Економіка України та економічна думка в умовах радянської економічної системи

Перша світова війна мала руйнівний вплив на економіку України. Припинилася зовнішня торгівля, завмерли величезні чорноморські порти, заводи і фабрики збільшували воєнні замовлення і скорочували виробництво предметів широкого вжитку. Металургійна промисловість України йшла до занепаду й розрухи; після деякого пожвавлення занепала кам’яновугільна промисловість Донбасу. При майже стабільній кількості робітників у залізорудній промисловості видобуток залізної руди скоротився. Катастрофічно зменшувався випуск продукції хімічної, текстильної, харчової та інших галузей промисловості. Зазнало великої розрухи сільське господарство. Внаслідок руйнувань, заподіяних транспортному господарству, скорочувались обсяги перевезень. Нестерпна інфляція та зростання державної заборгованості зробили ще тяжчим становище широких верств населення.

Складний і суперечливий етап економічної історії України ознаменувала національно-демократична революція 1917-1919рр. У березні 1917 р. представники української інтелігенції утворили Центральну Раду (ЦР), що ставила за мету домогтися автономії у складі Росії. Але ЦР не змогла налагодити ефективного державного управління, забезпечити стабільність і порядок, організувати економіку. Тільки після прийняття Третього універсалу і створення Української Народної Республіки (УНР), тобто через кілька місяців Центральна Рада обнародувала основні принципи своєї економічної політики. Значне місце в Третьому універсалі відведено вирішенню аграрних питань. Оголошувалося скасування приватної власності на „землі поміщицькі й інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні монастирські, кабінетські та церковні”. Ці землі мали перейти в руки трудящих селян без викупу. У Третьому універсалі також декларувалась необхідність „доброго упорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання й кращої організації праці”. Проголошувалося введення восьмигодинного робочого дня. Однак уряд УНР не виявив послідовності й рішучості в реалізації цієї програми.

Центральна Рада поступово відмовилась від негайного вирішення аграрного питання.

Малоефективною виявилась політика Центральної Ради щодо фінансів та промисловості. Бракувало грошей навіть для виплати зарплатні. Не виконувалася й обіцянка щодо встановлення державного контролю над промисловістю. Остаточно банкрутство економічної політики Ради стало очевидним після окупації України німецькими та австро-угорськими військами. Центральна Рада перестала існувати.

З приходом до влади гетьмана П.Скоропадського в українській національно-демократичній революції розпочався новий етап, який характеризувався намаганням відновити правопорядок та ліквідувати „соціалістичні експерименти”

Центральної Ради, насамперед в економіці. Засуджуючи діяльність „соціалістичної Центральної влади” він виступив за відновлення приватної власності й свободи підприємництва. Ці його погляди були втілені у „Грамоті до українського народу” від 29 квітня 1918 р. Розпочалася розробка аграрного законодавства. В липні 1918 р. був опублікований „Проект загальних основ земельної реформи”. Передбачалося збільшити кількість землевласників за рахунок виділення селянам державних, удільних, а також викуплених у великих приватних власників земель. Землею за викуп наділялися лише заможні господарі. Лісові угіддя залишалися за власниками і серед селян не ділилися. В цілому Проект був консервативним і більшістю селян не сприймався.

Відновлювалися старорежимні порядки і в промисловості. Уряд повертав націоналізовані підприємства колишнім власникам. На виробництві обмежувалась свобода профспілкової діяльності, рівень зарплати визначався власником фабрики і т.ін. Внаслідок такої політики влітку і восени 1918р. Україною прокотилася хвиля робітничих страйків і селянських заворушень, які разом з іншими причинами призвели до ліквідації «держави Павла Скоропадського».

У грудні 1918р. Гетьманат був повалений Директорією. Її економічний курс не відзначався послідовністю, особливо на початку діяльності. Одним із перших своїх заходів Директорія оголосила про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір встановити в Україні національний варіант радянської влади, прагнув цим самим вибити з рук більшовиків один з найважливіших пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові. Внаслідок такої політики Директорія залишилась без підтримки переважної більшості спеціалістів.

Непослідовність курсу Директорії виявилась і в розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим задовольняючи маси селянства, вона пообіцяла поміщикам компенсацію затрат на агротехнічні, меліоративні та інші вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишалися будинки, худоба, виноградники та ін. Проголошувалась недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів. Конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Згідно із законом Директорії УНР від 4 січня 1919 р. українські гроші було визнано єдиним законним засобом виплат на території України. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розпаду економічне життя, та все ж в умовах більшовицької агітації були розцінені як пропоміщицькі та прокуркульські й відкидалися. У результаті збройного повстання, що відбулося на початку листопада 1918 р. відкрилася нова сторінка історії Східної Галичини. Була повалена влада Австро-Угорської монархії й проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Законодавчим органом ЗУНР, а потім ЗОУРН стала Українська Народна Рада. В її програмній декларації від 5.11.1918р. проголошувалося народовладдя, основи економічної політики республіки, гарантувалися права і свободи громадян, їх національна та соціальна рівність. Для вирішення аграрного питання був створений Генеральний Секретаріат із земельних справ. Найбільшою турботою Секретаріату було забезпечення населення й армії продуктами харчування. Гострою проблемою була нестача промислових виробів. Тому Секретаріат внутрішніх справ змушений був вжити ряд радикальних заходів. Усі запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності він зосередив у своїх руках. Завдяки цим заходам вдалося врятувати людей від голоду. За умов постійного руйнування й воєнних дій західноукраїнському урядові вдалося налагодити роботу адміністрації краю, уникнути поширення епідемій, забезпечити функціонування шкіл, залізниці, пошти, телеграфу, а почасти - й телефону.

Було проведено земельну реформу. В її основі лежав принцип збереження приватної власності на землю. Конфіскації підлягали лише державні землі, землі, що належали членам пануючої династії, землі двірські й церковні, землі, набуті з метою спекуляції, а також ті, які перевищували певну дозволену норму площі.

Наділення землею передбачалося почати одразу після закінчення війни. До того часу землею мали розпоряджатися земельні комітети. Успіхи державного будівництва ЗУНР були перекреслені воєнними невдачами Радянської Росії на полях битви першої світової війни. Непослідовність і нерішучість українських національних урядів у проведенні економічних перетворень були найголовнішими причинами поразки національної революції і втрати державності.

Втілення в реальність соціалістичної ідеї, теоретичною основою якої був марксизм, було розпочато в Росії, коли влада опинилася в руках Всеросійської комуністичної партії (більшовиків). Здійснивши соціалістичну революцію, більшовики отримали як об'єкт для експерименту величезну країну, економіка якої хоч і вступила вже в ринкову фазу розвитку, але характеризувалася багатоукладністю форм господарювання. Ідеологом був В.І.Ленін (1870 – 1924рр.), він розділяв і розвинув погляди марксистської класичної школи.

Соціалізм у розумінні Леніна постає, насамперед, як державна структура. Хоча у віддаленій перспективі, на вищій фазі, передбачалось відмирання держави як політичної організації. На стадії ж соціалізму, вона вкрай необхідна для організації правильного функціонування цієї першої фази комуністичного суспільства. Вона мусила здійснювати загальний облік і контроль за виробництвом та розподілом, а всі громадяни трансформуватися в службовців за наймом держави, службовців і робітників всенародного державного «синдикату».

Соціалізм, як вважав він, мав спостерігатись у всіх заходах, що підсилюють державний контроль над економікою, оскільки «соціалізм є не що інше, як державно-капіталістична монополія, звернена на користь усього народу».

У зв'язку з цим було запропоновано систему заходів, покликаних забезпечити жорстку централізацію управління економікою, в чому і вбачався рух до соціалізму. Такими заходами повинні були стати: об'єднання всіх банків в один і державний контроль над його операціями, примусове синдикування промисловців і торговців, а потім націоналізація синдикатів, примусове об'єднання населення в споживчі товариства та контроль за ними. Найважливішою специфічною особливістю соціалістичної системи господарства вважався планомірний характер її функціонування.

Володіючи і розпоряджаючись всіма наявними ресурсами, суспільство отримувало можливість свідомо регулювати свої економічні дії, що і реалізувалося в практиці складання загальнодержавних планів. Директивний характер цих планів давав підставу оголошувати їх основним засобом перетворення суспільних відносин згідно з поставленими цілями. Такий телеологічний (від грецьк. telos – ціль) підхід до планування був досить розповсюдженим серед радянських економістів 20-30-х pp. ХХ ст.

Деякі економісти – Я.Дімаштейн, М.Соболєв, Л.Діц та ін.- відзначали негативні наслідки централізованого ціноутворення, диспропорції економічного розвитку, товарний дефіцит, неправомірність тотального планування, вказували на можливість кризи монополізованої державою економіки.

Особливе місце в той період займала критика так званої «волобуєвщини» - як прояву українського націоналізму в економічній думці. Михайло Волобуєв у 1928 р. виступав з ідеєю про переваги самостійного економічного розвитку України. Критикував імперську політику Росії. На його думку, Україна володіла достатнім економічним потенціалом, щоб могти самостійно розвиватися і інтегрувати у світову економіку. За свої ідеї Волобуєв був оголошений ворогом народу і репресований.

Ідеями ворогів народу також було визнано «неонародницькі» економічні концепції О. Челінцева і О. Чаянова. Розроблений ними план аграрних реформ не був втілений в практику. Соціально ворожими були названі економічні ідеї Туган-Барановського і Слуцького.

З 30-х років минулого століття економічна думка України практично стала на бік комуністичного догматизму. Економічна теорія розвивалася за соціальними замовленнями, перебувала в ізоляції від світової економічної думки. Усі немарксистські теорії вважалися вульгарними і небезпечними, а тому були розкритиковані і засуджені.

У середині 60-х pоків ХХ ст.в Радянському Союзі почала пробивати собі дорогу ідея використання ринкових регуляторів для підвищення ефективності соціалістичної економіки. Необхідність реформ усвідомлювалася і частиною правлячої еліти, хоча поворот в бік ринку був справою нелегкою, насамперед з ідеологічних міркувань.

Наріжним каменем стала стаття харківського економіста, професора Євсея Григоровича Лібермана (1897-1981рр.) «План, прибуток, премія», опублікована в газеті «Правда» від 9 вересня 1962 року. Автор пропонував зробити деякі, хоча і не дуже рішучі кроки в бік перетворення соціалістичних підприємств у відносно самостійних товаровиробників. Для цього необхідно було звільнити їх від дріб'язкової опіки центральних планових органів, які повинні встановлювати завдання тільки з обсягу й номенклатури продукції та термінів постачання. Всі інші планові показники підприємства повинні були розробляти самі, встановлюючи між собою прямі зв'язки на основі договірних угод.

Щоб зацікавити підприємства у виконанні високих планових завдань, підвищенні якості продукції, пропонувалося зробити найважливішим оціночним показником прибуток. «Необхідно, — писав Є. Ліберман, — встановити довгострокові норми рентабельності для галузей, що визначаються як відношення прибутку до виробничих фондів, і у випадку виконання підприємством цих нормативів, заохочувати його, залишаючи йому частину прибутку для стимулювання колективу в цілому та окремих його працівників.

Необхідно також впорядкувати систему ціноутворення, зробити її більш гнучкою, щоб більш ефективні вироби були рентабельними, а отже, вигідними для виробників».

Пропоновані новації були дуже незвичайні для того часу і викликали неоднозначну реакцію. Прихильники традиційних методів управління побачили в них зазіхання на основні принципи і сповзання до капіталістичних форм господарювання. Але директори й економісти великих підприємств в цілому підтримували висунуті в статті пропозиції. В ході розгорнутої дискусії вони були конкретизовані, розширені й лягли в основу практичних рішень щодо проведення економічної реформи господарського механізму.

Основні положення реформи були викладені в доповіді Голови Ради Міністрів СРСР Олексія Миколайовича Косигіна (1904-1980 рр.) у вересні 1965р.

Головна ідея полягала в створенні умов, які давали б можливість підприємствам функціонувати, нехай на обмеженому, але ринку як самостійним госпрозрахунковим одиницям, що зіставляють витрати і результати своєї діяльності та максимізують прибуток. Для цього різко зменшувалося число директивних, тобто обумовлених зверху, планових показників, а інші перетворилися в розряд так званих «розрахункових», запланованих самим підприємством. Змінювалася якість оціночних показників: замість показника валової продукції вводилися завдання з обсягу реалізованої продукції, що за задумом повинно було стимулювати випуск конкурентноздатної, потрібної споживачу продукції. Центральною категорією господарської діяльності підприємства ставав прибуток. Він вже не просто перераховувався до юджету, а розподілявся між підприємством і державою. З частини прибутку, яка алишалася, підприємство мало можливість формувати фонди матеріального стимулювання особистого й колективного, а також фонд розвитку виробництва, за рахунок якого самостійно здійснювати відтворювальну діяльність.

Ці заходи доповнювалися реформою оптових цін, а також намірами розвивати кредит, оптову торгівлю засобами виробництва, прямі зв'язки між підприємствами.

Спочатку реформа принесла певні позитивні результати у вигляді збільшення темпів зростання і підвищення деяких показників ефективності, однак незабаром з'ясувалося, що практична реалізація запланованих заходів стикається із серйозними труднощами.

Насамперед, не вдалося задумане розширення прав підприємств і перетворення їх у відповідальних товаровиробників. Галузеві міністерства, у підпорядкуванні яких знаходилися підприємства, не були госпрозрахунковими і тому керували за допомогою суто адміністративних методів, здійснюючі поділ та розподіл ресурсів і вимагаючи детальної звітності про виконання завдань. Швидко зростала кількість поновлюваних директивних показників, яких незабаром стало більше, ніж до реформи.

Не виправдалися розрахунки на стимулюючий вплив показника реалізованої продукції. В умовах планового розподілу майже всієї продукції в підприємства не було проблем з пошуком покупця, а тому головною задачею ставало збільшення загального обсягу вартості продукції. Це досягалося або включенням у ціну якомога більших витрат, або за рахунок асортиментних зрушень в бік більш дорогих товарів.

Не став активним стимулятором і прибуток. Доля підприємства залежала не стільки від його прибутковості, скільки від виконання всієї сукупності планових завдань. Крім того, підприємства не були особливо зацікавленими в максимізації прибутку, оскільки їм діставалася дуже незначна і строго фіксована його частина, а основна частка чистого прибутку вилучалася в бюджет у вигляді так званого вільного залишку.

Щодо можливості самостійно розширювати виробництво, здійснювати технічну реконструкцію, то це виявилося неможливим реалізувати не тільки через незначні фонди розвитку, але й у зв'язку з відсутністю вільного ринку засобів виробництва і ринку робочої сили. З тієї ж причини не отримала достатнього розвитку і форма кредиту.

Задумані заходи вступили в протиріччя з логікою розвитку командної системи.

Логіка командної системи неминуче змушувала вибрати другий варіант. Рух до ринкових методів регулювання виявився заблокованим. За першими досягненнями розпочалося падіння ефективності. Непослідовність у проведенні реформ не дозволила усунути старі недоліки адміністративної системи і породила нові. Це стало приводом для відмови від проголошеного реформаторського курсу і повернення до жорсткого централізованого планування переважно в натуральних показниках.

Спроби проведення реформ у другій половині 60-х pp.ХХ ст. продемонстрували, з одного боку, потребу подолання головного недоліку централізовано керованої системи — її низької ефективності, а з іншого, — обмежені можливості розв'язання цієї задачі в рамках даної системи, без порушення її цілісності. Тому результати реформ виявилися дуже скромними і в більшості випадків завершувалися відкочуванням на попередні позиції.

Однак проблема неможливості ефективного функціонування за межами своїх виробничих можливостей не тільки зберігалася, але і загострювалася із вичерпанням наявного ресурсного потенціалу, і тому рано чи пізно довелося знову звернутися до механізму ринку як способу подолання кризи соціалістичної економіки, яка прогнозувалася в недалекому майбутньому. Із середини 80-х pp. розпочався новий етап реформ практично у всіх соціалістичних країнах.

Децентралізація торкалася не тільки економічної сфери, але й політичної влади, тому що, як з'ясувалося, без серйозних перетворень політичної структури, яка була найважливішою ланкою соціалістичної системи, економічні реформи не досягали своєї мети. Перетворення виражалися в переході (більшою або меншою мірою) від тоталітарних форм державного устрою до демократичного.

У сфері економіки зазначена тенденція проявилася, по-перше, у плюралізмі форм власності, коли поряд з безроздільно пануючою державною власністю спочатку дозволили створення справжніх кооперативів і підприємств «індивідуальної трудової діяльності», потім приватних підприємств у сфері послуг та торгівлі, і, нарешті, перейшли до масової приватизації, у тому числі - найбільших виробничих комплексів. Ці заходи доповнювалися лібералізацією цін, відкритістю економіки для припливу іноземних капіталів і виходу на зовнішні ринки. Все це призвело до необоротних органічних змін соціалістичної системи, які означали, власне кажучи, її переродження в ринкову.

Таким чином, у зазначений період в економічній думці можна виділити три основні напрями:

1. Економічна теорія, що формувалася на засадах основних економічних шкіл Заходу (маржиналізму, або неокласичного напряму);

2. Ортодоксальна марксистська теорія;

3. Немарксистські економічні соціалістичні теорії.

Дата добавления: 2015-05-22