У ХIХ - на початку ХХ ст. 1 страница

1.Колоніальне становище Галичини, Буковини, Закарпаття. Початок національного відродження. "Руська трійця".

2.Революція 1848 р. Її вплив на суспільно-політичний рух. Виникнення політичних партій та організацій (народовці, москвофіли, радикали).

3.Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Роль Галичини у національному відродженні України.

4.Перша світова війна i галицька проблема.

Наприкінці ХVIII ст. пicля поділу Польщі під владою Австро-Угорської імперії опинилися Східна Галичина, Північна Буковина i Закарпаття - західноукраїнські землі, на яких проживало 2.4 млн. українців. Більшість з них були селянами, оскільки українська шляхта, значною мірою, була колонізована ще XVI-XVII ст. Важливу роль у західноукраїнському суспільстві відігравало греко-католицьке духовенство, середні й нижчі верстви якого були тiсно пов'язанi з масами i користувалися в народному середовищi великим впливом i авторитетом.

Австрiйська бюрократія надавала привiлеї польськiй шляхтi, угорським i румунським феодалам, якi намагалися асимiлювати українське населення, здiйснювали його нещадний соцiальний визиск.

Слiд звернути увагу, що саме з середовища греко-католицького духовенства з'явилися дiячi, якi започаткували нацiональне вiдродження у Галичинi. Серед них найвизначнішими були вихованцi Львiвської семiнарiї Маркiян Шашкевич, Iван Вагилевич, Якiв Головацький - т.зв. "Руська трiйця", яка 1837 р. видала у Будапештi альманах "Русалка Днiстровая", написаний живою українською мовою.

Революцiя 1848-1849 рр. викликала нацiональну консолiдацiю захiдних українцiв, якi на противагу Польскiй Радi Народовiй, що прагнула монопольно представляти все населення Галичини, заснували свою Головну Руську Раду та її фiлiї на мiсцях. Вона висунула низку вимог, спрямованих на задоволення культурно-нацiональних потреб галицьких українцiв. У червнi 1848 р. українськi делегати взяли участь у Слов'янському конгресi в Празi, де на повний голос заговорили про нацiональнi iнтереси українського народу. Було вiдкрито кафедру української фiлологiї при Львiвському унiверситетi. Розпочалося створення українських громадських i культурних органiзацiй, вийшов перший український часопис "Зоря Галицька" та iншi українськi видання. Важливу полiтичну роль у життi краю вiдiгравали депутати-українцi в австрiйсьму рейхстазi. Українськi дiячi домагалися введення навчання українською мовою, застосування її в офiцiйному вжитку, зрiвняння в правах греко-католицького духовенства з римо-католицьким, подiлу Галичини на захiдну (польську) i схiдну (українську) адмiнiстративні одиницi. Розпочався тривалий польско-украiнський конфлiкт, в ходi якого польска адмiнiстрацiя краю та магнатсько-шляхетськi кола намагалися не допустити послаблення польської гегемонiї. Внаслiдок посилення польських впливiв у результатi невтручання Вiдня у галицькi справи в середовищi частини захiдноукраїнської iнтелiгенцiї та духовенства виникла суспiльно-полiтична течiя "москвофiльство", яке орiєнтувалося на росiйський царизм, заперечувало окремiшнiсть українського народу. Москвофiлам протидiяли "народовцi", якi активно вiдстоювали нацiональнi права українського населення Галичини. Завдяки їх зусиллям розпочалась iнтенсивна культурницька робота: почали виходити в значнiй кiлькостi українськi журнали, газети, засновувалися культурно-освітні товариства "Руська бесiда", "Просвiта", якi поширили свою дiяльнiсть на мiсцях. Почалась органiзацiя української кооперацiї, видавничої справи, суттєво зросла нацiональна свiдомiсть населення, збiльшувалася кiлькiсть iнтелiгенцiї. У 1890 р. пiд впливом М.Драгоманова засновується українська радикальна партiя, яка вперше в iстрорiї українського суспiльного руху заявила про потребу самостiйної України.

Кiнець XIX - поч. XX ст. позначився пiднесенням українського нацiонального руху в Галичинi, зростанням органiзованостi усiх верств галицького суспiльства, перетворенням Галичини в загальноукраїнський оплот, вогнище нацiональной свiдомостi. Приїзд М.Грушевського до Львова (1894), де вiн очолив кафедру iсторiї Львiвського унiверситету та Наукове товариство iм.Шевченка, супроводжувався бурхливим пiднесенням нацiональної науки. НТШ стало найважливiшим її осередком, справжньою українською академiєю наук, яка об'єднувала i схiдно- i захiдноукраїнських, а також європейських учених. Активiзувалось українське шкiльництво, яке утверджувалось у напруженiй полiтичнiй боротьбi з польскими шовіністичними колами.

Активiзувалася дiяльнiсть "Просвiти", яка у 1914 р. мала 77 регiональних вiддiлень, близько 3 тис. читалень i бiблiотек, об’єднувала понад 36 тис. членiв у львiвськiй органiзацiї i близько 200 тис. по селах. Засновуються військово-спортивнi товариства "Сокiл" i "Сiч", якi у 1914 р. нараховували у своєму складі 50 тис. членiв. У межах Австро-Угорщини збільшуваляся й кiлькiсть українських перiодичних видань (у 1913 р. - 80).

Зростала самоорганiзацiя українцiв й у сферi економiчнiй. Тривала розбудова всiх видiв кооперацiї, серед яких найчисленнiшими були кредитовi спiлки. У 1895 р. засновується українська страхова компанiя "Днiстер", яка на 1907 р. мала 213 тис. клієнтів. Важливим здобутком українства в Галичинi було встановлення гармонiйних стосункiв мiж iнтелігенцiєю та селянством, що було запорукою змiцнення українського руху. Надзвичайно важливою в цьому процесi була роль греко-католицького духовенства й особисто митрополита Андрiя Шептицького, який доклав багато зусиль у пiднесеннi всiх сфер духовного i нацiонального життя.

Суттєвi зрушення вiдбулися в полiтичнiй сферi, що виявилося насамперед у створенні низки легальних полiтичних партiй, якi мали своє представництво в парламентi та незалежно вiд свого соцiального спрямування кiнцевою метою своєї дiяльностi бачили самостiйну українську державу. В цьому була їх принципова вiдмiннiсть вiд багатьох схiдноукраїнських полiтичних партiй, бiльшiсть яких аж до кiнця 1917 р. стояла на ґрунті автономiстичних i федералiстських концепцій політичного розвитку України.

Студенти мусять знати, які політичні партiї утворилися в Захiднiй Україні на зламі столiть. Найвпливовішою була нацiонально-демократична партiя (1899), лiдерами якої були Є.Левицький, В.Охримович, Ю.Романчук, К.Левицький, М.Грушевський, I.Франко. У 1899 р. оформилась українська соцiал-демократична партiя, лiдерами якої були М.Ганкевич i С.Вiтик. Греко-католицьке духовенство утворило свою полiтичну партiю Католицько-руський союз (1896). Москвофiли заснували вiдверто проросiйську "Русскую Народную Партию", яка фiнансувалася царським урядом, проте все бiльше втрачала вплив серед населення. В 1907 р. українцi мали своє представництво у рейхстазi (27 депутатiв), та в Галицькому сеймi (32 депутати, 1913 р.). Таким чином, в Галичині, були незрiвнянно кращi умови для суспiльного i нацiонально-культурного розвитку, нiж у Схiднiй Українi, де український рух постiйно перебував пiд жорстоким репресивним тиском росiйського уряду. Посилення органiзованостi галицьких українцiв, зростання нацiональної свiдомостi в їх середовищi дало можливiсть успiшно протидiяти польському пануванню, перетворити Схiдну Галичину в загальноукраїнську нацiональну твердиню.

З початком Першої свiтової вiйни Галичина стала ареною бойових дiй. Росiйський царизм, послiдовний у своєму антиукраїнському курсi, прагнув анексувати захiдноукраїнськi землi та лiквiдувати тут усi нацiонально-культурнi здобутки. Українськi полiтичнi партiї iтаорганiзацiї з серпня 1914 р. утворили у Львовi Головну Українську раду на чолi з К.Левицьким, яка стала їх координацiйним органом. Рада виступала за створення самостiйної української держави на Надднiпpянщинi та автономiю для українцiв у межах Австро-Угорщини. Вона стала iнiцiатором перших нацiональних вiйськових формацiй з галичан i запевнила уряд у своїй лояльностi. Однак iз великого напливу добровольцiв, якi належали до органiзацiй "Сiч", "Сокiл", "Пласт", було вiдiбрано лише 2.5 тис. воякiв, що утворили легiон Українських сiчових стрiльцiв. Основна маса українцiв служила в регулярних австрiйських частинах.

З вступом росiйських вiйськ до Львова й окупацiєю Галичини функцiї Головної ради почала виконувати створена у Вiднi Загальна Українська Рада. Мiж тим росiйська окупацiйна влада безоглядно нищила усi здобутки українства в Галичинi. Були закритi всi українськi установи, редакцiї газет, заборонено вживання української мови. Тисячи галичан депортовано в Росiю. Розпочалося насильницьке насаджування росiйського православ'я, було заарештовано i вислано до Росiї митрополита А.Шептицького. Ця полiтика квалiфiкувалася кадетським лiдером П.Мiлюковим, як "європейський скандал". Однак через деякий час Галичина знов була вiдвойована австрiйцями.

Лекцiя XIX. Українська культура XIX - поч. XX ст. в контекстi нацiонального вiдрождення

1.Iдея народностi та iсторична традицiя як фактори генези культурно-нацiонального вiдродження в першiй половинi XIX ст.

2.Культурно-нацiональний рух в Українi у другiй половинi XIX ст. Вплив народництва та iнших суспiльно-полiтичних течiй на український культурний процес.

3.Українська культура в умовах пiднесення нацiонального вiдродження. Проблема модернiстичних течiй в українськiй лiтературi та мистецтвi.

Розвиток української культури у даний перiод слiд розглядати у тiсному зв'язку з процесами нацiонального вiдродження i соцiально-полiтичного пробудження українського суспiльства. Тотальний русифiкаторський наступ iмперськоi бюрократii пiсля лiквiдацii Гетьманщини, Запорозької Сiчi, козацтва як стану поставив пiд знак запитання нацiонально-культурну самобутнiсть України. Проте українське громадянство не примирилося з такою ситуацiєю. Iдеї свободи i прав людини, що приносила молодь з європейських високих шкiл на свою Батькiвщину, потрапляли на сприятливий ґрунт традиційного козацького демократизму, що постійно живив свідомість українського народу. Утвердження в суспільний думці природного права людини i кожного народу на вільний розвиток, усвідомлення пріоритету всієї нації, а не лише її елітарних верств посилили загальний інтерес до народного життя, усієї розмаїтості його виявiв i, насамперед, у духовній сфері. На цьому ґрунті в Україні активізується вивчення народної творчості, що стало важливим чинником національного відродження. Українська народна мова все послідовніше здобувала собі доступ до творів письменства, після тривалого періоду забуття знову прадавній термін "Україна", вiдшукуванний поетами i письменниками в народній творчості, здобуває собі права громадянства в суспільному і літературному житті.

Нову добу в українському письменстві започаткував I.Котляревський, який своєю "Енеїдою" утвердив народну мову як літературну. Слідом за ним на цей шлях стала група талановитих письменників - П.Гулак-Артемовський, Є.Гребiнка, Г.Квiтка-Основ'яненко, А.Метлинський, М.Костомаров та ін. У їх творчості домінуючим художнім напрямком стає романтизм, який спирався на глибоке зацікавлення народним життям, народною мовою, поезією, звичаями тощо. Цей процес в Україні став складовою загального для всієї Європи початку XIX ст. прагнення народів, позбавлених державності, до свого національного відродження.

Одночасно з утвердженням українського слова в літературі започатковано дослідження в галузі етнографії, мови, історії, що сприяло формуванню національної свідомості українського громадянства. Історичні праці Д.Бантиш-Каменського, Ол.Мартоса, М.Марковича, етнографічні та мовознавчі видання З.Доленги-Ходякiвського, М.Цертелєва, О.Павловського, М.Максимовича об'єктивно протистояли ідеологічним доктринам самодержавства, спрямованим на унiфiкацiю духовного життя в Російській імперії.

Українські романтики підготували той ґрунт, на якому зріс поетичний та художній геній Т.Г.Шевченка. Студенти повинні розрізняти основні етапи його творчості, починаючи від появи "Кобзаря", першої подорожі в Україну i до арешту в 1847 р., перебуванні на засланні та після звільнення із заслання. Кожен з цих періодів характеризується певною специфікою його величезної і всебічної духовної спадщини. У творчості Шевченка, який своїм вогненним словом возвеличив "малих отих рабів німих", якнайповніше втiлився нескоренний дух українського народу, пiд його впливом розвивалася не тiльки українська лiтература, але й уся українська духовнiсть XIX ст.

З кiнця 50-х - початку 60-х рр. в українському культурному життi вiдбуваються суттєвi зрушення, пов'язанi iз значними соцiально-економiчними i полiтичними змiнами. Пiсля скасування крiпацтва i запровадження реформ вiдбувається бурхливий розвиток науки, освiти, культури. В Українi, незважаючи на штучне гальмування цих процесiв царизмом, зростала кiлькiсть нацiонально-свiдомої iнтелiгенцiї, яка брала активну участь у всiх видах духовної творчостi.

Найбільш помітними були досягнення в галузі суспільних наук i, зокрема, історії. Її найвизначнішими представниками у пореформений період були В.Антонович, О.Лазаревський, О.Єфименко, Д.Багалiй, Д.Яворницький та ін. Загальноєвропейське визнання здобули праці антрополога Ф.Вовка, економістів М.Зiбера, М.Бунге, М.Туган-Барановського, правознавця О.Кiстякiвського, соціолога та історика М.Драгоманова, мовознавця О.Потебнi та ін.

Характерне для iнтелегенцiї 30-40-х рр. захоплення етнографізмом переходить у формування своєрідної ідеології народництва, яка стала визначальною для суспiльно-культурного руху на Українi до кiнця XIX ст. Романтичний перiод у прозi, представлений Кулiшевою iсторичною хронiкою "Чорна Рада", iдеалiзованими етнографiчно-побутовими малюнками України XVII-XVIII ст. в iнших його творах, змiнюється новим лiтературним методом реалiзмом. Чiльне мiсце в ньому посидає Марко Вовчок, яка в своїх творах протиставляла моральну чистоту i людянiсть простих українських селян, моральнiй деградацiї крiпосникiв. Реалістичний соцiально-побутовий напрямок представлений також прозою А.П.Свидницького, поезією Л.I.Глiбова, Ст.Руданського та iн. У 70-90-тi р. український реалiзм поступово виходить за межi етнографiзму i звертається до соцiальних i психологiчних проблем. Найбiльш яскравими представниками цiєї течiї були I.Нечуй-Левицький та П.Мирний.

Переважаючим об'єктом художнього вiдтворення української лiтератури залишається село. Однак наприкiнцi XIX - поч. XX ст. попри надзвичайно вузькi межi українського урбанiзму в українське лiтературно-художнє життя все виразнiше проникають модерністські течiї. Нова генерацiя авторiв намагається вiдiйти вiд утилiтарно-соцiальних концепцiй критичного реалiзму, позбавитися побутової описовостi та зосередитися на суб'єктивних iндивiдуальних переживаннях, душевних конфлiктах героїв. Хоча український модернiзм не був однорiдним явищем вiн тією чи iншою мiрою увiбрав у себе особливостi усiх його течiй - iмпресiонiзму, символiзму, неоромантизму та iн. Яскравими представниками нового напряму були Л.Українка, М.Коцюбинський, В.Винниченко, М.Вороний, А.Кримський, Ол.Олесь, на Захiднiй Українi - I.Франко, В.Стефаник, О.Кобилянська, П.Карманський, В.Пачовський, Б.Лепкий та iн.

Особливо інтенсивного розвитку в цей перiод в Українi набуває театральне мистецтво. Iз заснуванням у 1881 р. першого професiйного театру М.Кропивницьким українське сценiчне мистецтво пройшло складний шлях вiд соцiально-побутовоi п'єси до модернiстських постановок творiв В.Винниченка, Ол.Олеся, Л.Українки. Найбiльша заслуга у розвитку українського театру наприкiнцi XIX - початку XX ст. належала М.Старицькому, М.Кропивницькому, братам Тобiлевичам, М.Заньковецькій. Швидкий розвиток театру спричинився до пiднесення української музичної культури, загального зростання iнтересу до унiкальної української пiсенностi, пропаганди української пiснi. Творцем нацiонального напрямку, що спирався на багатство народної музики, був композитор Микола Лисенко. За висловом М.Грiнченка, вiн вивiв "українську народну мелодiю у широкий свiт, даючи iй художнiй вигляд, одягаючи її в європейський одяг, не як у шаблон, а як у освiтньо культурне надбання". Сучасники i послiдовники М.Лисенка — К.Стеценко, Я.Степовий, М.Леонтович, О.Кошиць започаткували новий етап розвитку української музики, який характеризувався яскраво визначеним нацiональним стилем, розмаїттям форм i жанрiв, засобiв вираження.

Приступаючи до вивчення українського мистецтва, студенти мають знати, що воно розвивалося в тiснiй взаємодiї з європейськими мистецькими течiями. Особливу увагу слiд звернути на мистецьку творчiсть Т.Шевченка як основоположника реалiзму в українському малярствi XIX ст. Найбiльш яскравими виявами мистецького життя на зламі XIX - XX ст. були спроби вiдродження українського бароко в архiтектурi, утвердження модерних течiй у творчостi таких митцiв, як I.Труш, О.Мурашко, В. та Ф.Кричевськi, М.Гаврилко, М.Паращук, М.Бурачек, М.Жук, Г.Нарбут та iн.

Тривав бурхливий розвиток суспiльних наук. З кiнця XIX ст. найголовнiйшим центром українських наукових дослiджень стає “Наукове товариство iм.Шевченка” у Львовi, яке очолює М.Грушевський. Його ж заходами створюється “Українське наукове товариство” у Києвi. Обидві науковi установи об’єднували багатьох блискучих представникiв української науки, якi активно сприяли нацiонально-культурному вiдродженню України.

Лекцiя XX. Лютнева буржуазно-демократична революцiя i ситуацiя в Українi

1. Повалення самодержавства. Утворення Центральної Ради.

2. Розгорнення нацiонально-визвольного руху. Першi унiверсали Центральної Ради. Українiзацiя армiї.

3. Полiтична боротьба в Українi.

Лютнева революцiя змела з iсторичної арени росiйське самодержавство. В Росiї утворилося переплетiння двох влад. Одну з них уособлював Тимчасовий уряд, сформований з лiберальних депутатiв Державноi Думи. Його полiтичним суперником була Петроградська рада робiтничих i солдатських депутатiв, обрана революцiйними робiтниками i солдатами. 1 березня Петроградська рада видала наказ № 1, який запроваджував виборнi комiтети у вiйськових частинах, що стали всевладними у вирiшеннi всiх полiтичних i точних питань в армiї. На мiсцях владу Тимчасового уряду представляли губернськi, повiтовi та мiськi комiсари, а також виборнi комiтети громадських органiзацiй. Поряд з ними повсюдно виникали Ради робiтничих, солдатських i селянських депутатiв, в яких були представленi соцiалiстичнi партiї.

В Українi після звiстки про повалення самодержавства розпочався могутнiй український нацiональний рух. На початку березня 1917 р. за iнiцiативою ТУП було засновано загальноукраїнську громадсько-полiтичну органiзацiю - Центральну Раду, до якої з часом влилися представники численних українських полiтичних партiй, рiзних гурткiв, громад тощо. Головою Центральної Ради був обраний М.Грушевський. Центральна Рада отримала могутню пiдтримку широких верств українського населення i стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого вiдбувалося згуртування всiх українцiв рiзних iдейних переконань. На початку квiтня вiдбувся Український Нацiональний Конгрес, який поповнив Центральну Раду. На чолi з Грушевським, заступники - С.Єфремов та Винниченко був створений Виконавчий Комiтет Ради, (згодом - Мала Рада)-- який став своєрiдним урядом в Українi. Головною полiтичною вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономiї України у складi федеративної демократичної Росiї.

Студентам слiд мати на увазi, що питання про самостiйнiсть України i творення незалежної держави висувалися лише окремими дiячами та групами. Бiльшiсть українських полiтичних партiй та полiтичних лiдерiв стояла на позицiях автономiї України. Процес нацiонального вiдродження охопив також армiю. Почалась органiзацiя окремих українських частин, якi заявляли про свою пiдтримку Центральної Ради. Перший український полк iм.Б.Хмельницького був сформований на початку 1917 р., а вже на жовтень постали десятки українiзованних частин, якi об'єднували близько 3 млн. солдатiв-українцiв. Iнiцiатором української військового руху був М.Мiхновський, який активно вiдстоював творення української армiї. Студенти мусять знати, що значна частина дiячiв Центральної Ради (зокрема - В.Винниченко) не розумiла значення власної армiї, за що, зрештою, Україна у майбутньому заплатила втратою своєї державностi.

Необхiдно познайомитися з основними рiшеннями 1-го i 2-го українських вiйськових з'їздiв, якi посилили процес створення українських вiйськових частин i виявилися могутньою пiдтримкою полiтичнiй дiяльностi Центральної Ради. Саме на цей час припадає найвищий ступінь її впливу серед широких верств населення України. Вона активно вимагає вiд Тимчасо-вого уряду негайного запровадження якнайширшої автономiї для України. 25 червня 1917 р. Центральна Рада видала свiй Перший унiверсал, який фактично проголошував самочинне переведення в життя автономiї України - "однинi самi будемо творити своє життя". На чолi з В.Винниченком був створений уряд - Генеральний секретарiат, до якого також увiйшли П.Христюк, С.Єфремов, Х.Барановський, С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садовський, I.Стешенко, М.Стасюк. Цей крок Центральної Ради викликав занепокоєння i роздратування уряду та бiльшостi росiйських полiтичних партiй. Пiсля переговорiв з урядовою делегацiєю i шаленою компанiєю тиску Центральна Рада фактично вiдступила вiд свого намiру негайного запровадження автономiї, про що сповiстила у своему ІІ-му Унiверсалi. Тимчасовий уряд визнав юрисдикцiю генерального секретарiату лише в межах Київської, Волинської, Подiлької, Чернiгiвської та Полтавської губернiй. Це було початком розчарування народних мас у Центральнiй Радi, вiд якої чекали бiльш рiшучих крокiв у здiйсненнi автономiї України i вирiшення iнших полiтичних i соцiальних проблем.

Студенти повиннi знати основнi українськi полiтичнi партiї, якi дiяли в Українi мiж лютим i жовтнем 1917 р. Це Українська соцiал-демократична робiтнича партiя - лiдери В.Винниченко, Д.Антонович, М.Порш, С.Петлюра; Українська партiя соцiалiстiв-революцiонерiв - лiдери М.Ковалевський, М.Грушевський, П.Христюк, В.Залiзняк, М.Шраг; Українська радикально-демократична партiя, з червня - Українська партiя соцiалiстiв федералiстiв лiдери С.Єфремов, А.Нiковський, Д.Дорошенко, О.Лотоцький; Українська партiя соцiалiстiв-самостiйникiв, яка ставила завданням утворення незалежної Української Республiки- П.Макаренко, М.Андрiевський, I.Луценко; Українська демократично-хліборобська партiя (лідери С.Шемет і В. Липинський), яка стояла на позицiях суверенності і збереженні приватної власності, як основи економіки..

Слiд наголосити, що в Українi пiсля липневих подiй сформувалися три основнi полiтичнi сили: а) Сили Тимчасового уряду, який в основному пiдтримували помiркованi соцiалiстичнi лiдери Рад робiтничих, солдатських i селянських депутатiв; б) Центральна Рада, яка очолювала український нацiонально-визвольний рух; в) Радикальнi елементи Рад на чолi з бiльшовиками, якi закликали до повалення влади Тимчасового уряду.

Потрiбно з'ясувати ставлення цих сил до вирiшення найважливiших проблем - про владу, про вiйну i мир, про землю, вирiшення нацiонального питання, 8-годинний робочий день i робiтничий контроль та iн. Навколо цих питань точилася гостра полiтична боротьба за маси, в яку включалися всi полiтичнi партiї та громадськi органiзацiї.

Переважна бiльшiсть росiйських полiтичних лiдерiв фактично виступила проти українського нацiонального руху, вбачаючи в ньому загрозу державній цiлісностi Росiї. Бiльшовики на словах пiдтримували демократичнi вимоги Центральноi Ради, але на практицi розглядали український рух лише як один з чинників, який слiд використати у боротьбi проти уряду. В мiру зростання анархiї і послаблення влади Тимчасового уряду бiльшовики завойовували собi все бiльше число прихильникiв, демагогiчно обiцяючи масам припинення вiйни i негайний мир, передачу землi селянам, заводiв i фабрик робiтникам, полiтичну владу - Радам.

Важливою пiдтримкою в нацiонально-визвольнiй боротьбі було утворення вiльного козацтва в Українi. Зародившись весною на Звенигородщинi як територiальне вiйсько, воно вже влiтку нараховувало кiлька тисяч козакiв. 16-17 жовтня 1917 р. на з'їздi вiльного козацтва в Чигиринi 2000 делегатiв представляли 60 тис. вiльних козакiв Київщини, Чернiгiвщини, Полтавщини, Катеринославщини й Кубанi. Почесним отаманом вiльного козацтва було обрано командира 1-го українського корпусу генерала П.Скоропадського, однак лiдери Центральної Ради з пiдозрою ставилися до вiльного козацтва, вважаючи його можливою пiдпорою консервативних течiй українства. В умовах загальнонацiональної кризи в Росiї восени 1917 р. знову рiзко загострилися стосунки мiж Тимчасовим урядом i Центральною Радою. Напередоднi жовтневого перевороту заступник мiнiстра юстицiї Малянтович зажадав порушення кримiнальної справи проти Центральної Ради, звинувачуючи її в антидержавнiй дiяльностi.

Лекцiя XXI. Боротьба за створення української держави

1. Жовтневий переворот у Петроградi та полiтичне становище в Українi.

2. Утворення Української Народної Республiки. Початок українсько-бiльшовицької вiйни.

3. Проголошення самостiйностi УНР. Брестський мир.

Вивчення теми слiд починати з жовтневого збройного перевороту в Петроградi 25 жовтня (7листопада) 1917 р. У цей день бiльшовики, керованi В.Ленiним, повалили владу Тимчасового уряду i проголосили владу по всiй територiї колишньої Росiйської iмперiї. Однак утвердження влади бiльшовикiв в Українi викликало опiр як прихильникiв Тимчасового уряду, так i Центральної Ради. На першому етапi боротьби за владу порiвняно маловпливовi бiльшовицькi органiзацiї в Українi зосередили всi свої зусилля на боротьбi з силами Тимчасового уряду, розраховуючи на принаймнi нейтральну позицiю Центральноi Ради. В ходi триденних боїв у Києвi (27-29 жовтня 1917 р.) урядовi вiйська пiд тиском бiльшовицьких сил i окремих українiзованих частин були змушенi залишити столицю України. Проте Центральна Рада не допустила переходу влади до рук бiльшовикiв i через якийсь час оголосила себе верховною владою в Українi. У своєму III-му Унiверсалi (листопад 1917 р.) вона заявила про утворення Українськоi Народної Республiки, скасування приватної власностi на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалась свобода совiстi, слова, друку, зборiв, профспiлок. Встановлювалися межi Української Республiки, якi крiм визначених Тимчасовим урядом 5 губернiй, поширювались також на Харкiвщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврiю. Разом з тим лiдери Ради не наважилися на проголошення самостiйностi України. III-й Унiверсал залишив її федеративний зв'язок з Росiєю, хоча не було ясно з якою - бiльшовицькою, якої Рада не визнавала, чи Росiєю Керенського, якої вже не iснувало. Така суперечнiсть була результатом утвердження у полiтичнiй свiдомостi переважної бiльшостi українських полiтичних дiячiв федералiстсько-автономiстичної концепції, вiдсутнiсть у них послiдовного державницького свiтогляду. I все ж це була грандiозна програма перебудови всього суспiльного життя в Українi, здiйснення якої могло перетворити її у демократичну та економiчно развинену країну. Формально Центральну Раду визнала вищим краєвим органом переважна бiльшiсть неукраїнських полiтичних i громадських органiзацiй, партiй, в тому числi Ради робочих, солдатських i селянських депутатiв. Усi вони сподiвалися, що УНР стане стабiлiзуючим фактором i покладе край анархiї, що дедалi бiльше поширювалася. Однак на мiсцях фактично не було повновладдя Центральної Ради. На противагу її органам на владу претендували як Ради, так i органи мiсцевого самоуправлiння, обранi влiтку 1917 р. на основi прямого, таємного i загального виборчого права. В цих умовах бiльшовицькi органiзацiї вели iнтенсивну агiтацiю проти Центральної Ради, намагаючись дискредитувати її в очах робiтникiв i селян звинуваченнями у буржуазностi та зрештою захопити владу в свої руки.

Студентам слiд ознайомитися з основними результатами виборiв до Установчих зборiв, що вiдбулися у листопадi 1917 р. i переконливо засвiдчили перевагу українських полiтичних партiй, якi отримали понад 70% поданих голосiв, тодi як бiльшовики - лише 10%. Однак бiльшовицькi органiзацiї в Українi все бiльше змiцнювали свої полiтичнi позицiї. Цьому сприяла i нерiшучiсть Центральної Ради у справi аграрної полiтики, проблемі укладення миру i у воєнному питаннi. Спроба Центральної Ради ввести норму 40 десятин на кожне господарство, яке мало не пiдлягати вiдчуженню в ходi соцiалiзацiї землi, викликало незадоволення значної частини селянства України. В той же час бiльшовики в своєму декретi про землю проголошували скасування земельної власностi без усяких обмежень, що сприяло зростанню їх впливу на селi. Пiд впливом бiльшовицьких агiтаторiв в Українi всупереч закликам Генерального секретерiату берегти нацiональне богатство, почалися масовi погроми помiщицьких господарств, нищення запасiв хлiба, пiдпали лiсiв, садiв тощо. Анархiя стала повсюдною в армiйських частинах, якi масово залишали фронт верталися додому дiлити землю. Швидко розкладались українiзованi частини, чому сприяла недолуга воєнна полiтика Центральної Ради. Усi спроби приступити до створення дисциплiнованих українських формувань без комiтетiв, викликали протидiю Генерального секретарiату, який боявся постiйної армiї, як "буржуазної" iнституцiї. Слiд звернути увагу студентiв на драматичну долю 1-го Українського корпусу П.Скоропадського, який у листопадовi днi 1917 р. захистив Київ вiд наступу збiльшовиченого 2-го гвардiйського корпусу. Завдяки П.Скоропадському Київ був врятований вiд бiльшовикiв. Однак Генеральний секретарiат змусив подати у вiдставку Скоропадського i довів до цього зразкового корпусу.

Дата добавления: 2015-05-22