Театр як вид мистецтва

Скульптура - вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємну, тривимірну форму і виконуються із твердих чи пластичних матеріалів. Спочатку, у вузькому сенсі слова, під скульптурою розуміли ліплення, висікання, вишелушіваніе, рубку, вирізування, тобто такий шлях створення художнього твору, при якому художник знімає, збиває зайві шматки або шари каменю або дерева, прагнучи як би вивільнити укладену, що таїться в блоці скульптурну форму. Під пластикою ж розуміли протилежний ліпленню шлях створення скульптурного твору - ліплення з глини або воску, при якій скульптор не збавляє, а, навпаки, нарощує обсяг. Головними об'єктами скульптури є людина і зображення тваринного світу. Основними різновидами скульптури є кругла скульптура і рельєф. 2. Види призначень скульптури

Скульптура як вид мистецтва. Види скульптури.

За своїм призначенням скульптура поділяється: - На монументальну; - на монументально-декоративну; - станкову; і - скульптуру малих форм.

Монументально-декоративна скульптура
монументально-декоративною скульптурою. Вона тісно пов'язана з архітектурою, а кажучи ширше - взагалі з оточенням і включає всі види скульптурного оздоблення будинків, як зсередини, так і зовні: статуї на міських мостах, групи на фасадах будівель, в нішах або перед порталом, рельєфи і т. д. Монументально-декоративна скульптура вирішує великі ідейно-образні задачі. Скульптура розвиває і роз'яснює ідею і призначення споруди, в той же час посилюючи звучання архітектурних форм (іноді по відповідності, а іноді по контрасту).
Блискучим прикладом архітектурно-скульптурного синтезу в мистецтві соціалістичного реалізму з'явився Радянський павільйон на Всесвітній виставці 1937 року в Парижі, споруджений за проектом Б. М. Иофана і увінчаний прославилася з тих пір скульптурною групою роботи В. І. Мухіної. Вся будівля пронизане рухом, переданим в наростанні горизонтальних форм, які переходять у головній центральній частині у вертикаль злітаючого пілона. Встановлена ​​на покрівлі пілона група "Робочий і Колгоспниця" у своїй композиції послідовно повторює цей рух: спочатку - вперед, а потім - вгору. Високо здійнявши вгору серп і молот, дружно крокують уперед молоді і прекрасні гіганти - робітник і колгоспниця, уособлюють весь радянський народ. Композиційною віссю групи є потужна діагональ, що надавала цьому руху стрімкість. Цими коштами скульптор яскраво висловив ідею всенародного руху радянського народу вперед, до комунізму. Сюжетно конкретизоване і розкрите у скульптурній групі, це рух, як основна мелодія (хочеться сказати: "марш переміг народу"), отримує підготовку і опору, немов в оркестровій інструментуванні, у звучанні архітектурних форм всієї будівлі.
У монументально-декоративної скульптури, так само як і в скульптурі монументальної, велике значення має пропорційність масштабів і співвідношення обсягу пам'ятника і простору, в якому він поставлений. При цьому скульпторові потрібно мати на увазі не тільки математичні масштаби і правильні співвідношення з пропорціями архітектури, але й можливості людського бачення і сприйняття. До монументально-декоративної скульптури відноситься і садово-паркова скульптура: статуї, бюсти, фонтани, декоративні вази і т. п. Ця скульптура тісно пов'язана з пейзажем парку, добре гармонує то з зеленим фоном, то з фарбами осіннього листя.
Станкова скульптура
Вона називається так тому, що встановлюється на верстаті або підставці і призначається для виставок, музеїв, громадських та житлових приміщень (останнє навіть породило спеціальне поняття "кабінетні скульптура"). Станкову скульптуру розглядають на близькій відстані, незалежно від її оточення, від сусідніх з нею творів чи архітектури інтер'єру. За своїми розмірами станкова скульптура зазвичай буває або менше натуральної величини, або не набагато перевищує її. Це робиться для того, щоб уникнути зображення людини у натуральну величину, так як воно може виглядати як муляж (точний зліпок), що нехудожньо і неприємно. Станкова скульптура за змістом відрізняється надзвичайною різноманітністю. Станкова скульптура охоплює дуже широке коло сюжетів. Станкове твір вимагає, щоб глядач надовго зупинився перед ним, поринув у світ почуттів, переживань і характерів, як би читаючи цікаву розповідь, заглядаючи в душу персонажів.
Скульптура малих форм
Особливим видом станкової скульптури є так звана скульптура "малих форм". Це невеликі статуетки з чавуну, бронзи, скла, фаянсу, теракоти, пластмаси, дерева та інших матеріалів, що зображують людей і тварин. Особливо поширені станкові статуетки звірів і свійських тварин, яка крутиться майстрами, яких називають анімаліста (від латинського слова "animal" - тварина). Взагалі розділ анималистической скульптури має давню історію і не може бути зарахований лише в жанр станкової скульптури. Така скульптура малих форм містить в собі й деякі риси декоративності, оскільки вона в основному покликана прикрашати побут людини, його житло. Особливо це відноситься до творів з порцеляни і фаянсу, які зазвичай расцвечиваются різними фарбами, так що їх виразність створюється не тільки об'ємом, а й кольором. У скульптурі малих форм можливі сатиричні образи, шаржі. Будучи за своїм характером мистецтвом багатотиражним, тобто таким, коли створене художником твір повторюється потім (в умовах промислового виробництва) в тисячах примірників, скульптура малих форм цієї своєю особливістю межує з прикладним мистецтвом.
Матеріали для виготовлення моделей скульптур:
1. Пластилін, гіпс, пластик, дерево.
2. Віск, парафін, стеарин; технічний желатин, столярний клей.
3. Полістирол (пінопласт) - пористий пластик.
Для отримання кількох однакових моделей скульптури з воску застосовують еластичну форму. З метою тиражування воскових моделей для відливання однакових скульптур або деталей художніх творів, наприклад литих прикрас для художньої огорожі, виготовляють гумову прес-форму. Скульптурні твори з металу - кольорового, чорного або дорогоцінного як завершення всього процесу виготовлення обов'язково потребують декоративній обробці.

Театр (від грец. їпеаігоп – місце для видовищ, видовище) – це вид мистецтва, ш.о образно відбиває дійсність, художньо опановує світ у формах драматичної дії.

Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдя­ки синтезу драматургії, архітектури, живо­пису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежи­ти певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мис­тецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють пе­реважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, використовує міжвидовий синтез.

Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчіс­тю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтвор­чості^ театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосе­редньо беруть участь принаймні п'ять осіб:

Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його пере­важно від усіх видів мистецтва (виняток – хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої твор­чості, спостерігати створення художнього образу власними очима.

Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що ви­кликає почуття емпатії – співпереживання у глядача, приводить його до катарсису – духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзав­дання мистецтва взагалі.

Витоки мистецтва театру пов'язані з давніми ритуалами, обрядо­вими дійствами доісторичної людини. Можна припустити, що, нама­гаючись відвести від себе гнів духів, наші пращури відчували у собі позасвідому потребу в осмисленні дійсності через її дійову імітацію.

Мистецтво давньогрецького театру мало надзвичайно умовний характер і являло собою діалог між хором та актором. Розквіт цього виду мистецтва був пов'язаний з іменами трьох поетів-трагіків:

Давньогрецька комедія, що була представлена іменами Арісто­фана (445–385 до н. е.) та Менандра (343–291 до н. е.), мала демократично-побутовий характер.

Можливо, саме цей розподіл закріпив своєрідну ієрархію жанрів:

трагедія вважалася високим мистецтвом, а комедія – низьким, хоча сама природа трагічного і комічного свідчить про хибність такого підходу.

У цей самий період відбувається процес розвитку театрального мистецтва в Україні. У XIII ст. народні ігри та обряди починають збагачуватися засобами сценічної виразності, набирати форм теат­рального видовища.

Епоха Відродження відкриває нову сторінку у розвитку мистец­тва театру, розвій якого пов'язаний з культурами трьох країн Захід­ної Європи: Італії, Іспанії та Англії. Якщо італійський театр цього часу використовував традиції народного мистецтва і будувався на принципах імпровізації та лицедійства – комедія дель-арте (митці наслідували деякі прийоми давньогрецького театру, зокрема маски), то театр Іспанії та Англії філософськи осмислив світ, був засобом ана­лізу морально-психологічного стану людини. Ці принципи знайшли своє відображення у творчості видатних іспанських драматургів Лопе де Вега Карпйо (1562–1635) – справжнього реформатора іспансь­кого театру, автора відомих «драм честі» («Овеча криниця») і «комедій плаща та шпаги» («Собака на сіні») та Кальдерона де ла Барка (1600–1681), трагедії якого завершували «золоте сто­ліття» іспанського театру.

Справжній розвій мистецтва театру XVI ст. пов'язаний з творчістю Уїльяма Шекспіра (1564–1616), з його трагедіями «Гамлет», «Отелло», «Король -Лір», «Ромео і Джульетта» і комедійними п'єсами «Дванадцята ніч», «Багато галасу даремно» та ін.

Ситуація, що склалась у цьому виді мистецтва у країнах Східної Європи, зокрема в Україні та Росії, була зумовлена специфікою со­ціально-політичного розвитку – існуванням кріпацтва. Тому поряд з професійнимтеатром Ф. Волкова, на сценах якого йшли п'єси О. Сумарокова, М. Ломоносова та Д. Фонвізіна, значного поширен­ня набуває кріпацький театр – феномен надзвичайно складний, але водночас цікавий і важливий для теоретичного аналізу. Він фак­тично не мав аналогів в історії світового театрального мистецтва і інтерпретується як явище тільки російського та українського театру.

У першій половині XVII ст. починають простежуватися перші па­ростки української побутової драми та інтермедії, а у другій половині XVII ст. виникає унікальне явище в історії українського театрального мистецтва – народний ляльковий театр-вертеп. Вертеп, з одного боку, зумовлює феномен світового театру ля­льок, а з іншого – є втіленням специфіки національної самосвідомості.

Кінець XVIII ст. в історії українського театрального мистецтва пов'язаний з діяльністю професійного театру (Харків, Полтава), фундаторами якого були брати Тобілевичі – І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський.

У XIX ст. у країнах Західної Європи великої популярності набу­вають демократичні тенденції, що приводять до виникнення масових, народних театрів, серед яких особливо слід відзначити «бульварні» театри Парижа, «малі театри» Нью-Йорка і театри «перед­містя» Відня. Діяльність професійних театрів цього періоду була пов'язана з двома провідними напрямами – романтизмом, що найяс­кравіше виявився у театральному мистецтві Англії, Франції та Італії і подарував світові таких блискучих акторів, як Е. Кіна, Ф. Леметра, С. Бернар, Т. Сальвіні і Е. Дузе, та реалізмом, що став однією з основних течій у російському та українському театральному мистецтві.

Цілком оригінальним явищем у театральному мистецтві XX ст. був театр «Березіль», заснований видатним українським режисером Л. Курбасом (1887–1937). Творчі пошуки митця привели його до ідеї «перетворення дійсності» та концепції «фантастичного реа­лізму», які визначили напрям роботи театру «Березіль», зокрема спек­таклів «Цар Едіп» (Софокл), «Мина Мазайло», «Маклена /ра­са» (М. Куліш), що мали відверто європейську орієнтацію.

Дата добавления: 2015-05-22