Ради при князях

Влада князя

Основний виклад

План викладу

1. Політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави.
2. Соціальний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави.
3. Форми землеволодіння.
4. Феодальні повинності.
5. Господарське життя.

1. Політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави

• Найбільшу владу і в Київській Русі, і в Галицько-Волинській державі мали князі.
• Князі опікувалися законодавством і судочинством, керували військом, ухвалювали рішення про оборону країни, беручи безпосередню участь у воєнних походах.
• Вони налагоджували відносини зі сусідніми державами, укладали мир або оголошували війну.
• Отже, послуговуючись сучасною термінологією, кажемо, що князь на руських землях був головою держави; він уособлював спокійне, звичайне життя всього суспільства.
• Князівську владу передавали від батька до сина, тобто вона була спадковою.
• З усіх князів київський князь мав найбільшу владу; решта князів корилася йому як найстаршому, найавторитетнішому. Такі міжкнязівські відносини називають васалітетом, а форму державного правління – монархією.

Політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства дослідники визначають як монархо-федеративний.

• Крім князів, державну владу в руських землях здійснювали ради при князях, князівські з’їзди, віча.
• За сильної князівської влади роль ради була формальною; відповідно, коли князівська влада була слабшою, рада здобувала більшу вагу.
• Так, важливу роль відігравала боярська рада в Галицькому князівстві.
• Проте, хоч би якими впливовими були боярські ради, вони воліли мати при собі нехай і слухняного, а все-таки князя.

З’їзди князів

Неабиякі повноваження мали князівські з’їзди. Їх збирали нерегулярно і далеко не всі рішення таких зібрань було втілено у життя, проте питання, що їх обговорювали на з'їздах, мали здебільшого загальнодержавне значення.

• Особливо болючим питанням, що обговорювалося на князівських з’їздах, було питання захисту від половців. Тут князі виявляли рішучість і одностайність.

Віча

• Збирали віча ще давні слов’яни. Давньослов'янські віча – це збори всієї громади для вирішення найважливіших питань її життя.
• Віча ж часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, були зборами можновладців – впливових бояр, дружинників, заможного купецтва, і в цьому їхня відмінність від давніх віч.

2. Соціальний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави

На верхівці соціальної піраміди руського суспільства були князі.

• Князі обіймали найбільшу владу в державі.
• Князем у руських землях міг бути лише представник родини Рюриковичів.
• Головою держави і найвпливовішим князем був великий князь київський.
• У столицях земель-князівств сиділи удільні князі. Кожне князівство, у свою чергу, поділялося на дрібні волості, якими теж правили князі.
• Тільки син князя міг бути князем.

Крім князів, до панівних верств належали бояри.

• Боярські роди формувалися з місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників, які за військову службу отримували від князів земельні маєтки.
• Разом із князями бояри становили правлячу верхівку держави, князівства.
• Великі бояри ставали воєводами, тисяцькими, а малі – соцькими, десяцькими, тіунами (управителями маєтків), дворецькими тощо.

Привілейованою соціальною групою руського суспільства були дружинники – професійні вояки.

• Вони брали участь не лише у воєнних походах, а й обіймали певні урядові посади.
• За вірну службу князеві дружинники отримували грошову винагороду, а також землю.

До привілейованих станів відносять і духівництво.

• Духівництво було найосвіченішою верствою тогочасного суспільства.
• Духівництво поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, ігумени монастирів) та рядових священнослужителів.
• Помітну роль у житті відігравали ченці монастирів.

Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, а також купці та ремісники.

На нижніх щаблях соціальної піраміди руського суспільства перебували: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.

• Найчисленніша група тогочасного населення – селяни-смерди. Вони були особисто вільними, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину.
• Селян у писемних джерелах названо ще й просто «люди» – здебільшого мешканців сільських общин.
• Якщо смерд через якісь обставини втрачав власне господарство, то він міг позичити гроші – «купу» у феодала, але цю позику мусив відробити. Отож, селянин, який працював «за купу» в господарстві пана, звався «закупом».
• Відпрацювавши борг, такий тимчасово залежний селянин ставав вільним.
• Різновидом закупів були й рядовичі, адже обставини перетворення смерда на закупа закріплювалися в договорі-ряді. Звідси й витлумачують назву «рядович».
• До багатьох русичів застосовували назву «наймит», «челядин».

• Якщо наймити працювали в умовах наймання, залишаючись особисто вільними, то челядь була невільною – її продавали, дарували, передавали у спадщину.
• До челяді потрапляли здебільшого полонені.
• У повній власності пана перебували й холопи.
• Особливу групу населення становили ізгої. Так називали людей, які з різних причин випадали зі свого звичного середовища, втрачали з ним зв’язок.

3. Форми землеволодіння

• Місце верств у суспільній піраміді визначалося великою мірою їхнім правом на землю.
• Основними землевласниками тоді були князі.
• Великий князь київський вважався головним власником землі.
• Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями.
• Ще меншими територіями володіли волосні князі та бояри.
• Значні земельні маєтності мала православна церква.
• Крім земель, що перебували в приватній власності, лишалася, постійно скорочуючись, незначна частина земель, що ними володіли сільські громади.
• Поступово склалося вотчинне землеволодіння, яке передбачало закріплення тих або тих територій за певною гілкою князівського роду.
• Норми отчинного землеволодіння без кінця порушувалися силою зброї.

Дослідники стверджують, що в Київській Русі та Галицько-Волинській державі були дві основні форми феодального землеволодіння: умовне – помістя і безумовне – отчина.

Впродовж століть вони співіснували, хоча їх частка у різні історичні періоди була різною. У перші століття історії переважало помісне землеволодіння; за часів роздробленості – вотчинне.

4. Феодальні повинності

• Тягар феодальних повинностей лягав на плечі селян.
• Працюючи на землі землевласника, вони мусили або певний час працювати на феодала, або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному господарстві, чи сплачувати грошовий податок.
• Інша форма повинностей – відробітки.
• Крім того, сільське населення було змушене брати участь у будівництві міст та укріплень.

Дата добавления: 2015-05-22