Діон Кассій. Римська історія

Кн. 53. Гл. І

1. Ось що трапилося тоді. А наступного року [28 р. до н.е. – В.Б. ] Цезар був консулом вдруге і, дотримуючись і в усьому іншому давніх правил, передав також своєму колезі [по консульству. – В.Б. ] Агриппі пучки різок [12 консульських фацій. – В.Б. ], які йому належали, а сам користувався іншими розпізнавальними знаками; складаючи владу, він виголосив клятву за батьківським звичаєм.

2. Чи діяв він так ще колись, я не знаю, але Агриппі він завжди віддавав найвеличніші почесті: адже і племінницю свою він видав за нього заміж, і коли вони разом командували в поході, надавав йому намет, що не поступався його власному, і паролі давали вони обидва.

3. Отже, у той самий час він виконував усі обов’язки звичайно, але до того ж провів ценз і в зв’язку з цим отримав звання першого сенатора, як то було прийнято під час справжньої Республіки. Він також побудував і освятив храм Аполлона на Палатині, сусідню з ним священну ділянку і книгосховище.

4. За громадською постановою він разом з Агриппою відсвяткував перемогу при Акції і на цьому святі організовував кінні перегони знатних хлопчиків і мужів.

5. З тих пір це свято повторювалося кожні 5 років і почергово ввірялося чотирьом жрецьким колегіям – я маю на увазі понтифіків, авгурів, сентемвірів і квіндецемвірів. Тоді ж були влаштовані гімнастичні змагання на іподромі, спорудженому на Марсовому полі, і відбувалися гладіаторські бої між полоненими.

6. Все це тривало декілька днів, і не припинилося через хворобу Цезаря, бо обов’язки його ніяк не гірше виконував Агриппа.

Гл. ІІ

1. Тоді ж Цезар дав зрозуміти, що він витрачає на видовища власні кошти, а коли грошей не вистачало в державній скарбниці, то він позичив деяку суму і передав туди; для відання цими коштами він наказав щорічно обирати двох осіб з числа преторіїв [раніше скарбницею відав квестор. – В.Б. ]. Він вчетверо збільшив хлібні роздачі для народу і подарував гроші деяким сенаторам:

2. бо багато з них настільки збідніли, що ніхто не захотів виконувати обов’язки едила через велику кількість пов’язаних з ними витрат, тому едильські обов’язки і особливо властиві едилітету суддівські функції передоручили преторам; найважливіші справи – міському, а інші – претору-перегрину.

3. Крім того, Цезар сам призначив міського претора, що він часто робив і згодом. Він відмінив усі обов’язки перед державною скарбницею (крім будівельних підрядів), запроваджені до битви при Акції, і спалив старі контракти державних боржників.

4. Він піклувався про храми: ті, що будувалися приватними особами, він наказував обновити їхнім дітям і нащадкам, якщо вони були живими, а інші відбудував сам.

5. Проте він не присвоїв собі слави будівничого, а повернув святилища самим їх засновникам…

7. Таким чином, домовившись зі своїми прихильниками з числа сенаторів, у сьоме своє консульство він прийшов у курію і оголосив таке [13 січня 27 р. до н.е. Суть виступу – удавана відмова від влади. Зміст промови: 1) звіт про минулу діяльність, основою якої було рятування вітчизни від громадянських чвар; 2) скарги на тягар верховної влади; 3) вихваляння своїх заслуг; 4) „передача” влади кращим громадянам, тобто сенату; 5) поради про кращі методи управління державою. – В.Б. ]…

Гл. ХІ

1. Поки Цезар зачитував це, різноманітні почуття хвилювали сенаторів. Небагато знали його задум і тому висловлювали йому згоду; одні сприймали його слова з підозрою, інші повірили йому, і внаслідок цього обидві сторони одночасно захоплювалися:

2. Перша – його хитрістю, друга – намірами, і обурювалися – одні за його дії, інші через переміну думок; бо деякі уже ненавиділи республіканський устрій, здатний породжувати смути, були задоволені зміною державного устрою і симпатизували Цезарю. Проте, якщо почуття в них виникали різні, то помисли їхні були однаковими.

3. І ось ті, які повірили у правдивість проголошених слів, не висловлювали радості: одні через страх, інші через надії; ті ж, які не вірили, не сміли засуджувати і викривати його: одні тому, що боялися, інші – тому що не хотіли

4. Таким чином, усі вирішили повірити йому – одні вимушено, інші – не щиро. Вихваляти його одні не наважувалися, інші не хотіли, але під час його виступу і після часто здіймався галас: просили, щоб він узяв на себе єдиновладдя і приводили всілякі докази на користь цього, до того часу, поки, звичайно, не змусили його прийняти одноосібну владу.

5. Зараз же ухвалили надання його охоронцям подвійної, порівняно з платнею інших воїнів, оплати, щоб він мав подвійну охорону. І ось як він забажав встановити монархію ніби справедливо.

Гл. ХІІ

1. Таким чином він зміцнив своє панування авторитетом сенату і народу. Але тому що він все–таки хотів здаватися республіканцем, то, взявши на себе всю турботу і все керівництво державними справами, які вимагають особливого піклування, [Це місце дуже важливе для розуміння юридичної основи принципату. – В.Б. ], він заявив, що не буде управляти всіма провінціями.

2. Чи не вічно буде правити тими, над якими бере владу; і він повернув сенату слабші провінції, тому що вони жили в мирі і не воювали, сам же взяв сильніші, бо вони були ненадійними і небезпечними, або межували з ворогами, або самі були здатні до великих повстань.

3. На словах робилося так, щоб рада безпечно отримувала прибутки з кращої частини імперії, а він переносив небезпеку і труднощі, насправді – щоб сенатори були беззбройними і нездатними воювати і щоб тільки він мав зброю і утримував солдатів.

4. У відповідності до цього було вирішено, що народу і сенату належать Африка, Нумідія, Азія, Еллада з Епіром, землі Далмації і Македонії, Сицилія, Крит і частина Лівії навколо Кірени, Віфінії і сусідній з нею Понт, Сардинія і Бетика [стосовно останньої, то Діон Кассій, мабуть, помиляється, оскільки вона стала сенатською лише в 22 р. до н.е. – В.Б. ].

5. До Цезаря відійшли: Іберія (Терраконська і Лузитанська області) і всі Галлії: Нарбонська, Лугдунська, Аквітанія і Белгіка, як і самі галли, так і їхні сусіди;

6. Бо деякі кельти, яких ми називаємо германцями, заселили всю прилеглу до Рейну Белгіку і дали їй назву Германія; вона простягається вверх – до верхів’я ріки, а вниз до Британського океану.

7. Ці провінції, а також Сирія, звана Міжгірською [Келесирія. – В.Б. ], Фінікія, Кілікія, Кіпр і Єгипет відійшли тоді Цезарю. Пізніше [22 р. до н.е. – В.Б. ] він віддав народу Кіпр і Нарбонську Галлію, а сам узяв взамін Далмацію.

8. Так робили згодом і з іншими провінціями, як покаже подальший хід нашої розповіді. Названі області я перерахував так тому, що на сьогодні кожна з них має окреме керівництво, хоча спочатку і тривалий час управлялися по дві чи три разом.

9. Інші провінції я не згадав, тому що одні з них здобуті пізніше, інші ж, хоча і були уже захоплені, ще не підкорялися римлянам, але їм або надавали автономію, або довіряли їх тим чи іншим царям. Ті, що потрапляли під римське управління після цього переходили до частки правителя.

Гл. ХІІІ

1. Ось так поділили провінції; і все-таки Цезар, бажаючи ще більше відвернути сенаторів від думки, що він задумує подобу монархії, взяв владу над ввіреними йому областями на десять років; за цей час він обіцяв навести в них порядок і зопалу додав, що, якщо вони будуть замирені раніше, то він раніше поверне їх сенату.

2. Після цього він перш за все розпорядився, щоб самі сенатори управляли провінціями обох категорій, крім Єгипту: лише на чолі цієї країни він поставив вершника – з причини, про яку я вже говорив. Потім він звелів, щоб намісники сенатських провінцій обиралися щорічно і за жеребом, крім тих, хто мав привілей через багатодітність чи перебування у шлюбі;

3. І щоб вони відправлялися на місця загальними зборами сенату, і щоб не носили на поясі меча і не користувалися військовим одягом; він наказав, щоб проконсулами надавалися не лише 2 консули, які складали повноваження, але також і інші;

4. Ті, що тільки відслужили термін претори і просто преторії [виконували претуру раніше. – В.Б. ]; лікторів же їм усім мати стільки, скільки звичайно було у межах міста, а знаки влади приймати тут же після виїзду з померію і постійно тримати до завершення терміну.

5. Також він розпорядився, що інших намісників буде призначати сам і що вони будуть називатися його легатами в ранзі пропреторів, навіть якщо вони були консулярами [оскільки проконсулом імператорських провінцій був сам імператор. – В.Б. ]. Ці дві магістратури були надзвичайно повсякденними за часів Республіки, тому посаду претора він віддав призначеним ним намісникам як титул, з давніх-давен пов'язаний з війною, і назвав їх пропреторами, а консульський титул надав іншим, більш мирним намісникам, назвавши їх проконсулами.

6. Самі титули консула і претора він зберіг за Італією, а магістратів, які правили поза нею, назвав їх заступниками. Таким чином, він зробив так, що призначені ним магістрати мали титул пропреторів і правили більше року – скільки йому було завгодно; вони носили військову форму і меч, яким можна було навіть карати солдатів.

7. Адже не буває ні проконсула, ні пропретора, ні намісника, яким би дозволялося носити меч і не дозволялося б страчувати солдатів; але як сенаторам, так і вершникам не дано це право, якщо їм дозволено носити меч [jus gladii. – В.Б. ]. Ось що можна сказати з цього приводу.

8. Усі пропретори мають п’ять лікторів [хоча у Діона Кассія написано шість. – В.Б. ], а ті, які походять з неконсулярів, називаються за цим числом. Намісники обох звань однаково приймають регалії своєї влади, коли вступають у призначену їм область, і негайно складають їх, коли закінчуються їхні повноваження.

Гл. ХІV

1. Так і з таких причин увійшло в звичку відправляти намісниками провінцій обидва розряди преторів і консулярів. У свої області імператор направляв правителів куди і коли йому заманеться, і багато отримували управління над провінціями, залишаючись ще преторами і консулами, як це відбувається і по сьогодні.

2. За власним бажанням він надав консулярам Африку і Азію, а преторіям – інші провінції, громадською ж постановою заборонив усім їм брати участь у жеребкуванні до закінчення п’ятирічного терміну з часу правління їх у місті.

3. У якийсь час усі, хто мав право кидати жереб, навіть якщо їх число перевищувало кількість провінцій; а пізніше [при Северах. – В.Б. ], окільки деякі з них правили погано, ці права також відійшли до імператора, так що деяким чином і цим намісникам він дає владу.

4. Наказує кидати жереб тій кількості кандидатів, яка відповідає провінціям, причому тим, кому він бажає. Також інші імператори відправляли в ці провінції обраних ними осіб і дозволяли їм залишатися на посаді більше річного терміну, а інші довіряли деякі провінції замість сенаторів вершникам.

5. Ось що і ось як було встановлено тоді для сенаторів, які мали право смертного вироку над людьми, підлеглими їхній магістерській владі. Але в провінції, які називалися власністю народу і сенату, відправляли і тих осіб, які не мали таких прав – квесторів, які обиралися жеребом, і помічників тих, хто мав авторитет вищої магістратури.

6. Я, мабуть, назвав їх помічниками справедливого – не за званням, а за їхньою службою, хоча інші за еллінським зразком називають їх також послами [мова йде про легатів, помічників намісників провінцій. – В.Б. ].

7. Взагалі ж кожний намісник сам обирає собі помічників: преторії одного з рівних собі за рангом чи з нижчих, консуляри – трьох осіб того ж становища, вибір яких схвалює імператор. Деякі нововведення стосувалися і цих служб, але оскільки їх швидко відмінили, то достатньо згадати про них цього разу.

Гл. ХV

1. Такий порядок встановили у провінціях, що належали народові. А в ті, що звалися імператорськими і мали більше одного легіону римських громадян, відправлялися намісники, призначені ним самим, здебільшого з преторів, але також із квесторіїв чи осіб, обіймаючих якусь посаду між квестурою і претурою.

2. Так було і з сенаторами. А з числа вершників (як майбутніх сенаторів, так і інших – про різницю між ними у мене говорилося вище) імператор відправляв військових трибунів – із першого розряду лише в громадянські гарнізони, з другого – також у союзницькі: в цій справі він робить за вказівками Цезаря.

3. І прокураторів [це: і управляючі маєтками імператора, і глави окремих відомств фінансового управління, і намісники провінцій. – В.Б. ] (так ми називаємо тих, хто збирає державні податки і проводить передбачені витрати) імператор відправляє у всі провінції – і свої, і віддані народу, одних – із вершників, інших – навіть із вільновідпущеників [лише при династії Юліїв-Клавдіїв. – В.Б. ]; винятком були провінції, де проконсули самі збирають податок з підлеглих народів.

4. Ще він дає ті чи інші розпорядження прокураторам, проконсулам і пропреторам, щоб вони виїжджали на місце, пов’язане з призначенням [ці інструкції називалася мандатами. – В.Б. ]. Саме тоді увійшло в традицію і це правило, і виплата платні названим і іншим посадовим особам.

5....при Цезарі вони вперше самі стали отримувати певну оплату. Вона була встановлена не на одному рівні для всіх магістратів, але беручи до уваги нужденність, і навіть назви прокураторських рангів походять від сум виплачених їм грошей.

6. Проте всім магістратам точно приписувалося таке: вони не могли проводити військовий набір і збирати платежі вище встановлених, якщо лише цього не прийняв сенат чи не наказав імператор; а коли прибувала людина міняти магістра, той негайно повинен покинути провінцію, не затримуючись на зворотному шляху, а повертатися впродовж трьох місяців.

Гл. ХV

, 1. Такі порядки, коротко кажучи, були введені тоді. Насправді Цезарю була забезпечена одноосібна влада у всіх справах і на всі часи, оскільки він і розпоряджався грішми (на словах він відокремив державне майно від приватного, насправді і перше витрачав на свій розсуд), і командував солдатами.

2. Справді, коли закінчився десятирічний термін, то йому ветували ще п’ять років, потім знову п’ять, після цього десять, і згодом знову десять, і ще десять вп’яте, так що, чергуючи десятиліття, він царював усе життя.

3. З цієї причини і наступні імператори, хоча вони обиралися не на визначений термін, а зразу пожиттєво, все-таки через кожні десять років влаштовували свято, ніби знову поновлюючи свою владу [поновлювали проконсульські імперії. – В.Б. ]; і так робиться і донині.

4. Ще раніше, коли обговорювалося питання про відмову від царської влади і про розподіл провінцій, Цезар отримав багато почестей; в тому числі тоді було ухвалено, щоб на його честь, незмінного переможця ворогів, рятівника громадян, перед його палацом виставлялися лаври і над ними вішався дубовий вінок.

5. Палац його називався палацієм – не тому, що ухвалили так його називати, але тому, що Цезар жив на Палатині і утримував там свій преторій; і будинок Цезаря запозичив долю слави самого пагорба, на якому колись жив Ромул.

6. З цієї причини, як імператор проживає десь в іншому місці, його пристанище зберігає назву палація. Коли ж Цезар насправді виконав обіцянку, то сенат і народ дали йому ім’я Август.

7. У той час, коли вони побажали назвати його якось особливо, причому одні пропонували і відстоювали те, а інші інакше ім’я, Цезар надзвичайно хотів називатися Ромулом, але, зрозумівши, що через це його запідозрять у намаганні царської влади, не присвоїв це ім’я.

8. Отож йому дали прізвисько Август як натяк на щось надлюдське. Бо римляни називають “аугуста” все найбільш шановане і священне. Звідси і грецькою його, як особу священну, іменують “себастос”, тобто таким, що “викликає благоговіння”.

Гл. ХV ІІ

1. Ось таким чином усі повноваження сенату і народу перейшли до Августа, з нього розпочалося і сучасне єдиновладдя. Бо найбільш правильним буде розуміти цей порядок як єдиновладдя, навіть якщо в інший час, говорячи точно, двоє чи троє панували одночасно.

2. Саме ім’я володаря римляни ненавиділи до такої міри, що не називали своїх імператорів ні диктаторами, ні царями, ні якось іще. Але оскільки повнота державної влади належить їм, то неможливо державі не бути монархією.

3. Магістратури, затверджені цілком законно, існують, крім цензури, і тепер, але всім відкрито керує і розпоряджається бажання того, хто в цей час при владі. А імператори, щоб здавалося, що вони мають першість не за правом панування, а за законом, присвоїли собі, виключаючи диктатуру, всі верховні посади разом з їхніми титулами, які при Республіці мають авторитет теж завдяки волевиявленню народу.

4. Так вони часто стають консулами, а коли перебувають поза померієм, завжди іменуються проконсулами. Імена імператори носять постійно, і не лише ті, які отримали якісь перемоги, але і всі інші правителі – на знак абсолютної їхньої влади, замість титулів царя і диктатора.

5. Вони не приймають цих звань як таких, що раз і назавжди випали з державної системи, але повноваження їх завжди проглядалися в титулі імператора. Завдяки своїм званням вони мають право проводити набір і збирати гроші, оголошувати війну і укладати мир.

6. Правити іноземцями і громадянами – скрізь і завжди, аж до можливості страчувати сенатора і вершника всередині померію, також володіють іншими правами, які колись було дозволено мати консулам та іншим незалежним магістратам.

7. Користуючись цензорськими повноваженнями, вони пильнують наш спосіб життя і мораль, і складають цензові списки, і одних записують у стан сенаторів і вершників, а інших виключають – як їм заманеться.

8. А оскільки вони посвячені у всі жрецькі сани і мають право більшість цих гідностей дарувати іншим особам і тому що навіть у випадку, якщо правлять два чи три імператори, один з них має сан верховного жерця, то вони мають владу над усіма справами, божими і людськими.

9. І так звана трибунська влада [tribunicia potestas. – В.Б. ], якою раніше володіли найвпливовіші особи, дозволяє їм припинити дії будь–якого іншого магістрата, якщо вони з ним не згідні, і захистити себе від образ; бо якщо станеться, що їм нанесена хоча б найменша образа не лише ділом, але й словом, то вони мають право занапастити кривдника без суду начебто за блюзнірство.

10. Вони не вважають за можливе виконувати обов’язки трибуна, бо обов’язково входять до стану патриціїв, але приписують собі всі повноваження трибунів у найбільш повному їх обсязі, і за цією посадою йде відлік років їхнього правління, бо вони нібито щорічно приймають їх разом з трибунами, яких повсякчасно обирають.

11. Такі-то запровадження запозичили вони в республіки в тому вигляді, в якому вони колись існували, і під тими ж назвами, щоб здавалося, що вони не володіють нічим, крім вручених їм прав.

Гл. ХV ІІІ

1. Більше того, вони присвоїли собі дещо інший привілей, яким досить відкрито не володів жоден давній римлянин; завдяки йому одному дозволялося їм здійснювати і названі й інші права; вони були, згідно з латинським висловом, “вільні від законів”, тобто вони були вільні від влади законів і не підкорялися жодному писаному праву [згідно з принципом “імператор вище закону”. – В.Б. ].

2. Таким чином, під прикриттям республіканських титулів, вони наділили себе всією могутністю державної влади, так що володіли всіма привілеями царів, окрім їх ненависного імені. Імена ж Цезаря чи Августа не додають ніякого особливого впливу, але одне ім’я відображає спадковий зв’язок з їхнім родом, а інше – блиск їх офіційного титулу.

3. Мабуть, прізвисько “батька” дає їм подібність до влади, якою колись володіли батьки стосовно дітей, але з’явилося воно спочатку, звичайно, не для того, але як почесті і напучення, щоб імператори любили своїх підданих як дітей і щоб піддані шанували їх як батьків.

4. Така кількість і характер титулів, якими за законом і за встановленим звичаєм називаються володарі верховної влади. Нині всі звання, або основна їх частина, крім цензорського імені, надаються імператорові одночасно [починаючи з Веспасіана. – В.Б. ], а при перших принцепсах за них голосували окремо і поступово.

5. Також і цензуру деякі імператори приймали за звичаєм, а Доміціан прийняв пожиттєво; однак тепер цього немає: володіючи повноваженнями цієї посади, імператори не обираються на неї і не користуються її назвою, крім періоду проведення перепису.

Гл. Х І Х

1. Таким чином був тоді реорганізований державний устрій заради блага і великої безпеки. Бо вірогідно і безсумнівно, що при республіканському правлінні римлянам неможливо було врятуватися від бід. Не можна, проте, однаково говорити про події і після падіння республіки.

2. Раніше навіть віддалені події доводилися до відома сенату і народу. І тому всі знали про те, що відбувається, а багато писали про це; тож правду про події, навіть якщо в деяких письменників виклад значною мірою обумовлений страхом і симпатією, дружбою і ворожнечею, можна знайти тим чи іншим шляхом хоч би в інших авторів, які писали про те ж саме, або в державних анналах.

3. Згодом справи почали здійснювати таємно і без гласності...

6. Тому і буду розповідати про події, варті згадування, згідно з офіційними повідомленнями – чи відбувалися вони так чи якось інакше. Проте до цього буде додана частка моїх міркувань, наскільки це дозволено і наскільки я зміг здогадатися про щось важливе, - чи за багатьма прочитаними плітками, чи завдяки побаченому або почутому...

Гл. ХХ І

1. Август більш ретельно став займатися державними справами, які він отримав начебто за загальною згодою; в тому числі він видав багато законів. Я зовсім не збираюся докладно розглядати їх один за одним, крім тих, які важливі для цієї оповіді.

2. Те ж саме я буду робити в розповіді про наступні події, щоб не стати надокучливим через нагромадження таких деталей, про які не мають точного уявлення навіть люди, які займаються подібними справами.

3. Видавав закони він, однак, не завжди на власний розсуд, але були законопроекти, які виносилися на всенародне обговорення, щоб у випадку, якщо кому щось не сподобалося, він, дізнавшись про це, завчасно вносив виправлення: і він заохочував кожного подавати йому поради щодо всіх пропозицій, якщо хтось міг придумати для них якесь покращення, і давав порадникам повну свободу слова, і дещо з написаного змінював.

4. Більше того, він брав собі в радники на шість місяців консулів чи консула (коли сам виконував обов’язки консула), по одному представнику від кожної з інших магістратур і п’ятнадцять чоловік, обраних жеребкуванням з інших сенаторів, щоб так чи інакше встановився звичай долучення до законодавства через цих осіб і всіх інших членів курії [мова йде про consilium principis – раду принцепса. – В.Б. ].

5. Деякі пропозиції він вносив на збори всього сенату, але вважав, що більшість справ і найважливіші з них краще завчасно обговорювати потай і в тісному колі; так він і діяв, і траплялися випадки, що разом з цими радниками він звершував суд.

6. Сенат же в повному складі, як і раніше, сам по собі виносив рішення і давав аудієнції послам і провісникам народів і царів, а народ і плебс збиралися для обрання кожний своїх посадових осіб; проте ніщо не здійснювалося проти волі Цезаря.

7. Бо саме він в одних випадках призначав кандидатів і висував їх на посаду, а в інших – довіряв їхню долю за давнім звичаєм зібранню народу і турбувався, щоб не були обрані особи нездатні, а також ті, які висунулися завдяки агітації чи підкупу.

Гл. ХХІІ

1. Ось так, у цілому, управляв він державою; але я розкажу окремо про ті справи, які варті згадування, разом з іменами консулів, при яких вони здійснювалися. В той рік, про який йшла мова вище, бачачи, що дороги за стінами міста стали непроїжджими через занедбання їх, він наказав усі інші дороги ремонтувати іншим особам із сенаторів – повністю за їхній кошт, а сам взяв на себе турботу про Фламінієву дорогу, тому що він повинен був виступити по ній з військами.

2. Ця дорога була відремонтована в найкоротший термін, і в зв’язку з цим зображення Цезаря були влаштовані на арках мостів Тибру і Ариміна. Інші ж дороги ремонтувалися за державний кошт (оскільки нікому з сенаторів не робило втіхи видобування грошей гаманця) або, якщо хтось хоче так висловитися, за кошти Августа.

3. Бо я не можу розрізнити ці дві скарбниці [фіск і ерарій. – В.Б. ], тим паче, що Август перекарбував у монети свої срібні статуї, споруджені його друзями і деякими народами, щоб здавалося, що всі призначені витрати проводяться з його коштів.

4. Тому у мене не має намірів розписувати, коли той чи інший правитель узяв таку-то суму з державної скарбниці, а хто в неї вклав. І те, і інше траплялося часто; чому ж комусь оцінювати такі речі, як кредит чи подарунок, якщо і народ, і імператор користуються і тими, і іншими коштами спільно?..

Гл. ХХ ІІІ

1. Після того як він став консулом увосьме разом із Статилієм Тавром, а Агриппа освятив т. зв. септу:

2. Бо він не взяв на себе ремонт якоїсь дороги, а прикрасив кам’яними плитами і картинами будівлю, яка разом з оточуючим її портиком була споруджена на Марсовому полі Лепідом для трибутних коміцій; і він назвав септу Юлієвою на честь Августа.

3. У зв’язку з цією справою він не лише не накликав на себе якоїсь заздрості, а заслужив велику повагу як у самого Августа, так і в усіх інших громадян.

4. Причиною було те, що він був радником і соратником Августа у найбільш людяних, гідних хвали і корисних його справах і при цьому не присвоював собі і частинки їхньої слави, а тими почестями, які отримав від імператора, користувався не для власної вигоди і задоволення, а на благо повелителя і суспільства;

5. А ось Корнелій Галл [вершник, перший претор Єгипту, поет. – В.Б. ] через почесті загордився: він поширював про Августа плітки і здійснив багато протизаконних вчинків; він споруджував свої статуї по всьому Єгипту, він вибив свої діяння на пірамідах.

6. Проти нього порушив звинувачення Валерій Ларг, його товариш і контубернал, Август же позбавив його громадянських прав і навіть заборонив йому жити в імператорських провінціях. Після цього випадку до нього почали збиратися інші обвинувачі і принесли на нього багато скарг.

7. Тоді сенат одностайно постановив, що він повинен бути засуджений і підданий вигнанню з конфіскацією майна, яке переходило до Августа, і що самі сенатори повинні здійснити очисне жертвопринесення [офірування. – В.Б. ].

Гл. ХХІV

, 1. Винуватець, пригнічений цим усім, наклав на себе руки [26 р. до н.е. – В.Б. ]...

4. Проте більшість швидше наслідує справи інших, навіть якщо вони негідні, ніж остерігається сумних наслідків. У той же час так робив Марк Егнатій Руф, який виконував обов’язки едила [21 р. до н.е. – В.Б. ]; він прекрасно виконував усі обов’язки і, крім того, разом зі своїми рабами та деякими іншими найманцями допомагав гасити будинки, які горіли того року;

5. За це він приймав від народу компенсацію витрат, здійснених на посаді, і, знехтувавши закон, був обраний претором. Загордившись усім цим, він так зазнався перед Августом, що обнародував заяву про передачу спадкоємцю цілого і неушкодженого міста.

6. Це викликало гнів усіх знаних мужів, і особливо Августа, який не забарився провчити винуватця не підноситись думкою над більшістю і тут же наказав едилам дбати, щоб не було ніяких пожеж, а якщо таке трапиться – гасити пожежу...

Гл. ХХVІІІ

1. Після цього Август став консулом вдесяте разом з Гаєм, Норбаном, і в календи зібрання сенату дало клятву вірності йому; коли ж прийшла звістка, що він уже наближається до міста (а затримувався він через хворобу), і коли він обіцяв народу роздати по 100 драхм кожному [тобто по 400 сестерцій за вдалий іспанський похід. – В.Б. ].

2. Заборонивши публікувати едикт про ці витрати раніше, ніж їх схвалить сенат, то сенатори звільнили його від усіх законів [на нашу думку, приватноправового характеру. – В.Б. ], щоб, як я говорив уже, він був необмеженим і незалежним повелителем себе і законів і щоби він робив усе, що йому захочеться, і не робив того, чого не бажає.

3. Цю постанову вони прийняли за його відсутності, а після прибуття його в Рим видали і деякі інші декрети на честь його одужання і повернення; так, Марцеллу [племіннику Августа, першому чоловікові його дочки Юлії. – В.Б. ] було дозволено засідати в сенаті разом із пропреторами і домагатися консулату на десять років раніше законного терміну, а Тиберію [пасинку, пізніше названий син і спадкоємець Августа. – В.Б. ] робити теж саме щодо кожної посади на п’ять років раніше.

4. І зараз же першого обрали квестором, а іншого - едилом. А оскільки не вистачало квесторів для провінції, то з цього приводу тягнули жереб усі ті, хто впродовж останніх десяти років виконував квестуру без цієї компенсації.

Гл. ХХХ

1. Тим часом Август, будучи одинадцятий раз консулом разом з Кальпурнієм Пізоном, знову захворів так, що не мав ніякої надії на одужання. Принаймні він розпорядився всім так, начебто збирався помирати; зібравши у себе магістратів та інших перших осіб із сенаторів і вершників, він не призначив ніякого спадкоємця;

2. Хоча всі думали, що він і призначить Марцелла, але, обговоривши з ними деякі громадські справи, він передав Пізону список збройних сил і державних прибутків, занесених у книгу, і вручив Агриппі перстень [з особистою печаткою. – В.Б. ].

3. Але коли він не міг уже нічого зробити – навіть найнеобхідніше, то якийсь Антоній Муза врятував його за допомогою холодного купання і напоїв. За це він отримав багато грошей від Августа і від сенату і право носити золоті перстені (а він був сином вільновідпущеника), і свободу від повинностей – як для себе, так і для товаришів за професією, і не лише тодішніх, але і для майбутніх.

4. Однак тому, хто зіграв роль Удачі і Долі, призначено було раптове скинення: Август був врятований його методом, зате Марцелл, який захворів після цього і лікувався тим самим способом того ж Музи, - помер.

5. Август поховав його всенародно, виголосив, за звичаєм, хвалебну промову, поклав його у споруджену гробницю і вшанував його пам’ять.

Назвавши іменем Марцелла театр, який розпочав будувати ще Цезар; він наказав також на римських іграх вносити в театр на його честь золоту статую, золотий вінок і курильне крісло і ставити їх посередині головуючих посадових осіб.

Гл. ХХХ

1. Усе це він зробив пізніше, тоді ж, одужавши, він приніс у сенат заповіт і хотів його прочитати, щоб показати людям, що він не залишив ніякого спадкоємця своєї влади, проте не прочитав – ніхто йому не дозволив.

2. Усі, однак, надзвичайно здивувалися тим, що він, люблячи Марцелла як зятя і племінника, обдарувавши його багатьма іншими почестями і надавши йому допомогу у блискучій організації свята, який той влаштував як едил;

3. Так що впродовж усього літа форум був зверху накритий тканиною, а на орхестру вивели одного танцюриста у ранзі вершника і знатну жінку, – тим не менше не довірив йому одноосібної влади, а віддав перевагу Агриппі.

4. Так сталося, я думаю, тому, що він ще не довіряв розуму юнака, але хотів, щоб або громадяни здобули свободу, або Агриппа прийняв від них верховну владу. Адже він добре знав, що той надзвичайно милий народу, і не бажав, щоб здавалося, ніби влада відписана Агриппі від нього.

Гл. ХХХІІ

1. Одужавши, Август також дізнався, що Марцелл погано ставився до Агриппи через це, і він тут же відправив Агриппу у Сирію, щоб у них, які перебували в такому настрої, не розпочалася при будь-якій розмові лайка. І Агриппа негайно покинув Рим, але не доїхав до Сирії: проявивши ще більшу стриманість, він відправив туди своїх заступників, а сам проводив час на Лесбосі.

2. Так влаштував Август ці справи, а ще він призначив десять преторів, аж нік не потребуючи більше їх [при Цезарі було 14. – В.Б. ], і так повторювалося протягом декількох років. Одні з них повинні були виконувати ті ж обов’язки, що раніше, а двоє – щороку завідувати державним майном.

3. І ось, налагодивши кожну справу зосібна, Август піднявся на Альбанську гору і склав консулат: бо з тих пір, як він встановив порядок, і сам він, і більшість інших консулів правили рік, а він хотів знову відмовитися від тієї традиції, щоб більша кількість претендентів ставала консулами [при Августі їх було 4 на рік. – В.Б. ]; цей акт він склав за містом, щоб йому не перешкоджали.

4. І він здобував славу як за це, так і за те, що обрав на своє місце Луція Сестія, який завжди був поціновувачем Брута і соратником його у всіх війнах, донині зберігав про нього пам’ять, мав його зображення і вихваляв його; і ось Август не лише не прогнівався на дружні почуття і вірність цього мужа, але і вшанував їх.

5. Тому сенат постановив, щоб Август пожиттєво був народним трибуном, і дав йому право доповідати в сенаті з будь-якої державної справи на кожному засіданні сенату і коли він побажає, навіть не будучи консулом; ще подарували йому раз і назавжди проконсульську владу, яка б не складалася при вході в приміщення померію і не поновлювалася знову, а всередині підлеглої області – право першості над усіма діючими владами [це анахронізм Діона. – В.Б. ].

6. У результаті і Август, і інші імператори після нього користувалися за певним законним правом як іншими повноваженнями, так і трибунською владою; звання ж народного трибуна не мали ні Август, ні інші імператори.

Гл. ХХХ

1. І мені здається, що всі ці привілеї він прийняв тоді не як підлесливу, а щиру почесть. Бо він надавав вирішення справ сенаторам як людям незалежним: наприклад, коли до Риму прибув сам Тиридат і посли від Фраата зі звинуваченнями один до одного, то він відправив їх у сенат;

2. А потім, коли курія доручила вирішення справ йому, то він не видав Тиридата Фраату, а повернув останньому сина, якого раніше взяв у нього заручником, з тією умовою, щоб були повернуті полонені і військові стяги, захоплені при поразках Красса і Антонія.

3. У тому ж році Гай Кальпурній був обраний на місце померлого молодшого едила, хоча раніше він займав посаду старшого едила [мова йде про плебейського і курульного едилів. – В.Б. ]: не пам’ятають, щоб таке траплялося з кимось ще; а в святкові дні містом, чергуючись щоденно, правили два префекти, і один із них займав посаду, не досягнувши ще юнацького віку.

4. Між іншим, у смерті Марцелла звинувачували Лівію, оскільки йому була віддана перевага перед її синами. Проте підозра ця виявилася сумнівною, тому що і в цьому році, і в наступні лютували такі хвороби, що багато хто помирав у той час...

Дата добавления: 2015-05-22