Теми для рефератів. 1. Які чинники, на Вашу думку, є визначальними у розширенні Європейського Союзу та НАТО?

План

Питання для дискусій

1. Які чинники, на Вашу думку, є визначальними у розширенні Європейського Союзу та НАТО?

2. Назвіть причини неприйняття Європейської конституції у Франції та Нідерландах.

3. Які з нижче названих країн, на Вашу думку, мають найбільше шансів стати повноправними членами ЄС у найближчий перспективі (Туреччина, Україна, Молдова, Росія, Македонія, Албанія, Хорватія, Сербія, Чорногорія)? Відповідь аргументуйте.

4. Визначте найбільш актуальні проблеми розвитку країн, що входять до Європейського Союзу.

Додаткова література

1. Европейский Союз на рубеже веков: Проблемно-тематический сборник. / Под.ред. Т. Г. Пархалина и др.. – М.: ИНИОН РАН, 2000. – 294 с.

2. Европейский Союз после расширения: Сборник научных трудов / Под. ред. Т. Г. Пархалина. – М.: ИНИОН РАН, 2005. – 212 с.

3. Европейский Союз: Справочник-путеводитель / Под ред. Ю. А. Борко и И. Д. Иванова. – М.: Деловая литература, 2003. – 288 с.

4. Метка А., Европейский союз: видение политического объединения – М.: Экономика, 1998. – 447 с.

5. Путь Болгарии в Европейский Союз:. – София: Национальный музей болгарской книги и полиграфии, 2005. – 55 с.

6. Страшнюк С. Ю., Грінченко Г. Г. Матеріали до теми „ Західна Європа.

1945 – 2003”. Бібліотека журналу «Історія та правознавство». – Х., 2004 – 128с.

7.Расширение ЕС на восток: Предпосылки, проблемы, последствия / Под ред. Зуева В. Н., Арбатовой Н. К., Хехина Е. С. – М.: Наука, 2003. – 220с.

Інтернетресурс

Офіційний сайт Європейського Союзу. – Режим доступу вільний: http://europa.eu.int/comm/economy_finance.htm

Офіційний сайт журналу «Европа». – Режим доступу вільний: www.delrus.cec.eu.int/em/44/eu01_40.htm

Тема 6. Феномен «кольорових революцій»

1. «Кольорові революції» на пострадянському просторі (Грузія, Україна, Киргизстан).

2. «Кольорові революції» за межами СНД (Сербія, Ліван).

3. Причини поразки «кольорових революцій» у Білорусі, Узбекистані та Ізраїлі.

4. «Арабська весна» у країнах Близького Сходу та Північної Африки.

Основні поняття: «антинародний режим», «злочинна влада», корупція, фальсифікація, маніфестації, акції громадянської непокори.

На початку ХХІ ст. у політичний лексикон входить поняття «кольорова революція». Так стали називати ненасильницьку зміну влади в країні, що відбувається під тиском опозиції та незадоволених народних мас, які користуються підтримкою впливових держав і міжнародних організацій. Від «оксамитових революцій» у Східній Європі кінця 80-х рр. ХХ ст. «кольорові революції» відрізняє два суттєвих чинники: по-перше вони змінювали не економічну систему, а лише зовнішньополітичний курс; по-друге, велику роль відігравали засоби масової інформації, що формували суспільну думку, тиражували революційну символіку та стереотипні форми протесту.

На пострадянському просторі перша «кольорова революція» відбулася в Грузії наприкінці 2003 р. Її назвали «революцією троянд». Після парламентських виборів, результати яких опозиція на чолі з М. Саакашвілі, З. Жванія, Н. Бурджанадзе визнала сфальсифікованими, почалися акції громадської непокори, що призвели до відставки президента Е. Шеварднадзе та обрання новим президентом М. Саакашвілі. Схожа ситуація виникла в Україні під час президентських виборів 2004 р., результатів яких опозиція на чолі з В. Ющенком та Ю. Тимошенко не визнала і була підтримана більшою частиною населення та міжнародної спільноти. Масові маніфестації протесту почалися у Києві та багатьох великих містах України. У результаті переголосування президентом України було обрано В. Ющенка. Українську революцію прийнято називати «помаранчевою». У березні 2005 р. після виборів до парламенту Киргизстану столицю країни Бішкек захопили незадоволені прихильники опозиції на чолі з К. Бакієвим та Ф. Куловим, які назвали свої дії «тюльпановою революцією». Внаслідок цих подій президент країни А. Акаєв подав у відставку та змушений був емігрувати за кордон.

За межами СНД перша «кольорова революція» відбулася у вересні 2000 р. у Югославії (Федерації Сербії та Чорногорії). Масові народні демонстрації в Бєлграді змусили С. Мілошевича визнати свою поразку на президентських виборах. Президентську посаду зайняв лідер опозиції В. Куштуніца. У Лівані поштовхом для багатолюдних маніфестацій стало вбивство колишнього прем’єр-міністра країни Р. Харірі. Внаслідок подій, що назвали «кедровою революцією» було змінено керівництво країни і виведено сірійські війська. Останній приклад такого роду – події липня-серпня 2006 р. в Мексиці, де кандидат від опозиції Андрес Лопес Обрадор поступився на президентських виборах 0,58% провладному кандидату Феліпе Кальдерону. Опозиція не визнала результатів виборів та організувала масові акти непокори у Мехіко, причому кількість протестуючих іноді досягала мільйона чоловік. У засобах масової інформації події в Мексиці отримали назву «кактусова революція». «Ковильна» революція мала місце і у Монголії 2005 р.

Поряд з цим, у деяких країнах спроби здійснення «кольорової революції» зазнали невдачі. У Білорусії під час проведення президентських виборів у березні 2006 р. готувалася широко розрекламована революція, яка заздалегідь отримала назву «джинсова». Однак демонстрації у центрі Мінська на підтримку опозиційних кандидатів О. Меленкевича і О. Козуліна не були багатолюдними, а наметове містечко блокувала міліція. Поступово дії протесту зійшли нанівець. У травні 2005 р. в узбекському місті Андижан відбулися масові виступи населення, незадоволеного політикою президента І. Карімова, що могли перерости у революцію. Проти демонстрантів силами правопорядку була застосована зброя, у наслідок чого були численні жертви серед мирного населення. Наприкінці 2011 - на початку 2012 рр., під час парламентських та президентських виборів, була спроба здійснити «кольорову революцію» в Росії. Тоді в багатьох містах країни пройшли численні мітинги опозиції, що виступала за проведення чесних виборів, недопущення використання адміністративного ресурсу, вільний доступ до ЗМІ тощо. Значне невдоволення також викликала так звана «рокіровка» у Кремлі, а саме рішення президента Д.Медведєва підтримати на майбутніх виборах діючого прем’єр-міністра Володимира Путіна. Народні акції протесту значно пожвавили політичне життя Російської Федерації, змусивши владу піти на деякі поступки тактичного характеру. Було оголошено про відновлення губернаторських виборів, про спрощення процедури реєстрації політичних партій та про створення громадського телебачення. Після обрання у березні 2012 року новим президентом Росії В.Путіна мітинги поступово зійшли нанівець.

У ставленні міжнародної спільноти до «кольорових революцій» показовою є політика США, що підтримували волевиявлення народу у Грузії, Україні, Киргизстані, Югославії, Лівані, Білорусії, Узбекистані, Росії, але рішуче засуджували подібні дії у Мексиці та Ізраїлі.

Наприкінці 2010 року світ познайомився з новим явищем, що мало деякі ознаки «кольорових революцій», проте й істотно відрізнялося від них. Йдеться про так звану «Арабську весну». Таким узагальнюючим терміном стали називати народні рухи, що охопили країни Близького Сходу та Північної Африки протягом 2010 – 2012 років. У цей час масові заворушення відбулися у Тунісі, Єгипті, Лівії, Ємені, Бахрейні та Сирії. Із «кольоровими революціями» події «Арабської весни» поєднують декілька факторів: гасла (за зміну існуючої влади, проти корупції, авторитарного режиму тощо), форма протесту (все починалося з мирних мітингів), механізми організації опозиціонерів (мережевий принцип замість ієрархічного), повна підтримка з боку Заходу. Проте існують й суттєві відмінності, а саме: в арабських країнах влада завжди застосовувала силу проти демонстрантів (у Лівії та Сирії це призвело до початку повномасштабної громадянської війни), опозиція на Близькому Сході та у Північній Африці далеко не прозахідна, вона, навпаки, виступає під ісламістськими гаслами, «Арабська весна» майже скрізь перемогла. Менше ніж через три роки після початку «арабської весни» змінилася влада у Тунісі, Єгипті, Ємені та Лівії. В останньому випадку для цього знадобилося збройне втручання військ НАТО, однак мета була досягнута - режим Муамора Каддафі вдалося повалити. В Сирії й досі триває збройне протистояння між урядовими військами, вірними президенту країни Баширу Асаду та силами опозиції. Єдиною країною, де «арабська весна» зазнала повної поразки залишається Бахрейн. Саме він став єдиною країною, де народні протести не підтримали ані Сполучені Штати Америки, ані впливова в арабському світі Саудівська Аравія.

1. Постреволюційна економіка України та Грузії.

2. Участь молодіжних організацій у «кольорових революціях» (сербський «Отпор», грузинська «Кмара», українська «Пора»).

3. Доля колишніх лідерів. Стосунки революційної влади з опозицією.

4. Російсько-українські та російсько-грузинські стосунки у післяреволюційний період (порівняльний аналіз).

5. Реакція міжнародної спільноти на події «Арабської весни».

Дата добавления: 2015-05-22