У ХIХ - на початку ХХ ст. 3 страница

Успiшне здiйснення цього плану у великiй мiрi залежало вiд ефективних i раптових дiй партизанських формувань та загонiв, що пiдлягали командуючим II, III, i IV повстанських груп. Тому ППШтабом були розробленi докладнi iнструкцiї, якi зобов'язали начальникiв зазначених груп здiйснити напередоднi рейду Повстанської Армiї УНР широкi партизанськi акцiї в запiллi Червоної Армiї. Так, отамани Орлик, Брова i Левченко отримали схожi завдання: знищити станцiйнi споруди i мости, чим унеможливити залiзничне сполучення на найважливіших напрямках; перервати зв'язок мiж штабами Київської i Харкiвської вiйськових округ з пiдлеглими їм з'єднаннями РСЧА; захопити при нагоді можливостi губернськi мiста - Катеринослав, Полтаву, Харкiв. Крiм того, штаби повстанських груп мали забезпечити надiйний зв'язок для вчасного оголошення наказу про загальне збройне повстання, а у випадку захоплення окремих повiтiв - створювати на мiсцях органи влади, повстанськi вiддiли переформовувати в регулярнi сотнi та куренi Армiї УНР. В iнструкцiях також зазначалося про необхiднiсть повної лiквiдацiї всiх бiльшовицьких iнституцiй, чекiстських загонiв; всi ж примусово мобiлiзованi селяни пiсля складення зброї мали бути вiдпущенi по домiвках.

Незважаючи на досить чiтку схему розробленого плану виступу, його практичне виконання було майже неможливим. Проведення рейду через вiдсутнiсть широкої пiдтримки селянством цього походу виявилося недоцільним. Таким чином, розрахунки ППШтабу на те, що рейд трьох вiйськових груп Армiї УНР з рiзних напрямкiв буде тим поштовхом, який сколихне українське селянство i приведе до загального збройного повстання проти окупацiйної влади, були занадто оптимістичними. А пiсля того, як Пiвденна (Бесарабська) група через недбальство командуючого групою генерала А.Гулого та його штабу не зумiла вчасно розпочати бойовi дії, - стратегiчний план ППШтабу набув авантюрних рис. Проте генерал Ю.Тютюнник i надалi наполягав на продовженнi пiдготовки рейду. Його не зупинили й вiдомостi, що надходили з України: про викриття ЧК регiональних i губернських повстанкомiв, про неспроможнiсть командуючих повстанськими групами виконати наказ ППШтабу про проведення широких партизанських акцiй, якi мали полегшити виконання завдань головним силам.

Повертаючись до обставин формування i подальших бойових дiй головних сил Повстанської Армiї УНР, необхiдно зазначити, що i польська влада дуже стримано ставилася до органiзацiї походу українських вiйськ, що готувався ППШтабом. Офiцiйно Польща заперечувала iснування на своєму теренi згуртованих вiйськових вiддiлiв протибiльшовицької спрямованостi через те, що статтi Ризького (1921 р.) договору з Москвою забороняли таку можливiсть (як i проведення антирадянської дiяльностi з польської територiї). Тому, незважаючи на таємну угоду Державного Центру УНР з вищим вiйськовим керiвництвом Польщi про проведення партизанського рейду, останнє робило вигляд про повну непоiнформованiсть у цiй справi. Таке становище призводило до того, що мiсцева вiйськова й цивільна влада всіляко перешкоджали процесу формування повстанських вiддiлiв. Крім того, у прикордонній смузі дуже активно діяла більшовицька агентура, що могло привести до зриву раптовості майбутніх ударів повстанських військ.

Восени 1921 р. підготовка до проведення рейду перейшла у площину реального виконання. У кінці жовтня польсько-радянський кордон перейшли три групи Повстанської армії УНР, розпочавши ІІ-й Зимовий похід. Основна ударна сила армії - т.зв. «Волинська група» - була 17 листопада оточена більшовицькими військами під с.Малі Миньки на Волині майже повністю знищена. 359 повстанців, які потрапили у полон, за відмову співпрацювати з новою владою були розстріляні у м. Базар.

Затятий опір українського селянства радянській владі спонукав Москву вдатися до кардинального реформування своєї економічної політики. За наполегливою вимогою Леніна навесні 1921 р. було прийнято рішення про заміну продрозверстки продподатком. Селяни дістали право реалізувати надлишки продукції через ринок, що стимулювало інтенсифікацію виробництва, підвищення його продуктивності. Було дозволено приватну торгівлю, передано у приватні руки значну кількість дрібних і частково середніх підприємств, відновила свою діяльність споживча та інші види кооперації. Перехід до непу дав можливість врятувати економіку від розрухи, суттєво збільшити виробництво промислової та сільськогосподарської продукції, забезпечити для цього реальні економічні стимули. Вже у 1927 р. в Україні оброблялось на 10% землі більше, ніж у 1913 р.

Одним із важливих політичних завдань більшовицького режиму була дальша інтеграція радянських республік, які формально ще залишалися самостійними. 30 грудня 1922 р. І-й всесоюзний з’їзд Рад проголосив створення єдиної союзної держави - Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшли Росія, Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія та Азербайджан. Цей новоутвір був фактично модифікацією старої імперської системи, що прикривала колоніальну політику російського центру в нових умовах національного пробудження народів. Утворенню СРСР передувала дискусія в партійних колах щодо принципів об’єднання. Леніну і прихильникам більш гнучкої й поміркованої лінії в національній політиці довелося долати прямолінійну сталінську концепцію «автономізації», яка відкидала «гру в республіки» і передбачала відверту інтеграцію всіх республік у складі Російської федерації.

Після смерті Леніна (1924) до влади прийшли прихильники найбільш брутальних форм більшовицького тоталітаризму на чолі з Й.Сталіним. Однак інерція непу ще тривала. Продовжувалися позитивні зрушення в сільському господарстві. Звільнена від жорсткого адміністрування, бурхливо розвивалася кооперація. Була подолана інфляція, зміцнювалася грошова система. Зв’язок державної промисловості з селянським виробником здійснювався шляхом посилення ролі ринку, товарно – грошових відносин. Зростала мережа бірж, ярмарків, відкривалися банки. Було здійснено грошову реформу, введено в обіг червонець. Торговий обіг почав будуватися на основі твердої валюти. За кілька років виробничий потенціал колишньої імперії досяг довоєнного рівня. Пожвавлення спостерігалося в усіх сферах суспільно-політичного і культурного життя. Відбулися і певні зміни у підході до національної проблеми. ХІІ з’їзд РКП(б) поклав початок так званій політиці «коренізації», яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських, місцевих радянських і партійних кадрів, запровадженню національних мов у сфері освіти і культурного будівництва та навіть армії. В Україні цей процес дістав назву «українізації». Її активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них - О.Шумський, М.Скрипник, В.Чубар, В.Затонський та ін. Було офіційно засуджено т.зв. «теорію боротьби двох культур», обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Д.Лебедем, згідно з якою прогресивна нібито російська пролетарська культура в Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану з селом. Уже у 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. До 1926-1927 рр. їх частка становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація в офіцерських школах в Україні та військових частинах, яку підтримали чільні діячі Червоної Армії М.Фрунзе та Й.Якір. Ще в жовтні 1921 р. на Церковному Соборі у Києві було утворено Українську Автокефальну Православну Церкву, яку очолив митрополит В.Липківський. У 1924 році вона вже мала 30 єпископів, 1500 священиків, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню національної свідомості сотень тисяч віруючих, стало важливою складовою національно-культурного процесу в Україні.

Політика індустріалізації, яка була проголошена партією більшовиків, викликала масовий приплив селянського населення до українських міст, що суттєво змінило етнічний склад міського населення і зумовило перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. Українська мова мала всі шанси стати загальновживаною мовою міст України.

З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. Її представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найбільш яскравими представниками націонал-комунізму в Україні були М.Хвильовий та О.Шумський. М.Хвильовий виступив з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів, як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло «Геть від Москви» орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки заходу і подолання провінціалізму української культури. Позиція М.Хвильового була активно підтримана наркомом освіти О.Шумським, який прагнув переконати більшовицьке керівництво і зокрема Сталіна, що партія мусить активно підтримати процес національного відродження. На його думку, керівні партійні та урядові посади в УРСР мали обійняти українці, щоб сприяло зміцненню авторитету радянської влади. З цією метою він пропонував усунути від керівництва єврея Л.Кагановича та німця Е.Квірінга і призначити на на їх місце Г.Гринька та В.Чубаря. В цьому ж контексті слід розглядати публікації П.Волобуєва в журналі «Більшовик України», які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна.

Поява націонал-комуністичних тенденцій була своєрідним відображенням плюралізму в економічному житті, певним послабленням тоталітарного контролю партії, що уможливило короткотривале існування різних ідеологічних течій. Однак цей вияв «лібералізму» був швидко ліквідований партією одночасно з новою економічною політикою.

Лекція ХХІV. Україна в умовах утвердження тоталітаризму (кінець 20-х - 30-ті рр.)

1. Індустріалізація і колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр. та його наслідки.

2. Становлення тоталітарної системи в СРСР.

3. Репресії 30-х років в Україні.

Студенти мусять усвідомити, що перехід до непу не привів до подолання «воєнно-комуністичних» уявлень про методи господарювання і шляхи суспільного розвитку. «Вольові» надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватися і в середині 20-х рр. щодо селянства, приватної торгівлі тощо. В першій половині 20-х років неодноразово спостерігався відхід від принципів непу, пов’язаний із невиправними огульними репресіями щодо приватних торгівців, недовір’ям до спеціалістів, безпартійної інтелігенції. Особи які використовували найману працю, позбавлялися виборчих прав. Обмеження приватної торгівлі призводило до суттєвого порушення товарообігу, розриву нормальних зв’язків між містом і селом. Політика по відношенню до спеціалістів ставала на заваді піднесенню продуктивності праці у промисловості.

Сталінському керівництву був ближчим не неп, а «воєнно-комуністичні» методи, спрямовані на неухильне і безоглядне знищення приватної власності, товарного обігу, багатоукладності, розмаїття форм власності, демократії, усього того, що не вкладалось у примітивне і спрощене уявлення сталінізму про соціалізм. Створена більшовизмом система, паразитуючи на довір’ї мас, яким постійно вбивали у свідомість можливість побудови світлого майбутнього у найближчій перспективі, тримаючи робітників і селян у злиднях і голоді, зануривши все суспільство у стан страху і поклоніння вождю, приступила до індустріалізації і колективізації сільського господарства. При цьому ідеологи партії мусили переконати маси, що утвердження державної власності на всі засоби виробництва це і є торжеством соціалізму. Розпочався тотальний процес одержавлення, створення величезної системи державних господарських підприємств від невеликих майстерень - до гігантських промислових об’єднань, що супроводжувалось утворенням нового експлуататорського класу - партійно-господарської і військової бюрократії.

Ця небачена за своїми кількісними масштабами паразитична верства, зайнята у державних установах, мала свою складну ієрархію від дрібного службовця до генерального секретаря компартії. Новий клас, що успадкував експансіоністські устремління Російської імперії, прикриті в нових умовах гаслами «світової революції», «пролетарського інтернаціоналізму», готувався до здійснення загарбницького зовнішньополітичного курсу. Для цього потрібний був ривок у розвитку індустрії; ліквідація відставання від передових країн Заходу. Перший п’ятирічний план був спрямований на виконання цього завдання Україна отримувала 20% усіх капіталовкладень, що забезпечувало будівництво 400 нових промислових підприємств, серед яких були такі гіганти, як Харківський тракторний завод, Криворізький металургійний, Дніпрогес та ін. Друга і третя п’ятирічки вивели СРСР на перше місце в Європі та друге місце в світі по випуску промислової продукції. Цього було досягнуто ціною небачених обмежень народу, використання примусової праці, в тому числі в’язнів, ціною відмови від задоволення елементарних побутових потреб.

Індустріалізація призвела до кричущих диспропорцій у народному господарстві. Оскільки слабкий розвиток легкої промисловості, що виробляла продукти широкого вжитку, не міг забезпечити нормальний обмін між містом і селом, за вироблену останнім продукцію селяни почали приховувати продовольство. Замість посилення економічних впливів на село держава вдалася до насильства. Сталін єдиний вихід із становища бачив у форсованому створені великих колективних господарств, якими легко можна було командувати і за їх допомогою визискувати селянство і тримати його в покорі. Селяни відмовлялися продавати державі зерно за надто низькими цінами, і Сталін розпочав кампанію «суцільної колективізації». У цій боротьбі з селом необхідно було подолати опір найбільш сильного його економічного прошарку, який був і політично небезпечним для радянського режиму. Саме на це була спрямована т.зв. «ліквідація куркульства як класу». Разом з тим до категорії т. зв. куркулів часто потрапляли середняки, які не бажали вступати до колгоспу. Найпоширенішою формою «розкуркулювання» стала депортація. Сотні тисяч селян з родинами вивозилися за тисячі кілометрів від своїх домівок на Північ або до Сибіру, де в нелюдських умовах вони працювали на користь держави. Біднякам, які не хотіли вступати до колгоспів, наклеювали ярлик підкуркульників і піддавали репресіям.

Для здійснення своєї політики більшовицький режим спрямував на село десятки тисяч т.зв. активістів, які мусили заганяти селян у колгоспи, займатися реквізиціями. Село охопила хвиля адміністративного свавілля і насильства. На першому етапі суцільної колективізації в Україні до березня 1930 р. у колгоспи було загнано близько 3,2 млн. селянських господарств. Однак ситуація загострилася настільки, що Сталін був змушений на деякий час послабити темпи колективізації, переклавши на місцевих працівників вину за т.зв. «перегиби». За три місяці після публікації його статті «Запоморочення з успіхів» майже половина колективізованих селян вийшла з колгоспів. Однак це був короткочасний і тимчасовий відступ. Уже на кінець 1932 р. Колгоспами було охоплено 70% усіх господарств України. Більшовицький режим нав’язував українському селянству все більші плани хлібозаготівель, сподіваючись за рахунок награбованого зерна забезпечити фінансування індустріалізації. Насильницьке утвердження колгоспного ладу привело до фактичного закріпачення селянства, позбавлення його елементарних громадянських прав, а також спричинилося до різкого зниження зацікавленості селянина у результатах своєї праці, падіння продуктивності сільського господарства. Україні, яка мала давню традицію приватного землеволодіння, було штучно нав’язано більшовицьку модифікацію общинного землекористування, яка і досі є гальмом у розвитку села.

Апогеєм сталінського терору проти українського села і всієї української нації став штучний голод 1932-1933 рр., від якого загинуло від 6 до 8 млн. чоловік. Цією кривавою акцією небачених досі масштабів більшовицький режим намагався зламати волю українського народу, ліквідувати традиційне українське село - потенційну соціальну основу українського визвольного руху.

В ході здійснення індустріалізації і колективізації Сталін покінчив з опозицією в партії, повністю підкоривши її своїй особистій диктатурі. Партія стала слухняним знаряддям утвердження сталінізму в СРСР. Важливим елементом функціонування сталінської тоталітарної системи стали репресії. Без постійного застосування репресивного апарату вона не могла існувати. Радянсько-більшовицький режим створював атмосферу постійного нагнітання страху, пошуку ворогів зовнішніх та внутрішніх, хоча рештки т.зв. «ворожих експлуататорських класів» були ліквідовані.

Під час боротьби з своїми політичними противниками Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби в країні в міру просування її по шляху до соціалізму. Таке «теоретичне» обґрунтування відкривало шлях для ескалації репресій. В Україні фактично протягом усіх 20-х р. велися показові судові процеси. У вересні 1929 р. відбулися арешти ряду українських діячів науки, культури у справі інспірованої органами ДПУ – т.зв. «Спілки Визволення України». Процес над 45 «керівниками» Спілки став сигналом для масових репресій проти української інтелігенції, «чистки» багатьох українських наукових, освітніх і культурних закладів. У 1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру», яка охопила сотні людей. Зазнала репресій і Українська автокефальна церква, яка була ліквідована, а більшість її священиків опинилася у сталінських таборах.

У 1933 р. в Україні репресивна сталінська машина працювала на повні оберти. Вона перейшла до широкого й систематичного терору проти селянства, інтелігенції і, нарешті, радянських і партійних працівників. У лютому 1933 р. Постишев запропонував провести чистку державного апарату республіки, що стало сигналом до репресій в усіх установах України. Так, протягом 1933 тільки з апарату споживчої кооперації «вичистили» понад 4 тис. чоловік. За звинуваченням у націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних партійних працівників. Лише за 1933 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Таким чином, Україна ще у 1933 р. пережила масштаби репресій, які для СРСР почалися у 1937-1938 рр. Ще раз Україна пережила масовий терор у ході великої чистки 1937-1938 рр. Причому вона була серед тих республік, які найбільше постраждали від сталінської каральної машини.

Лекція XXV. Національно-визвольна боротьба на

Дата добавления: 2015-05-22