В. Симиренко

Керівництво організацією здійснювала рада, яку очолювали в різні роки композитор М.В.Лисенко, історик В.Б.Антонович. Рада збиралась щочетверга на квартирі одного зі своїх членів для обговорення поточних справ. Загальні збори членів громад відбувались один раз на рік. Неодмінним головуючим на всіх з’їздах був земський діяч, адвокат І.Л.Шраг, який користувався великою популярністю серед української інтелігенції. При раді діяв видавничий гурток, до якого входили С.О.Єфремов, Ф.П.Матушевський, В.Ф.Дурдуківський, О.І.Лотоцький, В.М.Доманицький, В.М.Страшкевич та В.К.Прокопович. Саме на основі цього гуртка утворилось українське видавництво «Вік».

С.Єфремов

Загальноукраїнська безпартійна організація об’єднувала значну частину національної інтелектуальної еліти, а також інтелігенції, безпосередньо пов’язаної з народними масами. Однією зі сфер її діяльності було працевлаштування в земствах національно свідомих інтелігентів та розповсюдження і транспортування з-за кордону в підросійську Україну забороненої літератури.

Діяльність організації розгорталася здебільшого під прикриттям якихось офіційних державних або напівдержавних установ, завдяки чому вона уникала особливих ускладнень у стосунках з поліцією.

Отже, на перший погляд, Загальноукраїнська безпартійна організація переймалася тими ж культурницькими справами, що й її попередники. Одначе культурництво це було вже не гуртківським, замкненим у собі,– воно орієнтувалося на маси інтелігенції, особливо сільської, тісно пов’язаної з народом. Крім того, було зроблено необхідний організаційний крок, який створив умови для формування партійної організації – діяльність розкиданих по Україні та ізольованих громад почали об’єднувати й координувати з одного центру. Єдиною хибою цього перехідного етапу до політизації колишнього культурництва було вагання старіших членів організації, які ніяк не зважувалися на останній крок – висунення політичних гасел і утворення партії. Старі члени організацій, обтяжені родинами, посадами й побутом, були вкрай налякані політичними вимогами. Але життя, зрештою, поклало край цим ваганням.

7. Історичне значення громадівського руху

Громади, попри їхню нечисленність, відіграли вагому роль у становленні й розвитку новітнього українського руху.

По-перше, вони завершили об’єднання двох регіональних струменів українського руху в Російській імперії: лівобережного, що брав початок із відродження на Слобожанщині та продовжував свої традиції в Кирило-Мефодіївському братстві, та правобережного, закоріненного в «українській школі» польської літератури та продовженого в діяльністю хлопоманів. В українському русі на Лівобережжі провідну роль відігравали нащадки козацької старшини, на Правобережжі – нащадки спольщеної української шляхти.

По-друге, вони забезпечили наступність поколінь в українському русі – кирило-мефодіївців та молодшого, що почало активну діяльність у 50-ті рр.

По-третє, громадівці своїми плідними дослідженнями з історії, етнографії, фольклористики, статистики, мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння і чіткі етнічні особливості, окреслені етнічні межі. Цим вони підвели український рух до необхідності сформулювати та розробити політичну програму.

По-четверте, громадівці справили чималий вплив на розвиток українського руху на західноукраїнських землях.

По-п’яте, наукова діяльність громадівців заклала основи української науки.

Запитання і завдання

1. Охарактеризуйте розвиток громадівського руху у 80-ті рр.?

2. Що нового своєю діяльністю вніс в український рух М.Драгоманов?

3. Чим була зумовлена поява молодих громад, які їхні характерні ознаки?Що не задовольняло українську молодь в українському русі?

4. Назвіть основні верстви українського суспільства, що підтримували український рух. З’ясуйте чому.

5. Чим була зумовлена поява націоналістичної течії в українському русі? Які верстви населення її підтримували й чому?

6. Розкажіть про виникнення Братства тарасівців та його ідейні засади?

7. Розкрийте історичне значення діяльності Братства тарасівців.

8. Охарактеризуйте процес політизації громадівського руху. Що таке Загальноукраїнська безпартійна організація?

9. З’ясуйте історичне значення громадівського руху для розвитку українського національно-визвольного руху.

§ 26. Народницький і соціал-демократичний рухи у Наддніпрянській Україні

Пригадайте: 1. Які загальноросійські політичні, революційні рухи діяли на українських землях у першій половині ХІХ ст.? 2. Які зміни сталися в Російській імперії на початку 60-х рр.?

1. Народницький рух та його ідеологія. Народницькі гуртки в Україні

Обмеженість і непослідовність реформ 60-х рр. спричинили зростання невдоволення різних прошарків суспільства. Молодь, схильна до максималізму, стала основою радикального руху, який виступав за прискорення кардинальних змін. Радикально налаштовану молодь імперії, що об’єднувалась в таємні організації для боротьби з існуючим ладом, називали народниками. Ця назва походила від ідеалізації молодою різночинною інтелігенцією народу (в умовах Російської імперії – селянства). Народники, запозичивши ідеологію своїх попередників О.Герцена, М.Чернишевського про селянський соціалізм, стала на шлях безкомпромісної боротьби проти царизму.

Народництво – це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства через селянську революцію. З’явившись наприкінці 60-х рр. XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х рр. Народники були переконані в тому, що колективістські традиції сільської громади є основою соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

У загальноімперському русі народників взяла активну участь і радикально налаштована українська молодь, яку не задовольняли культурницькі межі українського руху.

Перший гурток народників було організовано 1871 р. в Санкт-Петербурзі Михайлом Чайковським. Згодом подібні гуртки виникли у багатьох містах імперії.

Народництво в Україні розвивалося майже так, як і в усій Російській імперії, маючи, щоправда, деякі особливості. Тут воно, попри своє соціальне спрямування, мусило зважати на український національний рух, національні особливості українців, їхнє історичне минуле. До того ж в українському селі селянська громада не відігравала такої ролі, як у центральних районах Росії, а в українського селянина було розвинено почуття власності. Це відразу входило в супереч із головною ідеєю народництва, про природну схильність селянина до соціалізму.

Перший гурток на кшталт санкт-петербурзького виник у Києві 1872 р. (П.Аксельрод, Г.Гуревич, С.Лур’є та ін.). У 1873 р. в Одесі сформувався один із найбільших у Російській імперії гурток під керівництвом Ф.Волховського. З-поміж 115 його членів були такі відомі в майбутньому діячі народницького руху, як Андрій Желябов, Андрій Франджалі, С.Чудновський, В.Костюрін та ін.

Розгортання народницького руху потягло суперечки щодо найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов’язаний з відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у готуванні народу до революції за допомогою освіти і пропаганди. Інший підхід асоціювався з постаттю знаного не тільки в Росії, а й в Європі Михайла Бакуніна. Він був засновником нового напряму в революційному русі – анархізму, який заперечував необхідність державної та іншої політичної влади, проповідував необмежену свободу особи. Прихильники анархізму (бакунізму) вважали, що народ, який в злиднях, завжди готовий до повстання (бунту). Його лише необхідно підняти на бунт, що переросте в революцію. Він стверджував, що для здійснення революції можна використовувати будь-які засоби: «Ніж, отрута, зашморг – революція все однаково виправдовує».

В Україні найбільш активним гуртком бакуністів була «Київська комуна». Вона об’єднувала до 80 осіб, переважно студентів. Такі її члени, як Віра Засулич, Володимир Дебагорій-Мокрієвич та Яків Стефанович, стали згодом видатними революціонерами-народниками.

Крім двох зазначених напрямів, існував ще й третій, ідеологом якого був П.Ткачов. Він уважав, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту ефекту не дадуть. На його думку, єдиним способом до змін у суспільстві була революційна змова, а саме: невелика група змовників, вдавшись до державного перевороту, мала захопити владу, а потім здійснити необхідні соціалістичні перетворення.

2. «Ходіння в народ». Чигиринська змова

У 1874 р. близько 3 тис. народників «пішли в народ». Вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Кинувши навчання в університетах, переодягнувшись у селянський одяг, народники понесли на село революційні соціалістичні ідеї. Проте це «ходіння в народ» зазнало поразки. Чи не всі учасники «ходіння» зазнали репресій з боку уряду. Селяни просто відмовлялися мати справу з чужинцями з міста, а нерідко навіть допомагали жандармам виявляти революціонерів. Там, де таланило налагодити контакт, селяни ще слухали те, що безпосередньо торкалось їхніх потреб, а от розмов про соціалізм узагалі не розуміли. Селяни вірили в «доброго» царя, який задовольнить прагнення селян про справедливий розподіл землі та покарає кривдників (поміщиків і чиновників).

Провал «ходіння в народ» змусив народників шукати нових способів боротьби.

Одним із них стало об’єднання революціонерів-народників в єдину організацію, яка мала координувати і спрямовувати діяльність усіх революційних сил. Восени 1876 р. в Санкт-Петербурзі було створено законспіровану революційну організацію «Земля і воля». У різний час до неї входило понад 60 активних членів, серед них були й вихідці з України: син павлоградського купця Йосип Аптекман, син тульчинського купця Лев Дейч, син військового лікаря з Полтавщини Сергій Кравчинський, нащадок давнього старшинського роду з Чернігівщини Дмитро Лизогуб та ін. У програмі «Землі і волі» наголошувалося на необхідності створення «народно-революційної організації». Для цього передбачалося розгорнути широку агітацію серед населення, викликати протест проти дій властей та організувати збройні бунти. Перехід до нового суспільства мав відбутися через передачу землі селянам, громадське землеволодіння та мирське самоврядування. Причому захопити владу передбачалося в найкоротший термін завдяки насильницького перевороту.

В.Дебагорій-Мокрієвич

Народницькі організації, що діяли в Україні, не вступили до складу «Землі і волі», проте підтримували з нею тісні зв’язки. Вони ще на початку 1875 р. об’єдналися в гурток «Південних бунтарів» на чолі з В.Дебагорієм-Мокрієвичем. До його складу входило 30 осіб, у тому числі І.Кохановський, Л.Дейч, В.Засулич, М.Ковалевська та ін. У 1877 р. з гуртка відокремилася група Я.Стефановича, яка намагалася використати заворушення, що охопили селян Чигиринського та Черкаського повітів Київської губернії, для організації повстання, яке мало перекинутися на інші повіти. Враховуючи попередній досвід, Стефанович вирішив скористатися з монархічних настроїв селян. Із допомогою Дейча й Бохановського він сфальсифікував «Височайшу таємну грамоту», в якій писалося, що цар знає про тяжке становище своїх підданих, але йому заважають поміщики. Тому селяни самі мають подбати про себе: скинути поміщиків і справедливо розділити всі землі. А для цього вони мають об’єднатися в «таємні дружини». Статут цих підпільних селянських організацій теж було розроблено.

Дата добавления: 2015-05-22