Польське повстання 1830-1831 рр. 2 страница

Близько 75 % усієї оброблюваної землі перебувало у приватній власності поміщиків. Головними виробниками сільськогосподарської продукції були селяни, котрі за своїм правовим становищем поділялися на дві основні групи:

Поміщицькі селяни або кріпаки перебували в особистій залежності від поміщиків та були прикріплені до їхніх маєтків. Поміщицькі селяни чисельно переважали на Правобережжі;

Державні селяни належали казні й офіційно називалися вільними сільськими обивателями”. Вони були особисто вільними і вели власне господарство. Державні селяни переважали на Півдні й Лівобережжі.

Кількість селян у складі населення Наддніпрянщині на середину ХІХ ст.

	Правобережжя	Лівобережжя	Південь
державні селяни	22%	35 %	25 %
поміщицькі селяни	20 %	53 %	24 %
решта населення	58 %	12%	51 %

Основною формою експлуатації поміщицьких селян була панщина або відробіткова рента. Державні селяни сплачували грошову ренту, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі. Російський уряд офіційно обмежив у 1797 р. панщину 3 днями на тиждень. Проте поміщики обходили закон за допомогою урочної системи, коли на один день панщини давалося таке завдання («урок”), яке можливо було виконати лише за 2—3 дні. Землевласники практикували також переведення селян на «місячину”, коли селяни за постійну панщину отримували місячне утримання натурою.

Потерпали селяни і від обезземелення. Зростання попиту на сільськогосподарську продукцію спричиняло те, що володарі маєтків збільшували кількість поміщицької землі, як джерела своїх прибутків, і постійно зменшували розміри селянських поділів.

Посилюючи експлуатацію кріпаків, кріпаки на невеликий період збільшили свої прибутки. Однак зубожіння селян, занепад їхніх господарств, відсутність у них стимулів для кращої праці, неможливість використовувати нову техніку робили неминучим занепад поміщицьких маєтків. У 30—40-х рр. ХІХ ст. після нетривалого періоду розквіту кріпосницькі господарства опинилися у стані кризи. У Південній Україні, де найбільшого поширення набуло використання вільнонайманої робочої сили сільське господарство розвивалося високими темпами.

Розгортання процесів товаризації сільськогосподарського виробництва призводило до майнового розшарування селян. Швидкими темпами воно розгорталося серед державних селян Лівобережжя і Півдня. Зокрема, у Катеринославській губернії селяни-власники зосередили у своїх руках 18 % усієї приватної землі. З’являлися окремі заможні селяни, які володіли або орендували 100 і більше десятин землі. Імперський уряд підтримував державних селян. Їх було зрівняно у правах з міщанами щодо придбання землі, дозволено влаштовувати фабрики і заводи.

Процеси розшарування розгорталися також серед поміщицьких селян. Їм дозволялося купувати землю на ім’я свого поміщика, використовувати найманих працівників, засновувати підприємства з переробки сільськогосподарської продукції. Проте їхнє правове становище залишалося незмінним, і поміщик міг будь-коли забрати все їхнє майно.

Погіршення умов кріпаків перетворювало їх у джерело соціальної нестабільності. «справа небезпечна і приховувати цю небезпеку є злочином, — повідомляв шеф жандармів О. Бенкендорф Миколу І. — Народ уже не той, яким був 25 років тому. Взагалі кріпацтво є пороховим льохом під державою. Коли-небудь і з чогось потрібно почати і почати поступово — ніж дочекатися, поки почнеться знизу від народу”. Проте, намагаючись вирішити селянське питання імперський уряд остерігався невдоволення поміщиків, які вважали його дії втручанням у їхні справи.

2. Початок промислової революції у Наддніпрянській Україні

Промислова революція — процес у розвитку продуктивних сил суспільства, під час якого відбувається перехід від мануфактурного до машинного виробництва.

У 30-х рр. ХІХ ст. у Наддніпрянщині розпочалася промислова революція. Мануфактури на українських землях у складі Російської імперії були кріпосницькими підприємствами, заснованими на примусовій праці кріпаків. Тому перехід до фабрично-заводської промисловості, що ґрунтувалася на вільнонайманій праці спричинив тут поступову руйнацію кріпосницьких порядків.

Кількість мануфактур зменшувалася, а фабрик і заводів зростала. у 1825 р. у Наддніпрянщині діяло близько 650 підприємств фабрично-заводської промисловості, а в 1861 р. їх було вже 2330. Особливо швидко процес появи нових підприємств відбувався у суконній промисловості. З 1805 р. до 1859 р. кількість суконних підприємств у Наддніпрянщині зросла з 27 до 160. Основним центром суконної промисловості стала с. Клипці на Чернігівщині, де 1860 р. діяло 9 суконних фабрик. Швидкими темпами розвивалася кам’яновугільна промисловість. На середину ХІХ ст. Донбас став другим за розмірами (після Сілезького басейну в Польщі) в Російській імперії центром кам’яновугільної промисловості. Нові підприємства з’являлися також у цукровій промисловості. На середину ХІХ ст. Наддніпрящина забезпечувала понад 80 % загальноімперського виробництва цукру. Славу перших українських цукрозаводчиків здобули брати Яхненки та Ф. Семиренко.

Перші верстати для фабрично-заводських підприємств завозилися з-за кордону, переважно через Одеський порт. У 40—50-х рр. підприємства з виробництва промислового устаткування виникли у Києві, Катеринославі, Ромнах, поблизу Луганська та інших містах. У 1861 р. в Наддніпрянщині діяло близько 20 механічних заводів.

Разом з формуванням фабрично-заводської промисловості формувалися нові суспільні верстви: підприємці й наймані промислові робітники. Серед власників фабрик і заводів більшість становили росіяни. Формуванню кадрів промислових робітників заважало існування кріпацтва. Джерелами його формування були зубожілі державні селяни, розорені міські ремісники та відпущені на оброк кріпаки, котрі частину свого заробітку віддавали як грошовий оброк поміщику.

Чисельність промислових робітників у Наддніпрянській Україні (тис. осіб)

1800 р.	1825 р.	1846 р.	1853 р.	1860 р.
10,0	15,0	51,7	61,7	86,7

Становище робітників більшості фабрик і заводів було надзвичайно важким. Робочий день сягав 15 годин, заробітна платня була мізерною, а умови життя — просто жахливими. Чимало робітників ставало каліками і гинуло через відсутність техніки безпеки та медичної допомоги.

3. Стан господарства і характер економічних відносин на західноукраїнських землях

Західноукраїнські землі за рівнем свого економічного розвитку значно поступалися іншим регіонам імперії Габсбургів. Основою економіки краю було сільське господарство. У Східній Галичині переважало рільництво. Упродовж першої половини ХІХ ст. в краю зростало обезземелення селян. За цей час середній розмір селянських наділів зменшився з 6 до 4 га, а земельних володінь поміщиків зріс з 400 до 600 га. Рільництво мало екстенсивний характер, а отже — низькі врожаї. За таких умов стихійні лиха і неврожаї викликали на селі масовий голод у 1805, 1817, 1829, 1844—1847 рр. При цьому у ті самі роки зерно з поміщицьких маєтків вивозилося до інших провінцій імперії та за кордон.

Поміщицьке землеволодіння на західноукраїнських землях у першій половині ХІХ ст.

Регіон	%. яким володіли поміщики від усієї землі
Східна Галичина
Північна Буковина
Закарпаття

У Закарпатті більшість оброблюваних земель використовувалася для промислового виноградарства, садівництва та рільництва. Переважна більшість земель належала угорським і німецьким поміщикам, державі й монастирям. Дрібні селянські наділи не могли забезпечити їх власників продуктами харчування. Це змушувало селян відправлятися на заробітки до інших регіонів імперії. У господарстві гірських районів краю важливу роль відігравали тваринництво та лісорозробки. Закарпатські вовна та ліс надходили звідти на угорський та австрійський ринки. Селянство потерпало від безземелля, а близько його половини взагалі не мали землі. Більшість селян постійно голодувала. Майже кожного року тисячі селян умирали від голоду.

На більшій частині Північної Буковини провідну роль у господарстві відігравало рільництво, а в гірських районах — тваринництво, лісорозробки і мисливство. Фактичними господарями в краю були великі землевласники, яким належало дві третини оброблюваної землі та більшість сіл.

Переважна більшість західноукраїнського селянства була кріпаками і перебувала у дуже тяжкому становищі. Панщина замість 2—3 днів, установлених наприкінці XVIII ст. реформами Марії Терезії та Йосифа ІІ, досягала 6 днів на тиждень. Крім цього існували данина натурою, повинності на користь землевласника (літні допоміжні дні, нічна сторожа, толока тощо) і держави (будівництво доріг, мостів, 14-річна військова служба, земельний податок).

Промисловість західноукраїнських земель перебувала у тривалому застої. Традиційні галузі місцевої промисловості — шкіряна, соляна, текстильна, лісова, тютюнова, залізоробна — майже не розвивалися. Промисловість зберігала ремісничо-мануфактурний рівень. У селах знаходилася більшість мануфактур, які були власністю поміщиків або держави. Працювали на них кріпосні селяни.

У 30—40-х рр. ХІХ ст. під впливом промислової революції, яка охопила західні провінції імперії Габсбургів, розпочалося деяке пожвавлення у промисловості Східної Галичини. У 1843 р. на підприємствах краю з’явилися перші дві парові машини (на той час в інших частинах імперії діяло понад 200 машин). Однак, праця вільнонайманих працівників використовувалася дуже мало.

Попит на промислову продукцію на західноукраїнських землях задовольнявся переважно її ввозом із західних провінцій імперії. Унаслідок цього дешевий за місцеві вироби фабрично-заводські товари спричиняли занепад ремісничо-мануфактурних підприємств Західної України.

Таким чином, у сільському господарстві Наддніпрянської України панівне становище займали кріпосницькі відносини, які дедалі більше ставали гальмівним фактором його розвитку.

У 30-х рр. ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні розпочалася промислова революція. Проте темпи її розвитку уповільнювалися відсутністю ринку вільнонайманої робочої сили.

Господарство західноукраїнських земель розвивалося дуже повільними темпами. В економіці краю вело перед сільське господарство, що базувалося на кріпосницьких відносинах. Кріпосництво було також основною перешкодою для переростання місцевої мануфактурної промисловості у фабричну.

Українська культура першої половини ХІХ ст.

Національне відродження у першій половині ХІХ ст. відбувалося переважно у сфері розвитку культури.

Незважаючи на низький освітній рівень населення, продовжує розвиватись освіта. Навчальні заклади були чотирьох розрядів: 1) парафіяльні школи – для людей найнижчих станів; 2) повітові училища – для дворян, купців, урядових службовців, ремісників; 3) гімназії – для дворян і чиновників; 4) ліцеї та університети – для дворян. Більшість населення України було неписьменним. В той час в Україні було 19 гімназій, 2 ліцеї – Одеський (1817 р.) і Ніжинський (1832 р.), Київська духовна академія і 2 університети – Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). На західноукраїнських землях були: Львівський університет (1661 р.), Львівська Технічна академія (1844 р.), Кременецький ліцей (1805 р.).

У процесі зростання національної свідомості в Україні того часу спостерігаємо відродження інтересу до національної історії. Українська інтелігенція починає досліджувати власну історію.

Серед відомих вчених – Микола Іванович Костомаров – видатний український історик, громадський діяч (1817–1885 рр.). Написав відомі праці з історії України: “Б. Хмельницький”, “Руїна”; з історії Росії – “Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей”. Костомаров був професором Київського університету. Микола Іванович відомий і як письменник-романтик. Автор таких збірок: “Українські балади” і “Вітка”. Написав історичні драми “Сава Чалий” і “Переяславська ніч”.

Микола Андрійович Маркевич (1804–1860 рр.) – український історик, письменник, етнограф. Надрукував збірку “Українські мелодії”. Відома і його історична праця у 5 томах “Історія Малоросії”. Дуже цікава його колекція документів з історії України ХVІІ–ХVІІI ст.

Михайло Олександрович Максимович (1804–1873) – видатний український історик, природознавець, філолог, фольклорист, етнограф. Написав цікаву історичну драму “Звідки пішла Руська земля за розповіддю Нестерової повісті і за іншими старовинними письменами руськими”. Він є автором також низки праць з історії гайдамацького руху, опублікував багато цінних документів з історії України.

М.О. Максимович був ще і відомим ботаніком, одним із ранніх попередників еволюційної теорії англійського вченого Чарльза Дарвіна.

Харківський університет у першій половині ХІХ ст. став центром наукових досліджень. Відомий професор математики Т.Ф.Осиповський був ректором Харківського університету з 1813 по 1820 рр. Він створив тритомний “Курс математики”.

Михайло Васильович Остроградський – видатний український математик, започаткував Петербурзьку математичну школу. Його основні праці висвітлюють питання з математичного аналізу, математики, фізики, аналітичної механіки. Михайло Васильович був у тісній дружбі з Т.Г.Шевченком.

У 1817 р. у Львові була створена культурно-освітня установа під назвою “Львівський інститут Оссолінських” (Оссолінеум). Засновником був М.Оссолінський – польський просвітитель, бібліограф, літературознавець та історик. Інститут мав два відділи: бібліотеку і музей. Інститут Оссолінських був просвітницьким центром того часу.

Українську літературу першої половини ХІХ ст. представляє яскрава титанічна постать Тараса Григоровича Шевченка (1814–1861 рр.). Творчість цього українського генія мала величезний вплив на духовний розвиток та національне самоусвідомлення українського народу. Його основні твори: виданий 1840 р. “Кобзар”, 1841 р. – “Гайдамаки”, 1843 р. – “Назар Стодоля”, 1845 р. – “І мертвим і живим” та ін. були не лише літературним явищем, але й політичним маніфестом. Тарас Григорович був великим українським поетом, художником, мислителем, громадським діячем.

Варто згадати й інших творців нової української літератури, насамперед, І.Котляревського (1769–1838 рр.). У 1798 р. ним видана поема “Енеїда”. Велику роль у розвитку драматургії відіграла п’єса “Наталка Полтавка”. Крім літературної діяльності, Котляревський брав участь у громадському житті України.

П.Гулак-Артемовський (1790–1865 рр.) написав кілька десятків віршів та байок. Знаменита його байка “Пан та собака”, що вийшла у 1818 р.

П. Куліш (1819–1897 рр.) творчо працював над розбудовою української культури і літератури, пробудженням національно-патріотичної самосвідомості українців. Куліш намагався виробити ідеологічну програму для українського народу, мріяв про розбудову державності в Україні, наполягав на ідеї рівноправного єднання України і Росії. Відомі історичні твори Куліша: тритомник “История воссоединения Руси”, брошура “Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 р.”, поема “Куліш у пеклі”, роман “Чорна рада”.

Г. Квітка-Основ’яненко (1778–1843 рр.) – видатний український прозаїк. Найбільш відомі його сатиричні твори: “Дворянські вибори”, “Шельменко денщик”, “Сватання на Гончарівці”, “Конотопська відьма”.

Є. Гребінка (1812–1848 рр.) – талановитий український байкар. Найпопулярніші його твори: “Малоросійські приказки”, “Ніжинський полковник Золотаренко”, “Чайковський” та інші. Багато допомагав Т.Шевченку, особливо при його викупі з кріпосницької неволі, а також допоміг Шевченку видати “Кобзар”.

З народу вийшли талановиті співаки-кобзарі і лірники, які поширювали надбання народної творчості по всій Україні. Найвідомішими кобзарями були: Андрій Шут, Іван Крюковський, Остап Вересай, Федір Грищенко. Перші фольклорні збірники: М. Цертелєв “Досвід збирання стародавніх малоросійських пісень”, М. Максимович “Малоросійські пісні”, “Українські народні пісні”.

На західноукраїнських землях фольклорним виданням був збірник “Русалка Дністровая”, що надрукувала “Руська трійця”.

В українській архітектурі переважав стиль класицизму. Наприклад: оперний театр в Одесі (архітектор Тома де Томон), Київський університет (архітектор Беретті). Творами садово-паркового мистецтва стали чудовий Софіївський парк у м. Умані, у селі Сокоринцях палац Галагана, у м. Білій Церкві парк “Олександрія”.

У галузі музики широкої популярності набули пісні-романси: “Їхав козак за Дунай”, “Віють вітри”, “Сонце низенько”. На слова Т. Г. Шевченка створені пісні-романси “Думи мої”, “Ой одна я, одна”, “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, на слова М. Петренка – “Дивлюсь я на небо”, В. М. Забіли “Гуде вітер вельми в полі”, “Не щебечи, соловейку”. У 1809 р. з нагоди відкриття театру в Одесі виступив М. Овсянико-Куликовський із своєю симфонією, яку створив на основі українських народних пісень.

В українському живопису був поширений романтичний напрямок. Найвищим досягненням була творчість Т. Шевченка. Він створив 130 портретів. Відомі його акварельні картини “Пожежа в степу” та інші. Вершиною мистецької творчості стали серії “Притча про блудного сина”, “Кара колодкою”, “У в’язниці”.

І. Сошенко (1807–1876 рр.) – товариш Шевченка, працював вчителем малювання в київській гімназії. Відомі його твори: “Портрет бабусі”, “Продаж сіна на Дніпрі”.

Н. Васько (1820–1866 рр.) написав серію портретів, відомий педагог, працював вчителем малювання, викладав у Київському університеті.

А. Мокрицький (1811–1871 рр.) створив серію портретів видатних людей – М.Гоголя, Є.Гребінки, О.Кольцова.

Таким чином, всупереч антиукраїнській політиці царизму українська культура розвивалася, збагачуючись новими досягненнями.

Адміністративно-територіальний поділ у 50-х роках ХІХ ст.

На початок ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі українські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій.

Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії – західноукраїнські землі.

Після приєднання українських земель до Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у Наддніпрянщині. Генерал-губернаторство – велика територіально-адміністративна одиниця, до складу якої входило декілька губерній. Генерал-губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До складу трьох генерал-губернаторств на українських землях входило 9 губерній, в яких адміністративно-виконавчу функцію здійснювали губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.

Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії

Історико-географічні регіони
Правобережжя	Лівобережжя і Слобожанщина	Південь
Губернії
Київська Волинська Подільська	Чернігівська Полтавська Слобідсько-Українська (з 1835 р. – Харківська)	Катеринославська Таврійська Миколаївська (з 1803 р. – Херсонська)
Генерал-губернаторства
Київське	Малоросійське	Новоросійсько-Бессарабське (разом з Бессарабською областю)

Найчисельнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Після першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв „смугу осілості”, за межами якої представникам цієї меншини селитися заборонялося. Заборона проіснувала до 1917 р. Уся Наддніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у „смугу осілості”. Цей захід засвідчував, що російський уряд здійснював політику дискримінації людей за національною ознакою. Крім цього євреям було заборонено селитися у Києві, Миколаєві, Севастополі, державних та козацьких селах Полтавщини. У багатьох містах були створені спеціальні єврейські квартали.

У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі землі (де більшість становили поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю, названу “Королівством Галичини і Ладомерії” зі столицею у місті Львові. У представницькому органі краю надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого самоврядування. Повнота всієї адміністративної влади зосереджувалася в руках губернатора, згодом намісника, якого призначав сам імператор. “Королівство” поділялося на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю. Окремим округом до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча у Північній Буковині переважало українське населення, а Південній – румунське).

Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлінню Угорського королівства і поділялося на чотири комітати. Вся влада у комітатах належала адміністраторам, які призначалися з числа великих землевласників. Переважна частина населення краю складали селяни-русини, закріпачені угорськими землевласниками.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Австрійської імперії

Історико-географічні регіони
Східна Галичина	Північна Буковина	Закарпаття

„Королівство Галичини і Лодомерії”

Угорське королівство

Округи (дистрикти)	Буковина (з 1861 р. окремий коронний край „Буковина”).	Комітати
Золочівський Чортківський Львівський Жовківський Стрийський Сяноцький Тернопільський Коломийський Бережанський Станіславський Самбірський Перемишльський	Ужанський Мармароський Берегівський Угочанський

У складі населення українці складали: у Східній Галичині – 71%, на Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%.

Все населення Наддніпрянської України поділялось за становою ознакою на дворянство, духовенство, міщан і селян. Переважну частину населення становили селяни. Становище селян було різним. 40-45% селян складали кріпаки. Існували також державні селяни, які не були особисто залежними, мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі.

На західноукраїнських землях селяни також складали переважну більшість населення. Власної національної еліти українці краю фактично не мали, вона була полонізована, або румунізована. Єдиним представником освічених верств у Східній Галичині та на Закарпатті було греко-католицьке духовенство, яке і започаткувало на цих землях національне відродження. На Буковині опір румунізації чинила лише нечисельна верства православних священників.

Отже, на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. українські землі у складі Російської та Австрійської імперій опинилися в різних умовах, що зумовлювало і відмінності в їх розвитку. Провідною ідеєю, яка в ХІХ ст. надихала українських патріотів, стало усвідомлення належності до єдиного народу, хоч і розірваного навпіл і поневоленого двома імперіями.

На середину ХІХ ст. усталився адміністративно-територіальний поділ українських земель, який проіснував до кінця Першої світової війни (1914-1918 рр.).

Україна в Кримській війні 1853-1856 рр. Селянський рух 1855-1860 рр.

Будучи “жандармом Європи”, після придушення революції 1848–1849 рр. російський царизм вважав, що зміцнив свої позиції у Європі і може приступити до розв’язання важливого для себе “східного питання”. Росія прагнула встановити контроль над Балканами і Чорноморськими протоками.

Приводом для розгортання воєнних дій проти Османської імперії став конфлікт навколо святих місць у Палестині, пов’язаних із життям Ісуса Христа. У червні 1853 р. російські війська раптово перейшли кордон із Туреччиною і зайняли дунайські князівства. Упевнившись у підтримці Великобританії і Франції, які не бажали посилення позицій російського царя, турецький султан оголосив війну Росії. Спочатку хід бойових дій складався сприятливо для Росії.

Російські війська стримували наступ турецьких військ у Закавказзі, натомість самі почали просуватися до Болгарії, взяли в облогу важливу фортецю на Дунаї Сілістра. Турецька чорноморська ескадра була вщент розгромлена російським флотом у Синопській бухті. Та перемога Росії не входила до плану великих держав.

Австрія і Пруссія зажадали від царя вивести війська з Придунайських князівств. Опинившись у міжнародній ізоляції, Микола І був змушений підкоритися. Втім, в березні 1854 р. Великобританія, Франція і Сардинія оголосили війну Росії. Маючи перевагу на морі, англо-французькі війська спершу вдалися до атак з моря на Одесу, Миколаїв, Севастополь та інші міста. У квітні 1854 р. ескадра союзників наблизилась до Одеси й почала обстрілювати місто. Під час другої атаки один із англійських фрегатів сів на мілину і його команда мусила здатися в полон. Третя атака в липні також була невдалою.

Активну участь в обороні узбережжя від р. Дунаю до Одеси взяли козаки Дунайського (Усть-Дунайського) війська.

На початку вересня 1854 р. англо-французькі війська висадились на Кримському п-ві в районі Євпаторії. Після поразки у битві на р. Альта царська армія під проводом князя О.Меншикова відступила на північ, залишивши напризволяще головну військово-морську базу Росії на Чорному морі – Севастополь.

Війна засвідчила величезну військово-технічну перевагу союзників, озброєних новітньою технікою. За браком залізниць російське командування (на відміну від противника, який використовував пароплави) не могло вчасно постачати армію всім необхідним.

Розпочалася облога Севастополя. Її здійснювала 60-тисячна армія союзників. Гарнізон бази налічував 18 тис. осіб, крім того, до оборони було залучено 20 тис. моряків. Обороною міста керували адмірали П.Нахімов, В.Корнілов, В.Істомін. При такому співвідношенні сил нападникам навряд чи вдалося б здобути головну базу, якби вони не мали переваги в озброєнні та боєприпасах. Застарілі російські гармати не йшли у порівняння з артилерією союзників – скорострільною, далекосяжною і точною. Умовно кажучи, на кожні 10 гарматних пострілів ворога захисники Севастополя могли відповісти тільки одним. Після неодноразових штурмів англо-французьким військам вдалось оволодіти Малаховим курганом, головною опорною точкою в обороні міста.

На 349-й день боїв російські війська змушені були залишити свої позиції у південній частині міста, однак продовжували утримувати північний сектор оборони. В обороні міста активну участь брали пластуни (розвідники) Чорноморського козацького війська, які здійснювали вилазки на позиції ворога. Хоробрістю, кмітливістю, а також блискучим умінням застосовувати військову хитрість відзначилися у севастопольській обороні матрос П.Кішка та сестра милосердя Д.Севастопольська. Зразкову медичну службу організував у місті М.Пирогов, який на практиці розробив основоположні принципи вчення про військово-польову хірургію. Протягом героїчної севастопольської епопеї царський уряд, маючи незліченні людські й матеріальні ресурси, так і не спромігся послати в Крим свіжі війська. Така кволість пояснювалася військово-технічною і економічною відсталістю кріпосницької імперії, а також постійною загрозою вторгнення через західні кордони Росії. Розгортання бойових дій на Балканах, а згодом у Криму перетворило Україну у найближчий тил військ. Територія України стала джерелом поповнення продовольства і нових рекрутів. Під впливом війни в Україні розгорнувся масовий антикріпосницький рух, у 1855 р. – “Київська козаччина”, а в 1856 р. – “в Таврію за волею”.

Приводом до цього став царський маніфест від 25 січня 1855 р. про створення рухомого ополчення. Селяни сприйняли зміст маніфесту як звільнення від кріпосної залежності. Вони масово записувались у “козаки”, відмовляючись виконувати повинності. У лютому 1855 р. в Київській губернії виступи селян поширились на 9 повітів. Уряд кинув 16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, дві роти саперів. Відбулися криваві сутички між повсталими і військами, 39 селян було вбито, 63 – поранено. Цей рух отримав назву “Київська козаччина”.

Дата добавления: 2015-05-22