Галицький сейм

Законодавчою основою для формування Галицького крайового сейму були два документи: Крайовий статут та Сеймова виборча ординація 1861 р. Компетенція сейму, визначена лише 1873 р., обмежувалась цариною культури, освіти, аграрних відносин тощо.

Структура сейму і система виборів до нього під соціальним кутом зору були яскравим зразком перехідної епохи, оскільки вони поєднували елементи середньовічного станово-представницького права з парламентсько-демократичними тенденціями нового часу. Виборче законодавство відображало характерне для свого часу розуміння суспільства як об’єднання різних груп громадян, відмінних за «соціальним і фаховим становищем, заслугами перед державою, способом життя і політичної свідомості». Представницький орган, тобто сейм, мав захищати інтереси цих груп відповідно до їхньої «заслуже ності», яку визначав майновий і фаховий ценз. Вибори до сейму відбувалися раз на 6 років.

Галицький крайовий сейм складався зі 150 послів від шести суспільних категорій. Загалом безпосередні виборці становили 10% населення (серед селян, які складали 95,5% населення краю, – 8,8%).

Такий виборчий закон забезпечував половину місць у сеймі послам «від народу». Теоретично всі ці мандати могли вибороти селяни, міщани або їхні представники, що зумовлювало гостру передвиборну боротьбу правлячих кіл за голоси простого люду.

Орієнтація виборчого закону на становий, а не на національний склад ставила українське населення Галичини в нерівні умови через його переважно селянський характер. Українці теоретично могли отримати лише третину місць. Таку кількість, тобто 51 мандат, українці здобули тільки під час перших виборів у 1861 р. Подальші вибори відзначалися зменшенням українського представництва. У 1883 р. воно було найменшим – 12 послів.

3. Польські та єврейські рухи на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.

Після ліквідації польської державності перед польським визвольним рухом стояло завдання відновлення держави, об’єднання в ній всіх польських земель, переділених трьома імперіями.

Найбільш сприятливі умови для розгортання польського національно-визвольного руху після придушення польського повстання 1863–1864 рр. в Російській імперії склалися в Австрійській імперії (з 1867 р.– Австро-Угорській монархії), де внаслідок польсько-австрійського компромісу Галичина отримала автономію, в якій провідні позиції зайняли поляки. Творці компромісу плекали надію перетворити Галичину в «польський П’ємонт», навколо якого в майбутньому відбудеться об’єднання польських земель в межах історичних кордонів (тобто 1772 р.). У Галичині мала сформуватися модель майбутньої Польської держави. Галицькому сейму в тій системі належала визначальна роль. Він, з одного боку, розглядався як наступник сеймів давньої Речі Посполитої, що засвідчувало неперервність державотворчих традицій, а з іншого, будучи єдиним парламентом на землях переділеної Польщі, мав служити інтересам усього народу, бути виразником його волі перед світом.

Таких позицій дотримувались з краківські консерватори (стальчики). Крім того, вони засуджували будь-які насильницькі дії та закликали польське суспільство зайняти лояльну позицію щодо австрійського імператора, який, згідно з міжнародними угодами, був законним спадкоємцем польського престолу. У політиці щодо українського населення вони закликали польську громадськість піти на компроміси.

Стальчики, хоча й були чисельно невеликою групою, обіймали майже всі провідні державні посади, впливаючи на польську політику імператора.

Політичними суперниками стальчиків були східногалицькі консерватори (подоляки), краківські та львівські ліберал-демократи. Останні вимагали від імператора надання полякам таких самих прав, що й угорцям, і проведення виборчої реформи. Подоляки, хоча загалом підтримували стальчиків, категорично відкидали можливість будь-якої згоди з українцями. Обидві вказані течії (консервативна і ліберальна) були в основному репрезентовані польською аристократією, яка міцно тримала владу в Галичині.

У другій половині ХІХ ст. вирізнились і нові напрями в польському русі – людовий (народний або селянський) і соціалістичний, які набирали силу і на початку ХХ ст. зайняли провідні позиції. Їх поява була характерною ознакою нової доби, коли швидко зростала громадська самосвідомість широких верств населення, формувалися масові політичні рухи. Ідея опіки вищих класів над народом відходила в минуле. Селянство й робітники дедалі голосніше заявляли про своє право самостійно висловлювати та обстоювати власні інтереси.

Нові течії, хоча й були політичними противниками консерваторів і лібералів, в українському питанні не запропонували нічого нового. Єдине, в чому вони виступали спільно з українським рухом,– це вимоги щодо виборчої реформи і за соціальних прав населення. Право українського населення на власну державу, а тим паче в Галичині, категорично заперечувалося.

Крім української та польської, впливовою громадою краю була єврейська. На 1880 р. вона складала 11,52% населення Галичини. Основна маса євреїв проживала в містах і містечках, проте наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. характерною особливістю Галичини стало зростання єврейської громади на селі. По селах євреї були в основному корчмарями, лихварями, управителями маєтків тощо. Така станова структура єврейської громади небезпідставно сприймалась українським селянином як недружня, проте єврейських погромів, як в Російській імперії, тут не було.

У політичній площині єврейська громада, а надто її еліта, була схильна до мирного співіснування з владою, отже до співпраці з поляками. Деякі з них навіть закликали до добровільної польської асиміляції. Багато хто з євреїв став щирим польським патріотом (єврей з походження, поляк за усвідомленням, уподобанням). Але така тенденція в єврейській громаді тривала тільки до початку 90-х рр. Це зумовлювалося тим, що у польському русі почав зростати антисемітизм. Реакцією на нього стало поширення ідей сіонізму. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави в Палестині, а головною метою в Галичині – боротьба за збереження єврейської національної ідентичності. Така зміна пріоритетів у єврейському русі позначилась і на українсько-польському конфлікті: євреї в ньому зайняли переважно нейтральну позицію, а подекуди підтримували українців.

Запитання і завдання

1. Які конституційні реформи було проведено в Австрійській імперії та як вони позначалися на українському населенні Галичини?

2. Охарактеризуйте систему виборів до Галицького сейму?

3. Яка його роль Галицького сейму в становленні політичної культури українського населення краю?

4. Як розвивався польський рух в Галичині?

5. Які течії існували в польському русі Галичини? Яке було їх ставлення щодо українського руху?

6. Яку роль відігравала єврейська громада в суспільно-політичному житті Галичини?

· Географія

· Курс з географії "Я і Україна", 3-4 клас

· Путівник "Київ для школярів", 5 клас

· Загальна географія, 6 клас

· Географія материків і океанів, 7 клас

· Фізична географія України, 8 клас

· Соціальна і економічна географія України, 9 клас

· Соціально-економічна географія світу, 10 клас

· Економічна і соціальна географія світу, 10-11 клас

· Регіони України

· Автономна Республіка Крим

· Всесвітня історія

· Інтегральний курс з Історії України та Всесвітньої історії, 6 клас

· Всесвітня історія - Історія середніх віків (V-XV ст), 7 клас

· Всесвітня історія - Нова історія (XVI-XVIII ст), 8 клас

· Всесвітня історія - Нова історія (1789-1914 рр.), 9 клас

· Всесвітня історія - Новітній період (1914-1939 рр.), 10 клас

· Всесвітня історія - Новітній період (1939-2007 рр.), 11 клас

· Історія України

· Історія України, 5 клас. Знайдіть за картою відповіді на питання

· Історія України, 7 клас

· Історія України (XVI-XVIII ст), 8 клас

· Історія України (друга половина XVIII - початок XX століття), 9 клас

· Історія України (1914-1939 рр.), 10 клас

· Історія України (1939 - 2005 рр.), 11 клас

§ 30. Старорусини, москвофіли і народовці в суспільно-політичному житті Галичини

Пригадайте: 1. Які основні здобутки українського руху в революції 1848 1849 рр.? 2. Назвіть основні особливості українського руху в Наддніпрянській Україні в 60 90-х рр. ХІХ ст.

1. Старорусини, москвофіли

У 50–70-х рр. ХІХ ст. в українському русі Галичини різко посилювався старорусинський напрямок, відгалуженням якого стало москофільство, або русофільство. Започатковано цей напрямок було ще в 40-х рр. У його лавах опинилася майже вся стара українська інтелігенція, в тому числі Яків Головацький. Соціальну базу течії становили духівництво, поміщики, чиновники, інтелігенція. Визнаними лідерами москвофілів у різні часи були: в Галичині – Денис Зубрицький, Богдан Дідицький, Іван Наумович та Михайло Качковський; на Буковині – Касіян Богатирець; у Закарпатті – Адольф Добрянський та ін.

Значну роль у становленні ідей старорусинства відіграло греко-католицьке духовенство, яке в роки реакції стало на захист староукраїнських звичаїв, виступило проти латинізації церковної та світської культури, зокрема проти спроб перевести «руську мову» на латинський алфавіт, замінити юліанський календар григоріанським.

Причинами домінування цього напрямку були:

· посилення польських позицій у Галичині, зневіра українців у справедливості австрійського цісаря;

· зневіра у власних силах, пошук надійної опори в суспільно-політичному житті. Такою опорою вбачалася Росія;

· поширення серед значної частини галицьких селян у 60-80-х рр. наївної віри в російського царя, який буцімто вижене євреїв, покарає поляків, відбере землю в панів і роздасть селянам;

· консервативний характер українського суспільства в Галичині;

· допомога російських військ Австрії у придушенні угорської революції 1848–1849 рр. Як писав один із дослідників: «У тій армії було стільки своїх, зрозумілих населенню людей, а то просто українських братів. Галичани бачили, яка могутня то була сила, перед якою один їх національний ворог (мадяри) без бою склали зброю. Другий національний ворог (поляки) пробували бунтуватися у Варшаві 1830 р., але грізна російська сила... тільки здавила спротив»;

· поширення ідей панславізму (теорія про особливу роль слов’ян та необхідність їх об’єднання в єдиній державі);

· падіння авторитету імперської влади після поразок у війнах 1859 і 1866 рр.;

· загострення відносин Австро-Угорщини з Росією.

Перший раз політичного значення старорусинська течія набрала в 1866 р., коли Австрія програла війну проти Пруссії. Тоді пішов поголос, що рано чи пізно Австрію спіткає доля Речі Посполитої, а Галичина відійде до Росії. Старорусини чітко висловили свою позицію, заявивши, що окремого українського народу не існує, а галицькі русини є представниками «единого великорусского народу», який проживає на території «від Карпат до Уралу». Також вони заперечували самостійність української мови; вона, без жодних на то підстав, проголошувалась однією з вимов єдиної російської мови.

На хвилі зростання антипольських настроїв старорусини перейняли керівництво у громадсько-культурних установах Львова – Ставропігійному інституті, Народному домі та Галицько-руській матиці, а також у відкритій 1861 р. «Руській бесіді».

Для поширення своїх ідей старорусини розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність. По селах і містах створювалися читальні, бібліотеки, школи, кооперативи, різноманітні товариства. Важливим напрямком їхньої діяльності стала боротьба проти пияцтва. Старорусини започаткували видання серії популярних книжок для селян штучно створеною мовою, яку назвали «язичієм». То була жахлива мішанина російської, української, польської та церковнослов’янської мов. Поступово на цей суржик переходили й періодичні видання, що друкували етнографічні, наукові матеріали, твори російських і місцевих письменників.

Таку проросійську позицію не могли не помітити в Санкт-Петербурзі. Царський уряд на підтримку старорусинів спрямував значні субсидії. За проросійську позицію старорусинську течію стали називати москвофільською. Проте старорусинство було ширшим явищем і мало солідну опору в галицькому суспільстві. Головною ознакою старорусинства була чітка антипольська спрямованість, опір будь-яким проникненням західних модерних впливів. Маючи сумніви у спроможності самостійно обстояти свою культуру, а тим більше політичне існування, вони заявляли: «Якщо нам судилося потонути, то краще зробити це в російському морі, ніж у польському болоті». Така позиція зближувала їх з російським царизмом і російськими консервативними слов’янофільськими колами.

У 1870 р. старорусини заснували політичну організацію – Руську раду, що мала продовжити справу Головної руської ради 1848–1851 рр. стосовно захисту прав та інтересів населення. Було створено потужну видавничу базу. Органами Руської ради були журнал «Слово»(1861–1887 рр.), газети «Руська рада»(1871–1912 рр.), «Наука»(1874–1900 рр.) та ін.

І все ж, попри такий розмах і підтримку ззовні, від 80-х рр. старорусинство в Галичині починало занепадати. Проте на Буковині, а надто в Закарпатті, цей напрям домінував аж до середини ХХ ст.

2. Народовці

Погляди, що їх сповідували старорусини, не задовольняли всіх представників українського руху, особливо молодь. Молодіжна опозиція виникла насамперед під впливом із Наддніпрянської України – Шевченкової поезії, контактів з літераторами, головно з П.Кулішем, О.Кониським, які разом з І.Нечуй-Левицьким з 1864 р. почали друкуватись у Львові. Відтак на західноукраїнських землях на початку 60-х рр. в українському русі зародився новий напрям – народовський.

О.Барвінський. Спомини з мого життя. Тернопільська гімназія

«Перші твори Шевченкові, які ми почали читати, дісталися нам у руки з «Вечорниць», опісля дещо прочитали ми з «Основи», і з того часу Шевченко став нашим «апостолом правди і науки». Його мученицьке життя, і жаль-туга, що його вже немає на світі, розвідки про Шевченка в «Основі» Костомарова, Куліша, Жемчужникова і інших, розжарили сю іскру народної свідомості і любові до свого народу, яка досі, мов у попелі, тліла в наших серцях, розвели з неї ясну полумінь, що всіх нас обгорнула, з’єднаних у «Громаді», і зігрівала до сеї народної ідеї україно-руської, якої таким голосним речником станув у наших очах Шевченко».

О.Барвінський

Поміркуйте: Який плив мала творчість Т.Шевченка на розвиток українського руху в Галичині?

У народовському русі можна вирізнити два етапи.

Перший (1860-ті – 1879 рр.) – ідейне оформлення руху, активна культурно-освітня діяльність його представників з метою пробудження національної самосвідомості населення.

Другий (1879 – 1890-ті рр.) –активна політична діяльність, організаційне оформлення руху.

Народовці проповідували ідеї національного відродження, започатковані «Руською трійцею» та діячами з Наддніпрянської України. Вони виходили з того, що українці – це окрема нація, яка проживає на території від Кавказу до Карпат. Основними цілями діяльності народовців були розвиток української мови на основі народної говірки, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнських земель, згуртування національних інтелектуальних сил. Саме тому на першому етапі своєї діяльності вони зосередилися на культурно-просвітницькому аспекті.

Попервах розбіжності між старорусинами й народовцями стосувалися виключно мови й літератури. В інших аспектах прибічники обох напрямів мали багато спільного і дивилися на суперечки як на прояви розбіжностей між старшими та молодшими членами однієї родини.

Свою діяльність народовці почали зі спроб заснування періодичних видань і створення громад, на кшталт Київської, зі старшокласників і студентів Львова (першу громаду започаткував у 1863 р. Д.Тинячкевич). Громади відіграли величезну роль у вихованні галицької молоді в дусі національної свідомості й дали значну кількість діячів українського національно-визвольного руху.

У 1862–1863 рр. народовці організувалися довкола літературного тижневика «Вечорниці» (Ф.Заревич, Д.Тинячкевич, В.Шашкевич – син Маркіяна, К.Климович, Н.Вахнянин). Через брак коштів тижневик занепав, але відтворився під назвою «Мета» (1863–1864 рр.) за редакцією молодого письменника Ксенофонта Климковича. Тоді ж за редакцією Костя Горбаля виходив журнал «Нива», а Володимира Шашкевича – «Русалка».

До молодих народовців долучились і старші діячі – священник Степан Качала, суддя Юліан Лаврівський, правник Іван Борискевич, колишній заступник голови Головної руської ради, письменник Корнило Устиянович та Сидор Воробкевич.

В умовах, коли всі культурно-освітні установи Галичини знаходилися під впливом старорусинів, народовці вдалися до створення власної мережі культурно-просвітніх установ. У 1861 р. вони заснували «Руську бесіду», а згодом її театр, який став першим українським професійним театром. Першу свою виставу він дав у 1864 р.

Переломним виявилося створення 1868 р. товариства «Просвіта», яке мало за статутом: «спомагати народну просвіту в напрямах моральнім, матеріальнім і політичним». У відозві про заснування «Просвіти» зазначалося, що вона своєю діяльністю повинна «заложити будучність нашої народності».

Етапним у діяльності народовців стало заснування 1873 р. у Львові Товариства ім.Шевченка, яке згодом, за відсутності власної державності, фактично відігравало роль Академії наук України.

Заборона українського слова у Наддніпрянській Україні та гоніння царського режиму проти українства додали жвавості народовському рухові. Українські діячі з Наддніпрянщини намагалися перетворити Галичину в «український П'ємонт», надаючи як фінансову, так і інтелектуальну допомогу національному рухові в Галичині.

Від 1879 р., після поразки старорусинів на виборах до Галицького сейму, народовці вже виступали як політична сила.

Першим політичним актом народовців стало видання того ж року газети для селян «Батьківщина» під редакцією Юліана Романчука, що засвідчувало їхнє прагнення прилучити до себе широкий загал населення Галичини.

У грудні 1879 р. на таємній нараді за участю 36 осіб під керівництвом Романчука було вирішено започаткувати українську щоденну газету «Діло», щоб, на противагу старорусинському «Слову», «ділом, не словом прямувати до кращого народові». Головним редактором став В.Барвінський. Перший номер вийшов у січні 1880 р.

Того ж року з метою обговорення становища й потреб українського суспільства В.Барвінський скликав у Львові перші українські масові збори (віче), на які зійшлося близько 2 тис. осіб.

Зростанню популярності народовців сприяв судовий процес над москвофілами. На лаві підсудних опинились Адольф Добрянський та його донька Ольга Грабар., І.Наумович, В.Площанський та інші москвофіли. Хоча звинувачених було виправдано, слідство виявило непривабливі аспекти у діяльності москвофілів, зокрема їхні зв’язки з російським царизмом.

У 1882 р. відбувся гучний процес Ольги Грабар, доньки Адольфа Добрянського, закарпатського діяча староруського напряму. Її було звинувачено в антидержавній діяльності, оскільки вона підтримувала зв’язки з антиавстрійськи налаштованими російськими політичними силами. На лаві підсудних опинились Адольф Добрянський, І.Наумович, В.Площанський та інші москвофіли. Ольгу Грабар суд виправдав, позаяк її зв’язки були виключно культурницькими. Згодом вона виїхала в Росію разом із батьком (її син – славнозвісний художник, академік Ігор Грабар).

Цей судовий процес мав і інші наслідки. У 1882 р. між старорусинами і народовцями було укладено угоду, в якій визначалися засади узгодженої діяльності на майбутнє. Відтоді для ведення справ, «спільних усім русинам», мали формуватися комітети з рівної кількості представників обох течій. Із часом досягнуті домовленості ставали дедалі умовнішими, оскільки подальший якісний розвиток сторін не був однаковим. Народовство активно розвивалося, тоді як старорусинство, відігравши свою історичну роль у стримуванні процесу полонізації, вичерпало себе і стало анахронізмом.

Активна політична діяльність народовців привела до заснування ними 1885 р. своєї політичної організації – Народної ради, на чолі якої став Ю.Романчук. Її перші загальні збори відбулися 2 лютого 1888 р.

Завоювання народовцями провідних позицій в українському русі змушувало їх торувати стежки до українського селянства – основного джерела сили українського руху; ці стежки не могли оминути сільських греко-католицьких священників. Компроміс із духівництвом та угода зі старорусинами зумовлювали набуття народовством консервативних рис.

Суспільно-політичні течії в українському русі – старорусинство і народовство – були явищами суто українського походження, що виникли як реакція українського суспільства на виклик часу. А втім, навіть найактивніша діяльність народовців, і старорусинів не могла забезпечити вивищення українського суспільства до рівня інших європейських народів.

3. Розбудова національного життя. «Просвіта»

Провідники українського руху в Галичині усвідомлювали, що без серйозної підтримки населення будь-яка політична боротьба не матиме успіху. З цією метою протягом другої половини ХІХ ст. розбудовувалося національне життя через створення мережі громадсько-політичних, економічних, культурно-освітніх установ, товариств, які забезпечували б культурні та економічні потреби українського населення, стримуючи водночас польський вплив на нього. Основою цього процесу стало товариство «Просвіта».

У 60-ті рр. ХІХ ст. слов'янські народи Австрійської імперії створювали культурно-освітні товариства для підняття освітнього рівня населення. Назрівала необхідність заснування української освітньої установи, ініціатором якої й став Степан Качала. Його підтримали молоді народовці.

Поразка Австрії у війні проти Пруссії зробила австрійський уряд поступливішим; 2 вересня 1868 р. міністерство освіти прийняло статут і дозволило заснувати товариство «Просвіта». 8 грудня того ж року у Львові було скликано перший загальний збір товариства «Просвіта», на якому були присутні 65 осіб. Першим керівником товариства став Анатоль Вахнянин – музикант, диригент, письменник, професор академічної гімназії.

Дата добавления: 2015-05-22