (Сполучені Штати Америки) мирної угоди між Росією і Японією американський президент Т. Рузвельт був удостоєний Нобелівської премії миру (1906).

Темпи розвитку та структура американської промисловості

На монополістичної стадії економіка США високими темпами розвивалася, які перевищили всі інші капіталістичні країни. За 1870 - 1913 рр.. щорічний приріст сукупного суспільного продукту США становив в середньому 4,3%, тоді як у Німеччині - 3%, в Англії - 2,4%, а у Франції - 1,1%. Національне багатство збільшилося майже в сім раз, а промислове виробництво - у девять разів. До початку XX ст. США обігнали всі капіталістичні країни не тільки за темпами індустріального розвитку, а й за абсолютним рівнем промислового виробництва. Це означає, що вони виробляли як ніхто, і швидше за всіх.

Особливо швидко розвивалася в США важка індустрія, що визначалося основними напрямками другий НТР. За 1870-1913 рр.. тут видобуток вугілля зріс більш ніж у 17 разів, видобуток нафти - в 76 разів, виплавка сталі - майже в 46 разів. Структура промислового виробництва змінилася на користь галузей групи «А». Найбільш високими темпами розвивалися нові галузі, спричинені до життя досягненнями НТР, - нафтова, алюмінієва, гумова, електротехнічна, сталеливарна, автомобільна. Тільки за 1900-1913 рр.. Г. Форд збільшив випуск автомобілів у 125 разів.

У цей період здійснюються серйозні зрушення в розміщенні продуктивних сил. Наприкінці XIX ст. почалася індустріалізація Півдня і Заходу. Виникла нова металургійна база в районі Великого озер, де відкрили багаті поклади залізної руди. Новий текстильний район утворюється на Півдні. І хоча провідні позиції залишаються за Північно-Сходом, поступово центр промислового розвитку просувається на Близький Захід, в штат Огайо.

Дата добавления: 2015-05-22