У ХIХ - на початку ХХ ст. 2 страница

Незважаючи на невдачу на Всеукраїнському з'їздi Рад у Києвi (4 грудня 1917 р.), який був скликаний з метою лiквiдацiї Центральної Ради, його бiльшовицькi учасники переїхали до Харкова i разом з делегатами I-го з'їзду Рад Донецько-Криворiзького регiону провели I-й Всеукраїнський з'їзд Рад. З'їзд проголосив Україну Республiкою Рад, анулював усi акти i розпорядження Центральноi Ради, яка звинувачувалася в антинароднiй буржуазнiй полiтицi та нацiоналiзмi. Було утворено уряд - "Народний секретарiат", який розпочав органiзацiю наступу бiльшовицьких вiйск на Київ з метою лiквiдацiї Центральної Ради.

Вiдсутнiсть надiйних вiйськових частин у розпорядженнi УНР, що було результатом згаданої вище позицiї лiдерiв Центральної Ради, призвела до її воєнної i полiтичної катастрофи. Протягом сiчня 1918 р. бiльшовицькi частини на чолi з В.Антоновим-Овсєєнко зайняли Лiвобережжя. У Києвi вибухнуло повстання збiльшовизованих робiтникiв, яке було лiквiдовано 4 лютого 1918 р. Однак переважаючi сили загонiв червоногвардiйцiв на чолi з Муравйовим витiснили нечисленнi українськi частини з Києва. Центральна Рада евакуювалася на Волинь.

В умовах, коли українське селянство займало вичiкувальну позицiю, а бiльшiсть українiзованих частин остаточно розклалася i рушила на село, єдиним порятунком вiд утвердження бiльшовизму в Українi було укладення миру з центральними державами й отримання вiд них вiйськової i полiтичної пiдтримки. Ведення повноправних переговорiв i укладення миру потребувало незалежного статусу України. В ходi запеклих боїв за Київ Центральна Рада провела ряд законiв, в т.ч. радикальний закон про лiквiдацiю права власностi на землю, а 22 сiчня проголосила своїм 4-м Унiверсалом самостiйнiсть i незалежнiсть України. У Берестi українська делегацiя 9 лютого 1918 р. пiдписала мир мiж УНР, Австро-Угорщиною, Туреччиною i Болгарiєю. Центральнi держави визнали УНР як самостiйну державу, встановили з нею дипломатичнi відносини, а також забов'язалися здiйснювати взаємний обмiн товарами. Для України це означало постачання мiльйонiв пудiв сiльськогосподарської продукцiї Нiмеччинi та її союзникам. Додатковими умовами Берестейського договору були - органiзацiя збройної допомоги УНР у боротьбi з бiльшовиками, надання їй мiльярдної позики.

З другої половини лютого 1918 р. австро-нiмецькi вiйська, а також українськi вiддiли розпочали наступ проти бiльшовицьких частин, які на квiтень 1918 р. повнiстю залишили територiю України. 2 березня 1918 р. український уряд повернувся до Києва. Його становище було надзвичайно важким. Вiн не мав реальної сили, щоб протидiяти нiмцям, якi все бiльше поводили себе як окупанти, втручалися в управлiння, самовiльно заарештовували, судили й розстрiлювали громадян України. Посилились суперечностi мiж рiзними полiтичними групами у Центральнiй Радi, значною мiрою спричиненi її аграрним законом. Значна кiлькость незаможних селян не отримала очiкуваної землi. Польськi та росiйськi помiщики Волинi, Подiлля зверталися безпосередньо до австрiйського командування з проханням вiдновлення помiщицького землеволодiння, лiквiдацiї селянських органiзацiй. Заможне селянство Лiвобережжя вимагало приватної власностi на землю. Однак Центральна Рада й надалi прагнула проводити "соцiалiстичний" курс, незважаючи на глибоке розчарування двомicячним соцiалiстичним експериментом бiльшовикiв. З другого боку, нiмецьке командування все бiльше переконувалося, що уряд УНР не в змозі виконати взятi на себе економiчнi зобов'язання, оскiльки практично не мав вiдповiдного адмiнiстративного апарату. Центральна Рада повисала в повiтрi, втрачаючи соцiальну опору в усiх верствах населення України.

Лекцiя XII. Україна в роки громадянської вiйни

1. Гетьманщина та австро-нiмецький окупацiйний режим.

2. Утворення Директорiї. Проголошення акту злуки УНР i ЗУНР. Українсько-польська вiйна.

3. Збройна боротьба УНР з білогвардійцями та інтервентами. Польсько-більшовицька війна 1920 р.

4. Інтернування Армії УНР у таборах Польщі.

З'ясувавши причини нестримного падiння впливу Центральної Ради, студенти мусять ознайомитися с тими консервативними полiтичними силами, якi дедалi активнiше виходили на авансцену полiтичного життя України. Серед них - Українська народна громада, Українська демократично-хліборобська партiя, Союз земельних власникiв. Цi сили прагнули припинення "соцiалiстичних експериментiв" Центральної Ради, вiдновлення всiх прав приватної власностi, в тому числi на землю, й утворення мiцної державної влади, яка б спиралася на iсторичну українську традицiю. Забезпечивши себе пiдтримкою нiмецького командування, консервативнi лiдери скликали Хлiборобський Конгрес, який представляв в основному середнiх i дрiбних землевласникiв. 29 квiтня 1918 р. на ньому було проголошено гетьманом України П.Скоропадського. Прихильники Гетьмана захопили усiма державними установами, Центральна Рада була розiгнана нiмецьким загоном. Скасовувались усi закони Центральної Ради, замiсть Української Народної Республiки проголошувалась Українська Держава. Закон про тимчасовий державний устрiй України вiддавав всю повноту виконавчої i законодавчої влади Гетьмановi, поновлював право приватної власностi та оголошував вибори до Українського Сейму.

Гетьманська влада викликала опозицiю бiльшостi українських полiтичних партiй, якi не погоджуючись з її соцiальною полiтикою, основними принципами державного будiвництва, утворили опозицiйний центр - Український нацiонально-державний союз. Незважаючи на протидію, як українських, так i багатьох росiйських полiтичних органiзацiй та партiй, якi вбачали в Українськiй Державi лише плацдарм для вiдбудови "єдиної недiлимої Росiї" гетьманський уряд здiйснив ряд важливих державотворчих крокiв. Студенти повиннi звернути увагу на найважливiшi з них. За кiлька мiсяцiв було створено розгалужений державно-адмiнiстративний апарат. Було встановлено дипломатичнi стосунки на рiвнi послiв з 12 державами. Було введено конвертовану нацiональну валюту, забезпечену в основному цукром та iншими природними багатствами України, створено її державний бюджет. За часiв Української Держави було засновано 150 нових українських гiмназiй, вiдкрито два українських унiверситети, засновано Українську Академiю наук, Нацiональну Галерею мистецтва, Український iсторичний музей, Українську Нацiональну бiблiотеку та iн. Розпочалося будiвництво постiйної армiї, створенню якої, однак, про-тидiяли нiмцi. Здiйснювалося поновлення органiзацiї козацтва, як окремо-го стану, який мав створити соцiальну опору для Української Держави та її армiї. Українi були переданi судна Чорноморського флоту, захопленi нiмцями.

Однак режим Скоропадського виявився нестабiльним з огляду на цiлу низку внутрiшнiх i зовнiшньополiтичних причин. Насамперед в очах широких верств населення його компрометувала залежнiсть вiд нiмецького командування. Скоропадському ставилися у провину численнi каральнi експедицiї проти селян, якi часто iнiцiювалися мiсцевими помiщиками i нiмецькими частинами без вiдома уряду. Українське селянство, яке прагнуло безплатної передачi помiщицької землi та лiквiдацiї помiщицьких господарств, не могло задовольнитися гетьманськими аграрними законопроектами. Невдовзi вся Україна вкрилася селянськими повстанськими загонами як українського полiтичного спрямування, так i просто анархiстськими або бiльшовизованими. В адмiнiстративному апаратi у зв'язку з опозицiєю бiльшостi української iнтелiгенцiї чиновницькi посади були зайнятi в основному росiянами з дореволюцiйного чиновництва, якi не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слiд додати активну пiдривну дiяльнiсть бiльшовистських органiзацiй, лiдери яких пiдштовхували соцiалiстичних дiячiв Українського Нацiонального Союзу до органiзацiї загального повстання проти Української Держави.

В умовах, коли поразка Нiмеччини стала очевидною, Український Нацiональний Союз зважився на виступ проти гетьмана. 13 листопада у Білій Церквi було створено Директорiю (В.Винниченко - голова, С.Петлюра - головний отаман, Ф.Швець, О.Андрiєвський, Д.Макаренко) для керiвництва повстанням. Завдяки участi в ньому десяткiв тисяч селян гетьманский режим, позбавлений пiдтримки нiмецьких військ, які оголосили нейтралітет, був швидко повалений. 19 грудня 1918 р. Директорія в’їхала у Київ, Українська Народна Республіка була відновлена.

Перед новою владою стояли важкі проблеми організації влади, зміцнення української державності, якій загрожували війська Антанти з півдня, більшовицькі частини - з півночі. До цього слід додати швидке формування білогвардійської армії Денікіна, створення польського фронту на північному заході, загроза румунського наступу із-за Дністра. В цих умовах відбувся Трудовий Конгрес (23-28 січня 1919 р.), який до утворення парламенту передав всю законодавчу і верховну владу Директорії. Конгрес затвердив акт об’єднання УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22 січня 1919 року.

Студенти повинні орієнтуватися у змісті тих суперечностей, які мали місце в середовищі українських політичних партій у питанні про організацію влади. Частина виступала за радянську платформу, союз з більшовиками проти Антанти (В.Винниченко, В.Чехівський, М.Грушевський), частина (С.Петлюра) - за спільні дії з Антантою проти більшовиків. Ці суперечності були вирішені наступом червоних частин, які швидко оволоділи Лівобережжям. Боєздатність військ Директорії виявилася на такому ж рівні, як і рік тому. За Центральної Ради Армія УНР, яка складалася з малодисциплінованих селянських повстанських загонів і налічувала понад 100 тис., швидко розклалась під впливом більшовицької пропаганди. Цьому спияли і прорадянські тенденції лідерів Директорії, їх невміння і небажання створити дисципліновану постійну українську армію.

Під тиском переважаючих сил ворога українські війська, керовані С.Петлюрою, а також уряд УНР 5 лютого 1919 року були вимушені залишити Київ. На більшій частині території України було відновлено радянську владу. Скликаний у Києві 6-10 березня 1919 року ІІІ-й Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР як «незалежної і суверенної держави». Однак ця «державність» була фактично прикриттям неподільного панування більшовицької Росії в Україні. Намагання будь-якими засобами викачувати сільськогосподарську продукцію, не допускати переходу до рук селянства більшості поміщицьких господарств, які залишались у розпорядженні держави, викликали гостре незадоволення українського села політикою радянської влади в цілому. Весною-влітку 1919 р. воно перейшло до відкритої збройної боротьби з більшовицьким режимом. За офіційними радянськими даними в червні-липні 1919 р. в Україні відбулося 328 повстань. Найбільшими з них були повстання Григор’єва і Зеленого, виступ Махна. Наявність значного «внутрішнього» протибільшовицького фронту дала можливість Директорії УНР зміцнити свої позиції.

У травні-червні було проведено реорганізацію в Українській Армії, яка стала регулярною, розпочала наступ і витіснила більшовицькі частини з південно-західного Поділля. На початку серпня 1919 р. почався спільний похід армії УНР та Української Галицької Армії одночасно на Київ і Одесу. З півдня на Київ вела наступ білогвардійська армія Денікіна. 31 серпня українські та денікінські частини увійшли в Київ. З 25 вересня українська армія розпочала воєнні дії з Денікіним, який стрімко наближався до Москви. На осінь 1919 р. ситуація в українській армії, яка опинилася у «трикутнику смерті» між трьома ворожими силами - радянською Росією, Польщею і Денікіним, стала катастрофічною. Вояки Армiї УНР були враженi епідемією тифу, що призвело до зменшення чисельностi українських вiйськ до 8-10 тис. чол. Ситуацiя ускладнювалася також i тим, що Антанта запровадила проти України економiчну блокаду, - не дозволяючи довiз на українськi терени не тiльки зброї, але й лiкiв та медичного обладнання. Виснажена тривалими боями, голодом, нестачею зброї, амуніції армія УНР була змушена вдатися до партизанських засобів боротьби.

У кiнцi листопада 1919 р. становище Армiї УНР ускладнилося настiльки, що у перших числах грудня поляки без опору зайняли ту невелику решту територiї, яка ще контролювалася українським урядом. З огляду на це 4 грудня 1919 р. Головний Отаман Вiйськ УНР С.Петлюра скликав у Чорториї вiйськову нараду, на якiй були присутнi всi командири дивiзiй та представники уряду. Наслiдком роботи цiєї наради було рiшення про проведення рейду Української Армiї по запiллю ворога - бiльше вiдомого iсторiї як I-й Зимовий похiд Армiї УНР. Наступного дня Голова Директорiї УНР С.Петлюра вiдбув до Варшави для порозумiння з Польщею у справi вiйськової допомоги Українi. Польща, яка мала на той час добре вишколену i багаточисельну армiю, споряджену на кошти Антанти, могла стати для України одним із основних союзникiв. 22 квітня 1920 р.у Варшаві було укладено Варшавський договір між УНР і Пользею, який дав змогу Україні продовжити боротьбу за незалежність.

Невдовзі армія Денікіна під тиском Червоної армії і повстанської боротьби українського селянства була змушена залишити Україну. “Єдино-неділима”, антиукраїнська політика денікінського режиму, відновлення ним поміщицького землеволодіння, були однією з причин його падіння. Студенти мусять усвідомити, що небажання радянської влади віддати поміщицьку землю повністю у зрівняльне користування у 1919 р., а також реакційна аграрна політика Денікіна виявилися фатальними для обох режимів. Це було враховано більшовиками у 1920 році, які були змушені передати у селянське одноосібне користування майже всю колишню поміщицьку землю. Незважаючи на жорстку економічну політику радянської влади у 1920 р. (націоналізація більшості промислових підприємств, згортання торгівлі, продрозверстка), масштаби селянської боротьби стали набагато меншими ніж 1919 р. Це дало можливість більшовикам зміцнити свої позиції, відбити спільний похід польських військ та армії УНР в Україну і ліквідувати угрупування генерала Врангеля в Криму. Утвердження більшовицької влади в Україні здійснювалось збройними силами радянської Росії, які на весну 1920 р. стали регулярною армією чисельністю у 3,5 млн., керовану значною мірою колишніми царськими офіцерами. Однак, українське село тривалий час ще вело партизанську боротьбу проти більшовицького режиму, яка тривала до 1922 року.

Пiсля тривалого переговорного процесу 21 квiтня 1920 р. уповноваженi представники УНР і Польщі пiдписали мiждержавну угоду, в якiй Україна зрiкалася своїх захiдних територiй на користь Польщi. Слiд зазначити, що УНР була змушена пiти на цей тяжкий крок внаслiдок цiлого комплексу несприятливих вiйськово-полiтичних обставин, якi дозволяли полякам диктувати свої умови при укладаннi полiтичної конвенцiї. Проте, на наш погляд, бiльш iстотне значення мала таємна вiйськова конвенцiя, яка становила iнтегральну частину польсько-українського порозумiння 1920 р. Вона була пiдписана 24 квiтня i складалася з 17 статей. Згiдно до цiєї конвенцiї Польська Держава зобов'язувалася, зокрема, сприяти формуванню з'єднань i частин армiї УНР на власних теренах та озброїти й забезпечити всiм необхiдним вiйськовим майном три дивiзiї української армiї. Крiм цього, Уряду i армiї УНР мали бути переданi все майно та рухомий транспорт у випадку їх захоплення у майбутнiй спiльнiй протибiльшовицькiй кампанiї.

Зазначимо також, що польська сторона не дотримала виконання жодного з пунктiв вiйськової конвенцiї (поляки дозволи формування тiльки двох українських дивiзiй - 3-ї Залiзної полковника О.Удовиченка та 6-ї Сiчової полковника М.Безручка). Небажання полякiв дiєво допомагати створенню чисельної української армiї, дуже обмежена кiлькiсть зброї, що була надана армiї УНР, до певної мiри спричинилися до фатальних наслiдкiв кампанiї 1920 р.

Початок протибiльшовицької кампанiї об'єднаних польської i української армiй розпочався успiшно. За два тижнi союзники опанували майже всю Правобережну Україну. Бойовi операцiї польсько-українських сил полегшувалися тiєю обставиною, що у запiллi бiльшовицьких вiйськ успiшно дiяла армiя УНР на чолi з генштабу генерал-хорунжим М.Омеляновичем-Павленком. Виконуючи наказ головного отамана, українська армiя рушила на захiд, маючи на метi з'єднатися з польсько-українськими вiйськами головного удару. Зосередившись бiля ст.Вапнярка, низкою потужних ударiв з тилу, фронт бiльшовицьких вiйськ було прорвано. 6 травня 1920 р. армiя УНР, перейшла на звiльнений український терен, закiнчивши таким чином свiй легендарний рейд у м.Ямполi.

7 травня 1920 р. польськi вiйська, маючи в авангардi 6-ту Сiчову дивiзiю армiї УНР, здобули Київ. Проте, травневi успiхи польських i українських вiйськ мали нетривалий характер. Внаслiдок прориву польського фронту I-ою Кiнною армiєю C.Будьонного вже 10 червня столицю України було залишено. Армiя УНР вперто боронила свої позицiї на крайньому правому фланзi польських вiйськ, але поляки невпинно вiдкочувалися на захiд. Бiльшовицькi армiї були зупиненi та розгромленi тiльки пiд Варшавою. Незважаючи на змiну стратегiчної ситуацiї на свою користь, Польща не мала бажання продовжувати боротьбу з бiльшовицькою Росiєю. Серед польських урядових кiл все бiльше поширювалася думка про подiл сфер впливу в Українi мiж Варшавою i Москвою згiдно з прецдентом Андрусiвського миру 1667 р.

Укладення 12 жовтня 1920 р. в Ризi прелiмiнарних домовленостей мiж Польщею i бiльшовицькою Росiєю залишило вiйська УНР сам на сам iз переважаючими силами Червоної Армiї. Загальне несприятливе стратегiчне становище українських вiйськ (як i брак набоїв та вiйськового спорядження), - вкрай ускладнювало опiр Армiї УНР тиску бiльшовикiв. Протягом жовтня-листопада 1920 р., в умовах нестачi зброї та вiйськового спорядження, армiя УНР вела жорстокi бої на теренах України, стримуючи тиск бiльшовицьких частин, що безперервно прибували з врангелiвського фронту.

21 листопада 1920 р. армiя УНР у безперервних боях змушена була вiдiйти за р.Збруч. Зброю i вiйськове майно за домовленiстю було передано польськiй владi, а особовий склад, вiдповiдно до мiжнародних норм, мав бути iнтернований. Реорганiзацiя армiї для майбутнього повернення на терени України з метою продовження боротьби за державну незалежнiсть Батькiвщини стала нарiжним каменем усiєї дiяльностi екзильного Уряду УНР. Тiльки українська армiя - хоч i обеззброєна та мiлiтарно переможена - уявляла з себе на той час єдину реальну силу, здатну стояти в оборонi самостiйностi УНР. Тiльки українське вояцтво - випробуване i загартоване у боях 1919-1920 рр. - було спроможне стати символом нескореностi нацiонального духу.

Мiсцем перебування українських вiйськ спочатку стали спецiальнi табори: Олександрiв, Вадовицi, Петрокiв, Пикуличi, Ланцут i Калiш. У груднi 1921 р. всi iнтернованi українськi вiйська були скупченi у трьох таборах: Калiш, Щепiорно і Стшалково. Перебуваючи в надзвичайно тяжких умовах iнтернування, козаки i старшини української армiї, спираючись головним чином на власнi сили, спромоглися здолати зневiру та почуття моральної пригнiченостi перших мiсяцiв перебування на чужинi. Величезна праця Державного Центру УНР у справi опiкування українських вiйськ, їх всебiчної освiти та плекання нацiонально-державницького духу вояцтва - мала свої далекосяжнi результати. Тiльки самим фактом свого iснування українська армiя непокоїла бiльшовицьку Москву, а дiями своїх повстанських загонiв на теренах України гальмувала всi намагання нової влади змiцнити своє панування.

Складні умови інтернування вимагали пiднесення морального духу вояцтва, бо тільки свiдомий, патрiотично вихований громадянин вiйськовик армiї УНР мiг до кiнця витримати всi випробування тяжких поневiрянь на чужинi, не пiддавшись вiдчаю й деградацiї. Закласти пiдвалини свiдомого розумiння державницьких потреб та гiдного вiдстоювання нацiональних iнтересiв можна було лише шляхом всебiчної вiйськової i загальної освiти козакiв i старшин армiї УНР, задоволенням їх культурних потреб. Лише добре освiчена людина у вiйськовому однострої могла стати в оборонi української самостiйницької iдеї в очах усього свiту.

Пріоритетним напрямком дiяльностi Державного Центру УНР на протязi 1921 р. було впровадження вiйськового навчання, причому головна увага придiлялася фаховiй освiтi українського старшинства. Практичного здiйснення цього вимагали невiдкладнi потреби вiйськового будiвництва армiї, бо через майже безперервнi бої на протязi останнiх двох рокiв корпус українського старшинства не мав слушної нагоди для пiдвищення свого фахового рiвня. Армiя вiдчувала велику нестачу досвiдчених штабних працiвникiв.

Не менше значення для згуртування та пiднесення боєздатностi Української Армiї мала загальна освiта iнтернованих, задоволення їхніх культурних потреб. Нагальним завданням була також лiквідацiя неписьменностi та малописьменностi серед козацтва. Зусиллями інтернованих у таборах були вiдкритi класи всiх ступенiв єдиної державної школи, гiмназiї i Народний унiверситет. Дiяльнiсть шкiл грамоти i початкових шкiл дозволила майже повнiстю (на протязi 1921 р.) лiквiдувати неписьменність серед козацького складу армiї. Велике значення для згуртування вояцтва мали курси українознавства, студiювання яких мало обов’язковий характер. У таборах були вiдкритi курси бухгалтерiв, бджiльництва, садiвництва, кравецькi i швецькi майстернi-школи.

Діяльність цих освітніх закладів дозволила в значній мiрi підготувати інтернованих до переходу їх влітку 1924 р. на цивільний стан. Освітня робота, започаткована у таборах, заклала міцне підґрунтя для продовження навчання українського вояцтва вже за цивільними фахами за кордоном. Влітку 1924 р. рішенням польського уряду табори були лiквiдованi, а iнтернованих українських вояків було зачислено до політичних емігрантів. Велика кiлькiсть козакiв i старшин емiгрувала до Францiї, Бельгiї, Люксембургу, а iншi шукали притулку i працi практично по всiй Польщi. Значна група колишнiх воякiв перебувала при Українськiй Станицi в Калiшi завдяки тому, що мiсцева польська влада надала у розпорядження українцiв частину табiрних споруд до їх остаточного влаштування. У створеному правлiннi Української Станицi чiльне мiсце посідали вiйськовi командири армiї УНР: генштабу генерал-хорунжi В.Сальський, В.Кущ, П.Шандрук, А.Вовк, О.Загродський та iн. У Станицi мало свiй осiдок Українське військово-iсторичне товариство, яке видавало свiй друкований орган - збiрник "За державнiсть" та опiкувалося цвинтарями i могилами воякiв армiї УНР.

Армiя УНР припинила своє iснування як регулярна вiйськова сила держави, але продовжувала зберiгати сталi осередки у виглядi згорнутого апарату семи дивiзiй, Спiльної Юнацької Школи, Генерального штабу української армiї та Академiчних курсiв при ньому. Навiть у 1926 р. командири частин пiдтримували зв'язок з молодшою старшиною, а через неї i з козаками, перiодично звiтуючи про склад i чисельнiсть вiддiлiв Вiйськовому мiнiстру Уряду УНР В.Сальському i Головному Отаману Вiйськ УНР С.Петлюрi. Крiм того, наприкiнцi 1926 р. генералом В.Сальським був створений спецiальний штаб на чолі з генералом В.Кущем (невдовзi начальником штабу став генерал П.Шандрук, пiзнiше - полковник А.Валiйський) у складi трьох вiддiлiв. Перший з них (органiзацiйний) займався реєстрацiєю здатних до вiйськової служби колишнiх воякiв армiї УНР, якi перебували на емiграцiї, їх перевишколом, щоправда в дуже обмежених масштабах, і розробкою загальної структури майбутнього українського вiйська. У 1932 р. на облiку цього вiддiлу перебувало 4000 старшин i 900 пiдстаршин.

Тiсно спiвпрацювала з першим вiддiлом штабу молодiжна військово-спортивна органiзацiя в Галичинi "Луги" на чолi з полковником армiї УНР Р.Дашкевичем. З огляду на природний процес старiння українських емiгрантiв, "Луги", що нараховували на 1938 р. близько 50 тис. членів, вважалися Державним Центром УНР одним із головних резервів для формування у слушну годину власних збройних сил.

Другий відділ очолював полковник М.Чеботарiв (пізніше - генерал В.Змiєнко). Функції цього відділу полягали в утримуванні безпосередніх зв’язків. Поряд з виконанням завдань вiйськово-розвiдувального характеру співробітники другого відділу мали поширювати в Українi вiдповiдну пропагандистську лiтературу, що виготовлялася в третьому вiддiлi штабу військового ресорту екзильного Уряду УНР. У третьому вiддiлi працювали здебільшого цивільні особи - Л.Чикаленко, I.Базяк, Я.Танцюра та ін.

На наш погляд, саме героїчна праця свідомої частини українського вояцтва в усіх царинах життя пiд час iнтернування заклала пiдвалини для майбутньої діяльності Державного Центру УНР в екзилi в обороні інтересів України у свiтi. Інтерновані козаки i старшини Армії УНР у Польщі гідно тримали прапор соборності та самостійності України, нагадуючи всьому світу про непереможність i святість української національно-визвольної справи.

Студенти мусять проаналізувати причини поразки визвольних змагань 1917-1922 рр. Головними з них були: недостатній рівень національної свідомості українського громадянства в цілому. Нерішучість української інтелігенції в питанні будівництва самостійної української держави, надання нею пріоритету соціальним проблемам на шкоду національно-державним. Політична дезорієнтація селянства, яке з потенційного прихильника й учасника визвольної боротьби нерідко ставало її байдужим спостерігачем, що вело до звуження соціальної бази українського руху. Створенню української незалежної держави протидіяли зовнішні фактори. Головним з них була Росія, насамперед більшовицька. Л.Троцький зазначав наприкінці 1920 р., що радянська влада «протрималась в Україні до сих пір (і протрималась нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії». Запеклими противниками української державності була також російська білогвардійщина, усі без винятку російські політичні партії від крайніх правих націоналістів ґатунку В.Шульгіна, до меншовиків і есерів та анархістів. Усі вони проводили наполегливу антиукраїнську пропаганду. До цього слід додати неприхильну до України позицію Антанти, яка орієнтувалася в основному на відбудову єдиної неділимої Росії. Проте не зважаючи на поразку, визвольний рух українського народу не припинявся. Він знайшов своє продовження в інших формах боротьби.

Лекція ХХІІІ. Україна в 20-ті рр.

1. Розвиток промисловості та сільського господарства.

2. Збройний опір українського селянства у 1921 р. Українські еміграційні осередки в Польщі.

3. Вступ УРСР до Союзу РСР. Здійснення політики «українізації».

Громадянська війна, економічна політика надзвичайних заходів, здійснювана більшовицьким режимом, «воєнний комунізм» призвели до розвалу економіки України. Збитки, яких зазнало народне господарство республіки, оцінювалось у 10 млрд. золотих карбованців. Різко скоротилося виробництво, зупинилися цілі галузі промисловості, вдвічі зменшилася чисельність промислових робітників. У результаті продрозверстки, яка супроводжувалася примусовим вилученням у селянства значної кількості хліба та іншої продукції на користь держави, заборони торгівлі, селяни не виявляли зацікавленості в зростанні виробництва. Знизилася врожайність і скоротилися посівні площі. Справжнім лихом для українського села виявилась руйнівна діяльність т.зв. комітетів незаможних селян, яка нищила традиційні соціальні, економічні та культурні форми життя українського селянства. Розруха у сільському господарстві різко загострила продовольчу проблему в цілому. Голод 1921-1922 рр. призвів до загибелі сотень тисяч української людності та став своєрідною предтечею голодомору 1932-1933 рр.

Катастрофа в економіці зумовила повсюдне незадоволення радянською владою, що виливалось у страйки робітників, виступи в армії, селянські повстання, які жорстоко придушувалися ЧК, спеціальними військовими частинами. У цей час активізували свою діяльність численні партизанські загони i таємні пiдпiльні органiзацiї - повстанські комiтети, що діяли практично в усіх губернiях i повiтах України. Партизанськi формування перешкоджали проведенню найважливiших полiтичних i господарських заходiв нової влади: унеможливлювали дiяльнiсть її мiсцевих iнституцiй, зривали постачання українськими продуктами харчування i паливом промислових центрів Росії.

У 1921 р. в Україні продовжували збройну боротьбу десятки озброєних загонів на чолі з Махно, Мордалевичем, Палієм, Орликом, Калеником та ін. Для загального керівництва антирадянським повстанським рухом в Україні Урядом УНР на початку 1921 р. був створений Партизансько-Повстанський штаб (ППШтаб) на чолі з генерал-хорунжим Ю.Тютюнником. Упродовж весни 1921 р. ППШтаб перебував у м.Тарновi (Польща), таємно проводячи роботу з представниками українських повстанських органiзацiй i зв'язкiвцями партизанських загонів, якi у все зростаючій кiлькостi прибували з-за кордону. Після належної перевірки цих осіб переважна бiльшiсть з них на зворотному шляху отримувала агітаційну літературу, спеціальні iнструкцiї та фінансові засоби для продовження збройної боротьби. Влітку 1921 р. апарат штабу було перенесено до м. Львова. Розгалуженість власної структури та наявність на провідних посадах досвідчених старшин генштабу дозволяло ППШтабу ефективно охоплювати своїм впливом партизансько-повстанський рух в Українi, особливо у її захiдних i центральних регiонах - на Подiллi, Волинi, Київщинi та Катеринославщинi.

Тоді ж ППШтаб розпочав підготовку до загального збройного повстання в Україні. Слід відзначити, що загальна стратегiчна ситуацiя в Українi на кiнець лiта 1921 р. вже не сприяла його проведенню, бо українське підпілля зазнало відчутних втрат, а більшість партизанських загонів тимчасово припинила свою бойову діяльність. Водночас великий вплив на українське селянство справило запровадження Москвою т.зв. нової економічної політики, що привело до істотного падіння масштабів партизансько-повстанського руху в Україні. Проте восени 1921 р. ППШтаб продовжує здiйснювати комплекс заходів оперативно-органiзацiйного характеру по пiдготовцi до широкого виступу проти радянської влади. У загальних рисах стратегічний план ППШтабу передбачав завдання майже одночасного комбiнованого удару з трьох напрямкiв. Бойовi дiї мали бути розпочатi рейдом Бесарабської (Пiвденної) групи генерала А.Гулого у напрямку Тираспiль-Одеса, з наступним з'єднанням групи з силами отамана Заболотного та поширенням повстанських дiй на весь пiвденний захiд України. Проте цей удар мав бути лише відволікаючим, який змусив би бiльшовицьке командування (через загрозу втрати Одеси) зосередити в цьому регiонi значнi вiйськовi сили. Наступним кроком операцiї мав стати удар ще однiєї повстанської групи – Подільської, - яка також мала завдання вiдтягнути на себе частини РСЧА на Подiллi. Пiсля виконання цього Подiльський загiн мав з'єднатися з головними силами Повстанської Армiї УНР - Волинською групою, - наступ якої через Волинь мав кiнцевою метою штурм i захоплення Києва.

Дата добавления: 2015-05-22