Виникнення самостійних князівств. Причини феодальної роздробленості Русі

Кінець ХІ – середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздрібненості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави, набирають сили відцентрові тенденції. Вже у ХІІ ст. на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то їх кількість на початку ХІІІ ст. досягла 50, а у ХІV ст. – 250. Феодальну роздрібненість спричинило кілька факторів:

1). Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.
За часів Володимира Русь простягалась майже на 800 тис. кв.км., що залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь в цей час не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здіснення своїх владних повноважень на такій величезній території.

2). Зростання великого феодального землеволодіння.
За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3 тисячі.

3). Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х рр. ХХ ст.) серед істориків панувала думка про те, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував “горизонтальний” принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління – від сина старшого брата до сина наступного за віком). В центрі міжусобного протистояння, як правило, знаходився Київ, який в той час був не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146-1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше одного року.

4). Зміна торговельної кон’юнктури[2] і занепад торгівлі. У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв’язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. 5). Перманентні[3] напади степових кочівників (печенігів, половців, татар).

[1] Кон’юнктура – сукупність певних умов, збіг обставин, стан речей, здатний впливати на вирішення, розв'язання якої-небудь справи, питання тощо.

[1] Перманентний – (латин. permaneo - залишаюсь, продовжуюсь) що безперервно продовжується, розширюється, постійно розвивається.

5 а)Київське князівство.

В 1130-х роках внаслідок феодальної роздробленості Русі та постійної міжусобної боротьби удільних князів, Київ поступово втрачає своє значення політичного центру. Одночасно, на східних землях держави сформувався союз володимиро-суздальських князів з половцями. 1169 року Андрій Боголюбський захопив та зруйнував Київ. Проте для руських князів Київське князівство залишалося головним князівством.

У середині ХІІ ст. до складу Київського князівства входили Київщина, Східна Волинь, Переяславщина. Центром був Київ. Переяслав, Канів, Черкаси, Остер, Овруч, Житомир, Чорнобиль, Мозир та інші міста були центрами окремих феодальних володінь, що перебували у васальній залежності від Київського князівства.

Основна територія Київської землі на Правобережжі Дніпра включала землі давнього Полянського і Деревлянського князівств, розселених у Пороссі «чорних клобуків» (берендеїв, торків, коуїв, турпеїв і печенігів) та Болохівську волость, яка з початку ХІІІ століття остаточно відійшла Волинському князю. На Лівобережжі до Київської землі відносилася тільки вузька смуга (10-15 км), яка простягалася від Десни до Корані, з центром у Сакові. Південний кордон землі пролягав вздовж Пороської лінії оборони від Володарева до Родня через Юр'єв (Білу Церкву), Торчеськ, Богуслав і Корсунь. На півночі до складу землі входили території басейну річки Уж з містами Ушеськ, Іскоростень, Овруч, Чорнобиль. Сам кордон проходив по р. Словечній до її впадіння у Прип'ять, де пізніше пролягла межа між Київським і Мінським воєводствами. Західний кордон з Волинською землею пролягав по річці Случ. Кордони з Болохівською волостю пролягали біля витоків Росі та Тетерева.

З часом Київська земля роздробилася на ряд уділів, якими як бенефіціями[4] початково володіли молодші сини київських сюзеренів. З кінця ХІІ століття у більшості з них утвердилися князі із смоленської гілки Мономаховичів.

У 1240 році Київське князівство захопили монголо-татари. Хан Батий зруйнував Київ, після чого він остаточно втратив значення столиці Русі. Мандрівник та місіонер Плано де Карпіні через декілька років після розгрому Києва писав: «було знищено близько 600 церков, понад 20 монастирів, а в Києві залишилось лише 200 уцілілих домів».

В ХІІІ ст. політичний центр Південно-Західної Русі переноситься у Галицько-Волинське князівство. Після вбивства татарами князя Михайла Всеволодовича, що намагався проводити самостійну політику, на деякий час "ярлик" на Київ отримують суздальсько-володимирські князі. З 1246 року князем тут був Ярослав Всеволодович володимиро-суздальський, який поставив у Києві свого намісника, а пізніше – Олександр Невський. З 1263 року татари дозволяють князювати у Києві нащадкам володимирських князів. З 1263 по 1271 рр. Київська земля вважалася володінням брата Олександра Невського - Ярослава Ярославовича.

В останній чверті XIII століття татарські хани напряму тримали в Києві своїх намісників - багатих місцевих феодалів - і безконтрольно господарювали в ньому. Періодично з'являються в місті монголо-татарські загони, що грабували населення, виводили людей в Золоту Орду. Якийсь час (не пізніше 1300 року) зберігали свої уділи в Київській землі і Смоленські Мономаховичі.

Близько 1300-1301 років після перемоги хана Токти над Ногаєм, на Київському престолі утвердилася Путивльська династія, князі якої, з допомогою ординців, намагались утримати ці території до 1362 року. В цей час у Києві також князювали представники Чернігівських та Переяславських князівств.

У 1320-1330 роках політичний вплив Великого князя Литовського Гедиміна відчувався й в Києві. В той час залежними від Гедиміна були Київський та Смоленський князі. Між 1324 та 1331 роками київський престол займав литовсько-руський князь Ольгімант-Михайло Гольшанський. До 1360-х років тривала боротьба між Золотою ордою та Литовсько-Руською державою за Київ.

Близько 1362 року Київське князівство добровільно приєдналось до Великого князівства Литовського (з 1398 р. держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське). Воно увійшло до його складу як васальне князівство. Династію руських Мономаховичів заступила династія литовсько-руських князів Гольшанських та Гедиміновичів, першим князем якої був Володимир Ольгердович. Вони проводили політику, спрямовану на утвердження автономії Київського князівства. Київські князі, за литовською допомогою, позбулися ординської опіки, проводили власну політику, карбували монети. В цей час до Київського князівства стала належати й Переяславська земля. Крім того кордони її значно розширилися на південь і південний схід. Це викликало невдоволення литовського уряду, особливо після проголошення литовського князя Ягайла Ольгердовича польським королем у 1386 році.

У 1394 року польсько-литовський уряд ліквідував Київське князівство. Замість князя у Київ було призначено литовського намісника. В 1440 році під тиском місцевої феодальної знаті Київське князівство було відновлено, але 1470 року знову ліквідовано. До Києва було призначено воєводою Гаштовта. Кияни двічі відмовлялися прийняти його, але місто було зайняте військом у 1471 році Київське князівство було перетворено на воєводство.

5. Б) Основна територія Чернігівського князівства була на лівобережжі Дніпра, в басейні рік Десни й Сейму, на землях, заселених сіверським племенем. Згодом територія князівства поширилася на землі радимичів і частково вятичів і дреговичів. Столицею князівства було місто Чернігів. Інші міста: Новгород-Сіверський, Стародуб, Брянськ, Путивль, Курськ, Любеч, Глухів, Чечерськ, Гомель, Вир, Хоробор, Морівськ та інші.

Володіння й впливи Чернігівського князівства до ХІІ ст. поширювалися далеко на північний схід (Муромо-Рязанська земля) і південний схід (Тмутороканське князівство).

У першій половині 12 ст. головна увага зовнішньої політики чернігівських князів була скерована на південий схід, у бік Дону й Нижнього Поволжя (колишня Хозарія), Кавказу й Тмуторокані. Це визначало й стосунки з половцями, що виступали або союзниками Ч.к. в їх зовнішній політиці та внутрішніх усобицях, або противниками в їх експансії на схід. Однією з останніх спроб чернігівських князів у цьому напрямку був невдалий похід Ігоря Святославича 1185 p., оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Це й дало можливість Візантії закріпити свій вплив на терені Тмутороканського князівства.

Коли послабли східні зв'язки Ч.к., політика чернігівських князів звернулася на північний захід у бік білоруських земель, де Ч.к. стало сюзереном полоцьких князів; натомість не вдалося їм закріпити свої позиції в Новгороді.

У першій половині 13 століття, в наслідок дальшого дроблення на уділи та довгої боротьби чернігівських князів за Київ і Галич, що велася з перемінним успіхом, Чернігівське князівство занепало. У 1223 битві на Калці загинув чернігівський князь Мстислав Святославич.

18 жовтня 1239 Чернігів був захоплений монголами, а князь Мстислав Глібович урятувався лише втечею до Угорщини. Його наступник Михайло Всеволодович був убитий монголами під час відвідин Орди. Чернігівське князівство, розділене на низку уділів, на довгий час потрапило у безпосередню залежність від Золотої Орди. Частина населення відійшла на північ, де постав новий центр — Брянськ. Останнім знаним чернігівським князем з лінії Ольговичів був Леонтій (бл. 1300).

У 1355–1356 роках Чернігів був звільнений від влади Золотої Орди литовсько-руськими військами під керівництвом литовського князя Ольгерда Гедиміновича, який приєднав землі Чернігівського князівства до Великого князівства Литовського і Руського. Протягом перебування в складі Великого князівства Литовського і Руського землі Чернігівського князівства кілька разів змінювали господаря.

Одним з найгостріших моментів московсько-литовських відносин залишалось питання про Сіверщину. У 1507-1508 роках відбулась ще одна московсько-литовська війна. Литві вдалося повернути собі лише місто Любеч.

Сіверське князівство (Новгород-Сіверське князівство) – одне з удільних князівств Чернігово-Сіверської землі з центром у Новгороді-Сіверському. Постало 1097 року.

Сіверське князівство займало спочатку територію по річці Снові і середній течії Десни, а з середини 1130-их років і по річці Сейм з містом Курськ. У кінці 12 століття на території Сіверського князівства виникло кілька менших князівств: Курське, Путивльське, Рильське тощо. Формально новгород-сіверські князі підпорядковувалися Чернігову, але фактично проводили свою незалежну політику, яка йшла врозріз з інтересами чернігівських князів. Ця політика в основному виражалась в постійних, далеко не мирних контактах із степом (половцями).

Під час нападу Батия в 1239 році Сіверське князівство було спустошене. Лише у 1355 році Сіверський край був звільнений від влади Золотої Орди литовсько-руськими військами під керівництвом литовського князя Ольгерда Гедиміновича. Новгород-Сіверський уділ великий князь Литовський Ольгерд передав своєму синові Корибуту-Дмитру. Протягом перебування в складі Великого князівства Литовського землі Сіверського князівства кілька разів змінювали господаря.

У 1450-х роках Великий князь Литовський Казимир надав Чернігівську і Новгород-Сіверську землю «для годування» князю-московиту Шемячичу Івану Дмировичу, який попросив політичного притулку в Литві, тому що ворогував із великим князем Московським Іваном ІІІ. 1500 року Новгород-Сіверський князь мириться з Іваном ІІІ і переходить до нього на державну службу. що спровокувало чергову Московсько-Литовську війну. У квітні 1500 року у Чернігів і Новгород-Сіверський було введено московські війська. За мирним договором 1503 р. всі чернігівські та сіверські міста відійшли до Московської держави.

У 1618 році, згідно з Деулінським перемир'ям, Чернігово-Сіверські землі відійшли Речі Посполитій, а Чернігів став центром Чернігівського воєводства. Новгород-Сіверський став повітовим центром Чернігівського воєводства.

5. в) Переяславське князівство займало територію по лівих притоках Дніпра – Сули, Псла, Ворскли, на заході межувало з Київським князівством, на півночі – з Чернігівським, на сході і півдні – з Диким полем.

На відміну від більшості князівств Переяславське в XII у першій половині XIII ст. фактично не мало політичної самостійності й перебувало у повній залежності від Києва. Як правило, у Переяславі сиділи князі, які мали посісти київський стіл або ж одержували це місто у вигляді компенсації за відмову від претензій на Київ. Тому в окремі періоди, з волі великих київських князів, переяславські князі мінялися частіше, ніж посадники якогось порубіжного містечка.

Залежність Переяславського князівства від Києва зумовлювалася, головним чином, його географічним положенням. На заході й півночі межі Переяславської землі проходили по Дніпру, Корані, Десні, Острі, на північному сході — по верхів'ях Удаю, Сули, Хоролу і Псла. Крайній переяславський пункт на північному заході — Остерський городок — стояв при впадінні в Десну Остра. На сході переяславські землі межували зі Степом, де повновладними господарями були кочові народи.

Київські князі заселяли й зміцнювали південні й східні рубежі Київської та Переяславської земель, в результаті чого виник цілий ряд оборонних ліній, зокрема Посульська. Від верхів'я Сули до її гирла відомо 18 давньоруських городищ, які були розташовані вздовж її правого берега на відстані близько 10 км одне від одного. Вісім з них ототожнюються з містами, що згадуються у літописах та інших писемних джерелах, а саме: Ромни, Глинськ, Синець, Кснятин, Лубни, Лукомль, Жовнін, Воїнь.

Поодинокі слов'янські поселення знаходилися і за Сулою: Переволочна — у гирлі Ворскли, Лтава — на Ворсклі, Хорол — на однойменній річці, Донець — на Сіверському Дінці, які з'явилися тут уже в XII ст., коли руські дружини досягли значних успіхів у боротьбі з половцями. Слід зауважити, що жодна з давньоруських земель не зазнавала стількох нападів і спустошень, як Переяславська.

Як і на півдні Київської землі, на Переяславському степовому прикордонні осідали тюркомовні племена: торки, берендеї, турпеї. До наших днів на Переяславщині збереглися назви, які свідчать про проживання тут чорних клобуків. Це села Велика і Мала Каратуль (те саме, що й каракалпаки — чорні шапки), р. Корань тощо. На дніпровському побережжі Переяславщини жили турпеї, а в городках на Трубежі — Бронькняжі й Баручі — торки. Бронькняж був розташований на північно-західній околиці сучасного с. Пристроми Переяслав-Хмельницького району Київської області, на правому березі Трубежа. Збереглися залишки городища і великого посаду на високому корінному березі. Баруч знаходився на місці сучасної Баришівки Київської області. Залишки городища збереглися до наших днів.

Центр землі, Переяслав, був вигідно розташований — неподалік від Дніпра, при впадінні р. Альти у Трубіж. Згадуваний вже на перших сторінках літопису, він у XII – першій половині XIII ст. перетворився на одне з найбільших південноруських міст, став першокласною фортецею, яка відіграла визначну роль у боротьбі Русі з кочовиками. Крім невеликого, але сильно укріпленого дитинця, що займав підвищення між річками Альтою і Трубежем, Переяслав мав велике передмістя, обнесене потужною оборонною стіною завдовжки близько 3,5 км. Половці, які часто нападали на Переяславську землю, жодного разу не змогли оволодіти її стольним містом.

На схід і південний схід від Переяслава, починаючи від заплави Дніпра, були споруджені високі земляні вали. Перший — «великий вал» — перерізав дорогу на сучасну Золотоношу і тягнувся до сучасного с. Строкова, а далі — до р. Супою, другий — «малий вал» — проходив паралельно першому на відстані близько 10 км і також повертав у напрямку р. Супою. Ці вали згадуються у літописі під 1095 p., коли половецькі хани Ітларь і Кітан прийшли до Володимира Мономаха просити миру, а також 1149 p., коли Юрій Долгорукий рушив на Київ. «И стоя 3 дни у Стрякве, а четверый день поиде от Стрякве мимо городъ, по зори, исполцився, и ста межи валома».

Переяслав був важливим церковним центром, на що вказують не тільки літописні повідомлення, а й залишки фундаментів численних культових споруд. У першій половині XII ст. переяславська єпископія включала до свого складу Переяславську і Смоленську землі. Археологічні дослідження у поєднанні з літописними даними відтворюють Переяслав як значний економічний центр Русі з високорозвинутим ремеслом і торгівлею.

Навколо Переяслава розташовувалися князівські феодальні двори, села й замки. Літопис називає серед них княжий красний двір, села Стряків, Куднове, Мажево, Янчине, м. Устя. Останнє знаходилось у гирлі Трубежа і займало невелике підвищення на його правому березі. Устя відігравало роль дніпровської пристані Переяслава, а також сторожової застави на Зарубському броді через Дніпро.

На північно-західному кордоні Переяславської землі стояла відома фортеця Остерський городок, однаково важлива як для Києва, так і для Чернігова. У XII ст. Остерський городок відігравав помітну роль у боротьбі претендентів за Київ. 1152 р. Ізяслав Мстиславич, щоб позбавити своїх супротивників сильної фортеці, зруйнував укріплення Остерського городка, він утратив свое стратегічне значення аж до кінця XII ст., коли 1195 р. Всеволод Суздальський направив туди свого тіуна Гюрю для відбудови укріплень і церкви.

На Трубежі літопис згадує фортеці Баруч і Бронькняж, на Удаї — міста Прилуки, Переволока, Полкостень. Найбільше міст Переяславської землі розтапювувалося на Сулі, яка служила південно-східним кордоном давньої Русі. За своїм характером це були насамперед фортеці, але деякі з них (Лубни, Жовнін, Воїнь та ін.) мали важливе значення і як великі торговельно-ремісничі осередки.

Воїнь, розташований у гирлі Сули, протягом майже трьох століть стояв на сторожі південних рубежів Русі. Місто, площа якого становила 28 га, поділялося на дитинець і посад. Дитинець був обнесений потужною стіною, яка складалася з поставлених у ряд зрубів, засипаних землею. Над городнями містилися заборола, а під валом проходив глибокий рів. Воїнь мав укріплену гавань, куди заходили з Дніпра торговельні судна. Значну частину жителів міста складали воїни. Населення займалося також ремеслом (тут знайдені ковальські, слюсарські, деревообробні та інші інструменти), торгівлею (під час розкопок виявлено багато привізних речей), сільським господарством, про що свідчать сільськогосподарські знаряддя та остеологічні залишки.

Очевидно, і всі міста-фортеці Посульської оборонної лінії мали аналогічну структуру і відрізнялися тільки деталями.

Переяславське князівство було форпостом Русі в обороні від грабіжницьких нападів половців, проти яких вели боротьбу переяславські князі.

В сер. XII ст., під час боротьби Юрія I Долгорукого проти Ізяслава II Мстиславича за Київ, Переяславське князівство переходило з рук у руки, поки не було закріплене за нащадками Юрія. В 1239 р. Переяславське князівство було спустошене монголо-татарськими загарбниками і припинило своє існування.

[1] Володимир Всеволодович Мономах (1053-19 квітня 1125) великий князь смоленський (1073-1078), чернігівський (1078-1094) переяславський (1094-1113), київський (1113-1125), державний діяч, воєначальник, письменник, мислитель.

[3] Перманентний – (латин. permaneo - залишаюсь, продовжуюсь) що безперервно продовжується, розширюється, постійно розвивається.

[4] Бенефіція (лат. beneficium — благодіяння, лат. bene — добре, лат. facere — робити). Форма умовного земельного користування. Надавалась князем (великим землевласником) з умовою виконання одержувачем певних обов'язків, найчастіше військової служби. Бенефіція була дійсна до смерті одержувача або жалувателя.

Дата добавления: 2015-05-22