Ю. Бачинський

М.Ганкевич

С.Вітик

У грудні 1899 р. частина радикалів, що дотримувалася націоналістичних поглядів (І.Франко та ін.), а також основна маса народовців на чолі з Є.Левицьким та В.Охримовичем, за посередництва М.Грушевського, фінансової підтримки з Наддніпрянщини утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП). Очолили партію М.Грушевський, Є.Левицький, В.Охрімович, Д.Савчак, І.Франко. Перший з’їзд партії відбувся 1900 р. У своїй програмі-максимум УНДП проголосила соборність України, «де б усі частини нашої нації об’єдналися в одну новочасну культурну державу», і національну незалежність України. У програмі-мінімум ставилося завдання домогтися автономії краю в межах Австрії. В інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати соціальних колізій. Своєю поміркованістю і народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом знаходилися «Просвіта», інші організації та установи.

1. Доповнення до програми РУРП, прийняте на ІV з’їзді в 1895 р.

«Стоячи на ґрунті наукового соціалізму і годячись на всі випливаючі з сього консеквенції – так на полі політичним, економічним і культурнім, – заявляє русько-українська партія радикальна, що здійснення усіх її ідеалів соціалістичних можливе при повній самостійності політичній русько-українського народу і повнім, необмеженім праві його: рішати самому у всіх справах його дотикаючих. Зокрема в Австрії стремить вона до утворення окремої руської політичної території з руських частей Галичини і Буковини з якнайширшою автономією».

2. З відозви Народного комітету Української національно-демократичної партії до народу (5 січня 1900 р.)

«…Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдналися в одну новочасну культурну державу… Та поки осягнемо сей наш ідеал… мусимо на грунті теперішніх відносин і в рамках австрійської держави і змагати до витворення окремої національної провінції зі своєю окремою адміністрацією і своїм національним Соймом…»

Поміркуйте: Чим було зумовлено появу в програмах провідних партій Галичини пункту про незалежність України?

Крім названих партій, існували й інші. Так, 1896 р. з групи Барвінського – Вахнянина, що залишалася на позиції співпраці з поляками в дусі «нової ери», постала, як уже зазначалося, Християнсько-суспільна партія. Її підтримувало вище духівництво.

Окремі представники духовництва утворили Католицько-руський союз. Будучи клерикально-консервативною партією, вона не знайшла підтримки навіть серед священиків.

Із зростанням організаційної та політичної сили українофілів у Галичині слабнув вплив русофілів, які здавали свої позиції як на організаційному, так і на політичному рівні.

Отже, в українському русі Галичини на початку ХХ ст. відбулись остаточна партійна структуризація і політична стабілізація: провідне місце в цій структурі зайняла УНДП, в опозиції до неї були РУРП і УСДП. Об’єднувало всі українські партії прагнення політичної самостійності України.

4. І.Франко і розвиток української суспільно-політичної думки

У політичному русі та розвитку суспільно-політичної думки Галичини та всієї України Іван Якович Франко (1856–1916) відіграв важливу роль.

І.Франко

І.Франко – письменник, учений, громадський діяч. У 1875 р. закінчив дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. З 1894 р. очолював філологічну секцію, а з 1898 р. також етнографічну комісію НТШ, редагував «Літературно-науковий вісник». Стояв біля витоків Української радикальної партії. Свої твори почав друкувати на початку 70-х рр. Залишив значну поетичну, прозову, публіцистичну спадщину.

Його політичні погляди сформувались у студентські роки. Упродовж тривалого часу І.Франко перебував під ідейним впливом Драгоманова, проводячи федеративні принципи в теорію та практику соціалістичного руху в Галичині. Він навіть противився гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам.

Після смерті Драгоманова він звільнився від його ідейних впливів і перейшов на позиції самостійництва. Розрив із соціалістами був зумовлений тим, що він усвідомив: соціалізм не приведе до національного визволення України, бо під соціалістичними гаслами могутні нації можуть поглинути інші. Він казав, що «польські соціал-демократи є найтяжчі вороги», а російська соціал-демократія – набагато «гірший ворог, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичним і... в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті».

Перехід на самостійницькі позиції зумовив розрив Франка з радикалами. Він став одним із керівників Української національно-демократичної партії.

Ідеалом у суспільному житті Франко вважав вільну незалежну націю. Все, що провадиться поза нацією, є обманом або прикриттям для поневолення іншої нації. Для досягнення цієї мети не шкода ніяких жертв.

Ці ідеї, що їх Франко почав сповідувати на зламі століть, стали домінуючими в Галичині. Ідеал незалежної держави згуртовував усі прошарки українського суспільства регіону.

5. Розвиток українського національно-визвольного руху на Буковині у другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст.

Через брак власної інтелігенції українське національне відродження на Буковині почалося досить пізно. Головну роль на початку національного відродження українців краю відіграло духівництво. Визначною постаттю того часу був православний епископ Євген Гакман (1834–1873 рр.). Завдяки його діяльності було впорядковано релігійне життя та засновано перше українське культурно-просвітницьке товариство «Руська бесіда»(1869 р.).

Як і в Галичині, в українському русі Буковини утворилися дві течії: русинська (русофільська, москвофільська) і народовська (українофільська). У 70–80-ті рр. вела перед русинська течія. Нечисленна українська еліта, виступаючи проти румунського засилля, намагалася довести, що вона мала такі ж давні політичні й культурні традиції, як румунська чи німецька, а відтак звернулася до староруської культури і традицій, а згодом до російської. Для поширення свого впливу діячі русинської течії розбудовували мережу навчально-освітніх, культурних закладів, видавали газети, журнали. У 1870 р. вони організували свою політичне товариство «Руська рада» під проводом В.Продана, який водночас очолював «Руську бесіду».

А втім, під впливом народовської течії Галичини і творів української літератури з Наддніпрянщини в середовище буковинської інтелігенції починали брати гору українофільські настрої. Одним із перших на Буковині почав писати свої твори народною мовою Осип-Юрій Федькович-Гординський (1834–1888). Його перша самостійна збірка поезій з’явилась у 1862 р. Слідом за Федьковичем пішли Сидір Воробкевич та його брат Григорій. Під кінець ХІХ ст. на літературному горизонті Буковини з’явилася талановита Ольга Кобилянська.

До зміни ситуації на користь української течії спричинило відкриття у 1875 р. в Чернівцях університету, в якому спершу було три кафедри з українською мовою навчання, а згодом – п’ять. Відкриття університету вимагало обсадження кафедр новими людьми. Частина з них були галицькими українцями, які стали провідниками національної ідеї.

Національний рух на Буковині зміцнів після переїзду туди галицького діяча Степана Смаль-Стоцького, який 1885 р. став професором університету.

Початок 80-х рр. виявився вельми успішним щодо поширення народовської (української) течії на Буковині. У 1884–1885 рр. буковинські народовці перебрали провід у «Руській бесіді» та «Руській раді». Було засновано товариство «Руський народний дім», першим головою якого став Єротей Пігуляк, а секретарем – Омелян Попович. Почалось видання часопису «Буковина» під редакцією Федьковича, а згодом – Сильвестра Дашкевича, Осипа Маковея, який відіграв визначну роль у розвиткові національної думки та свідомості українців Буковини.

У 1887 р. з ініціативи О.Поповича виникло товариство «Руська школа» (з 1910 р.– «Українська школа»). Це товариство дбало про українські потреби в державних школах, засновувало українські приватні школи, утримувало жіночу учительську семінарію в Чернівцях та реальну гімназію у Вишківцях, мало 12 своїх відділень у краї, організовувало курси для підвищення кваліфікації учителів, видавало підручники та інші книги для дітей. Завдяки діяльності товариства та особисто Поповича справа українського шкільництва на Буковині була однією з найкращих серед українських земель.

Зі зростанням української інтелігенції та її національної свідомості змінювалася на краще і політична ситуація для українців Буковини.

Від кінця ХІХ ст. політичне життя на Буковині розвивалося подібно до галицького. Українські політичні партії Буковини були тотожними галицьким. Так, 1906 р. постали Радикальна (Теодор Галіпов, Ілько та Остап Поповичі, Наполеон Бігарій) та соціал-демократична (Осип Безпалко, Григорій Андріящук, Микола Гаврищук та ін.) партії. У 1908 р. почала діяти національно-демократична партія (С.Смаль-Стоцький, барон Микола Василько, Омелян Попович, Єротей Пігуляк та ін.), яка стала провідною політичною силою в краї.

Жваву національно-просвітницьку діяльність проводили різноманітні українські студентські, жіночі, учительські, церковні, театральні, музичні, спортивні та інші організації, яких напередодні першої світової війни налічувалося 590.

Отож, українці Буковини протягом ХІХ – початку ХХ ст. зробили великий крок у перетворенні на національно свідому частину української нації.

6. Розвиток українського національно-визвольного руху в Закарпатті у другій половині ХІХ ст.

Після угорської революції 1848–1849 рр. австрійські власті змушені були піти на деяке розширення демократичних свобод, задоволення певних національних інтересів народів, зокрема закарпатських русинів. Останнім навіть було дозволено обіймати урядові посади. Скориставшись із пом’якшення денаціоналізаторської політики, русинська інтелігенція Закарпаття розгорнула діяльність із поширення освіти серед народу, захисту і розвитку рідної мови, звичаїв, віри і церкви.

З ініціативи О.Духновича 1862 р. було створено товариство Івана Хрестителя, а 1866 р. – св.Василія Великого. Останнє відіграло значну роль у призупиненні денаціоналізаторської політики угорського уряду. Товариство ще до свого офіційного оформлення розгорнуло широку видавничу та просвітницьку діяльність. У 1865 р. вийшла друком «Граматика письменнаго русскаго языка» К.Сабова, яка на тривалий час стала підручником для середніх шкіл Закарпаття, а 1890 р.– «Русская грамматика и читанка» того ж автора.

Завдяки діяльності членів товариства в Закарпатті з'явилися перші періодичні видання. Упродовж 1867–1871 р. в Ужгороді виходила тижнева газета «Свет», а до 1873 р.– «Новый Свет», а затем до 1886 р.– «Карпати». Всі видання товариства друкувалися згаданим вище «язичієм». Головним завданням товариство вважало «сочинение, составление, издание, награждение і распространение книг школьных… вообще же составление в языках русском і мадярском всяких такого рода назидательных полезных книг, образов и часописей».

Проте послаблення тривали не довго. Після реорганізації 1867 р. Австрійської імперії в дуалістичну Австро-Угорську монархію угорська влада розгорнула широкий наступ на права закарпатських русинів. Угорці мовби мстилися русинам за те, що ті не підтримали їх під час революції та допомагали російським військам у придушенні угорської революції. Протягом короткого часу було ліквідовано всі здобутки русинів 40–60-х рр. Розпочався наступ на греко-католицьку церкву Закарпаття: було здійснено спробу впровадити угорську мову в літургії, проте невдало. У 1868 р. угорський парламент прийняв закон про рівноправність національностей, згідно з яким усі громадяни Угорщини в політичній площині становили «неділиму єдину мадярську націю». Насильницьку мадяризацію неугорських народів вивищили до державної національної політики. Угорський наступ виявився таким потужним, що на початку ХХ ст. повністю зникла шкільна освіта на народній мові, а товариство св.Василя Великого 1902 р. припинило діяльність.

Відтак особливо гостро постала проблема дослідження історії Закарпаття для обґрунтування історичних прав русинів на політичне існування, пробудження в них національної самосвідомості. Виконання цього завдання слід було поставити на наукову основу, адже від початку ХІХ ст. не було видано жодного дослідження з історії краю. Вагомий внесок в успішне розв’язання цього важливого завдання зробили два історики – Анатолій Кралицький та Іоанн Дулішкович. Тритомна праця останнього «Исторические черты Угро-Русских» стала важливим доказом історичних і політичних прав населення краю.

Крім зазначених діячів, вагомий внесок у збереження національної ідентичності населення краю обстоювання його інтересів зробили також А.Дешко, І.Раковський, І.Сільвай, О.Ми трак та ін.

7. Взаємодія національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.

Важливим здобутком розвитку національного руху в Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях стало те, що він синхронізувався і розвивався як єдиний, незважаючи на всі відмінності менталітету населення і політичного становища земель. Взагалі досить важко зрозуміти, чому українці обабіч російсько-австрійського кордону вирішили, що вони становлять одну націю. В історії модерних національних рухів достатньо прикладів, коли народи, маючи спільну етнічну основу, творили декілька націй – серби і хорвати, німці та австрійці та ін. Вирішальним значенням для цього була згода двох політичних еліт – наддніпрянської і західноукраїнської – творити спільну націю. Західноукраїнці черпали з Наддніпрянщини інтелектуальний потенціал, наддніпрянці розбудовували в Галичині «український П’ємонт». Проте цей процес був непростим, наражався на значні перешкоди, долав численні суперечності.

Запитання і завдання

1. Що зумовило появу радикальної течії в українському русі наприкінці ХІХ ст.? Яку мету вона переслідувала?

2. Якими були причини і наслідки «нової ери» в українсько-польських відносинах?

3. Схарактеризуйте процес становлення українських політичних партій, дайте їх класифікацію.

4. Яка роль І.Франка у розвиткові політичної думки на західноукраїнських землях?

5. Порівняйте розвиток українського руху на Буковині, в Галичині, Закарпатті. Де український рух досяг найбільшого успіху і чому?

6. Як складалися відносини між греко-католицькою церквою і різними течіями українського руху?

7. Назвіть основні здобутки українського руху на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ ст.

8. Яку роль відіграв український рух на західноукраїнських землях у загальноукраїнському русі?

Тема VІІ

Культура України у другій половині ХІХ ст.

Розвиток української культури у другій половині ХІХ ст.

§ 32. Розвиток освіти й науки на українських землях у другій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Які основні тенденції розвитку культури першої половини ХІХ ст.? 2. Який взаємозв'язок у розвиткові українського руху і української культури?

1. Розвиток освіти в 70-90-х рр. ХІХ ст.

У другій половині ХІХ ст., як і перше, розвиток української культури відбувався в умовах колонізаторських політичних режимів, що панували в Україні. Найбільше вони дошкуляли народній освіті. Початкових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській імперії (1861 р.) освіта в Україні, особливо початкова, занепадала. Дворяни вважали, що освіта селянам не потрібна. Царський уряд майже зовсім усунувся від матеріального утримання початкових шкіл.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 60-х рр. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно переймалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них провадилося українською мовою, видано було букварі й підручники, в тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох організаторів і викладачів цих шкіл було заарештовано.

«Буквар» Т.Шевченко

Становище стало поліпшуватись після проведення реформ. У 70-х рр. XIX ст. земства сприяли відкриттю нових шкіл, опікувалися змістом і методикою навчання. Вони збільшували асигнування на утримання та будівництво шкіл. З 1871 р. по 1895 р. асигнування зросли у 6 разів. Впроваджувалося вивчення історії, географії, математики.

На Правобережній Україні, де земств не було, система початкової освіти підпорядковувалася Російській православній церкві. Указ 1881 р. зазначав, «що вплив духовенства повинен поширюватися на всі види елементарних училищ». А 1884 р. вийшло Положення про церковно-парафіяльні школи.

Політика реформ проводилася царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Уряд не дозволяв навчатися українською мовою. Валуєвський циркуляр та Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Проте, завдяки поширенню початкової освіти рівень письменності в українських селах наприкінці ХІХ ст. становив близько 20%, а в містах – 50%.

Певні зміни в царині освіти не оминули і Західну Україну. У 1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне обов’язкове початкове навчання на західноукраїнських землях. Але через матеріальні нестатки багато українських дітей не мали можливості відвідувати школу. До того ж у переважній більшості шкіл навчання велося: Східній Галичині – польською мовою, у Північній Буковині – німецькою, румунською, в Закарпатті – угорською. Це зумовило те, що рівень письменності серед українського населення ледь сягав 40%, а в гірських районах – 10%.

Значно більше уваги уряди імперій приділяли середній освіті, адже вона вважалася основою вищої освіти, яка готувала фахівців державного управління, народного господарства, культури й науки.

У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл: класичні гімназії, реальні, кадетські й духовні училища, семінарії. В одних (класичних гімназіях) перевага надавалася вивченню грецької, латинської мов і логіки, а їх випускники отримували право вступати до університетів, в інших (реальних) – сучасним європейським мовам, математиці, природничим наукам. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію.

На 1876 р. гімназії існували в усіх губернських, а також у деяких повітових містах. У 90-х рр. в Україні було приблизно 150 чоловічих і жіночих гімназій.

Для розмежування реальної та класичної середньої освіти 1871 р. було проведено реформу середньої освіти. Реальні гімназії перетворилися на реальні училища. Вони давали чітко виражену професійну спеціалізацію, готували учнів до практичної діяльності. Навчання в реальних училищах тривало 6 років. Сьомий, додатковий клас давав право вступати до технічних вузів. На 1876 р. налічувалося 19 реальних училищ. Їх кількість не змінювалась до кінця століття.

На західноукраїнських землях основним закладом середньої освіти теж була гімназія, переважно з польською мовою навчання. У 1899 р. українські гімназії діяли тільки у Львові, Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі й Чернівцях – окремі гімназичні класи.

Спеціальна середня освіта з розвитком промисловості набула значного поширення. Промисловість, що розвивалася, потребувала значної кількості спеціалістів з різних галузей господарювання. У 1888 р. було затверджено «Основні положення про промислові училища», згідно з якими створювалася система промислової технічної освіти. Училища забезпечували кваліфікованими кадрами залізничний транспорт, гірничу, металургійну, цукрову промисловість. Вони ж готували спеціалістів для сільського господарства, торгівлі, флоту.

У Російській імперії переважну більшість середніх нав чальних закладів, особливо спеціалізованих, було закріплено за окремими урядовими відомствами: за міністерством народної освіти – учительські семінарії, міністерством внутрішніх справ – ветеринарні училища, за військовим відомством – кадетські корпуси, військові училища і школи; синод засновував спеціальні богословські заклади. Чимало середніх навчальних закладів утримували земства (ремісничі училища) або приватні особи. З-поміж останніх найвідомішою була колегія Павла Ґалаґана, заснована 1871 р. в Києві. Вона працювала за спеціальною програмою і давала широкі знання із загальних та українознавчих гуманітарних дисциплін.

Колегія Павла Ґалаґана (Друга чоловіча гімназія)

Вищими навчальними закладами на українських землях були Київський, Харківський, Одеський, Львівський, Чернівецький університети.

У Російській імперії після відносної лібералізації в 60–70‑х рр., коли університети користувалися правом внутрішньої автономії, розпочався період обмеження їх прав. Після вбивства народниками царя Олександра ІІ у 1884 р. було прийнято новий університетський устав, згідно з яким ліквідовувались автономія університетів, виборність ректорів, деканів, професури скасовувалась. Весь викладацький склад підлягав перевірці на благонадійність.

Становлення індустріального суспільства, розвиток промисловості обумовили появу вищих технічних навчальних закладів: політехнічних інститутів у Львові та Києві; двох ветеринарних вищих навчальних закладів у Харкові та Львові; інших вищих навчальних закладів – технологічного в Харкові, сільськогосподарського в Одесі, гірничого в Катеринославі. І все ж, як і перше, вищі навчальні заклади залишались установами для вузького кола юнаків.

Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут»

Державний університет «Львівська політехніка»

Отже, у другій половині ХІХ ст. в системі освіти на українських землях стались позитивні зрушення, зумовлені потребою часу в освічених спеціалістах. Було зроблено крок у розвиткові загальної початкової освіти. Проте імперські уряди Російської імперії та Австро-Угорської монархії не були зацікавлені в розвої української культури, побоюючись зростання національної свідомості мас.

Грамотність населення українських земель у другій половині ХІХ ст.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання.

Дата добавления: 2015-05-22