Луцій анней флор. Епітома римської історії, III, 8

Можна перенести навіть ганьбу війни з рабами. Адже, обділені долею у всьому, вони все ж можуть вважатися людьми — хоча й другого сорту, однак усиновленими благами нашої свободи. Проте я не знаю, яким іменем назвати війну, яка велась під керівництвом Спартака, тому що раби були воїнами, гладіатори — воєначальниками. Одні — люди низького походження, інші — найпідлішого, вони примножили своїми знущаннями біди римської держави.

Спартак, Крикс, Еномай, розбивши гладіаторську школу Лентула, з тридцятьма або й більше людьми такої ж долі вирвалися з Капуї. Під знамена були скликані раби, і, як тільки їх зібралося понад десять тисяч, вони вже не задовольнилися тим, що втекли, а забажали помсти. Першим до вподоби їм місцеперебуванням, немов для скажених звірів, стала гора Везувій. Оточені там Клодієм Глабром, вони за допомогою виноградних лоз, сплетених в мотузки, спустилися по стрімкому зрізі гори і зійшли до самої її підошви. Вийшовши непоміченими, вони зненацька захопили табір воєначальника. Потім так само несподівано захопили табір Варинія, а вслід за тим табір Торана [квестор 73 р. до н.е. – В.Б. ]. Вони пройшли всю Кампанію, громлячи вілли та двори, і, як страшна лава, спустошили міста Нолу і Нуцерію, Фурії і Метапонт. Коли загони рабів, зростаючи з кожним днем, перетворилися у справжнє військо, вони виготовили собі грубі щити з прутів і шкір тварин, а з переплавленого заліза ергастулів викували мечі і списи. Щоб нічим не відрізнятися від регулярної армії, вони створили з захоплених по дорозі табунів кінноту. Відібрані у преторів відзнаки і фасції передали своєму командиру. І він не відмовився від них, цей фракійський воїн-найманець, що став дезертиром, а згодом розбійником, а ще пізніше, завдяки фізичній силі, гладіатором. Він навіть хоронив полеглих у бою ватажків з почестями полководців й велів полоненим змагатися навколо погребального вогнища, ніби хотів стерти ганьбу гладіаторської служби, ставши організатором ігор. Після того він вже нападав на консульські армії. Він розбив військо Лентула в Апеннінах, біля Мутини знищив табір Гая Кассія. Окрилений цими перемогами, він [одного цього досить для нашої ганьби] задумав про напад на Рим. Тоді всі сили держави піднялися проти мірміллона, і Ліциній Красс врятував римську честь. Розбиті ним і змушені втікати вороги — якщо не сором їх так називати — подалися на край Італії. Там, затиснені у кут Бруттія, почали готуватися до втечі на Сицилію. Але, оскільки не мали кораблів, намагалися, — що було марним в бурхливій протоці, — здійснити переправу на плотах з колод і бочок, скріплених виноградними лозами. Врешті вирішили вони пробитися й загинули смертю, достойною воїнів. Бились вони не на життя, а на смерть, чого й слід було очікувати, коли командує гладіатор. Сам Спартак хоробро бився у першому ряді і загинув, як полководець.

Дата добавления: 2015-05-22