Садово-паркове мистецтво середньовічної Європи

Після розпаду великої Римської Імперії (476 р.) в країнах Західної Європи розпочався тисячолітній період названий згодом Середньовіччям. Період формування нових держав, нових суспільних відносин. Народи, що потерпали від римського рабства, назавжди відмовляються від цього суспільного ладу. Настає період феодалізму, впродовж якого країни Європи змінили 3 стилі мистецтва, все вище підіймаючись у своїй майстерності. Найбагатшим феодалом та наймогутнішою на той час суспільною інституцією стає церква - основний замовник мистецьких творів.

Першим у Європі поширився дороманський стиль, який фактично був підготовчою стадією власне романського стилю. Разом вони обіймають 700 років, впродовж яких було створено основу для розвитку одного з найпрекрасніших і найбільш довершених стилів світу - готики, що панувала до епохи Відродження. Відносне поширення грамоти, призвело до того, що середньовічні монахи ознайомились з багатьма працями античності і, в тому числі, з садово-паркового мистецтва, що й сприяло розвитку останнього. Державні діячі та вчені з одного боку і монастирі - з іншого заводили численні сади, різні за своїм призначенням на запозичених від античності засобах композиції парків.

Середньовіччя увійшло в історію, як час творення міст та величезних фортець-палаців. Завдяки хаотичній забудові і колосальній товщині стін романських будівель, викликаних їх оборонним характером у містах була дуже велика тіснява. Вузенькі вулички 2-2,5 м шириною були позбавлені будь-яких санітарних умов і лише трохи розширювались перед магістратами і церквами у невеличкі площі. Оборонний характер мали й монастирі, в яких за ворожих нападів ховалось довколишнє населення. Все це спричинило до мізерних розмірів монастирських, палацових і міських садів. Всі вони були внутрішніми, тобто ховались за надійними мурами. Власне цей внутрішній садок і став єдиним зв’язком міщан з природою.

В монастирях 1-2 зовнішні стіни виходили за межі міських укріплень і були пов'язані з оточуючою природою. Монахи-бенедиктинці свідомо зводили свої монастирі на родючій і багатій на воду землі, з тим, аби в них можна було закладати сади. Утилітарні сади і гаї на прилягаючих до монастирів і замків землях, які служили для вирощування плодів та ягід, мисливства, відпочинку та розваг, були регулярними. Господарів мало цікавила їх естетичність. Свідченням цього можуть служити історичні плани садів монастирів Сан-Галлен (ІХ ст.) в Швейцарії, Кларвоксу у Франції і в поселенні Могила під Краковом.

В монастирях декоративні рослини розводили в закритому подвір'ї (клуатрі).

Цікавим засобом у такому невеликому саду, був лабіринт, тобто ділянка, заповнена хитромудро заплутаними доріжками, розмежованими стриженим чагарником. Лабіринт вписувався у квадрат чи шестикутник. Засіб був запозичений з храмів, у яких була різнокольорова кладка у формі лабіринту. Проповзаючи навколішки такою доріжкою, богомольці уявляли собі, що здійснюють далеке паломництво (Шартрський собор, 1225р., Реймський собор, 1250р.).

Основні об'єкти СПМ Середньовіччя - внутрішні монастирські сади-клуатри, призамкові та примонастирські, декоративні та утилітарні сади і гаї (квітковий луг чи сад кохання). Для середніх віків характерне використання досягнень античного природознавства та теорії паркового мистецтва, подальше їх вдосконалення. Можна виділити такі особливості садового будівництва середньовіччя:

- геометричність планування внутрішніх садків:

- рядові посадки і підстригання дерев;

- лабіринт;

- феодальний тип синтезу мистецтв, підпорядкування особливостей кожного виду мистецтв загальному задуму;

Дата добавления: 2015-05-22