В. Антонович

Володимир Антонович серед українських діячів другої половини ХІХ ст. був вельми колоритною фігурою: історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863–1880); з 1878 – професор російської історії Київського університету; з 1881 р.– голова Історичного товариства Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Одначе більш загадкової особистості того періоду важко знайти. Його сучасники і нащадки залишили про нього діаметрально протилежні думки і оцінки. Проте всі відзначають його скромність, надмірну обачливість, неймовірний самоконтроль, майже повну замкненість і рівність у стосунках з різними людьми. Протилежність в оцінках Антоновича була зумовлена як особистими рисами характеру, що були названі вище, так і його життєвим шляхом. Син одного батька (Яноша Джидая), він формально носив ім’я іншого (Боніфатія Антоновича); дотепер остаточно не з’ясовано рік його народження (1830 чи 1834) та обряд його першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, він перейшов в український табір; офіційну освіту дістав у російській гімназії, а самоосвіту – на французькому раціоналізмі; закінчив медичний факультет університету й різко змінив фах – здобув історичну освіту; почав громадську діяльність у колі польських революціонерів – і перекинувся у стан українофілів; брав участь у конспіративних організаціях – і мав чудові взаємини з ворогами українства; в університеті читав курс історії Росії, а приватно – українознавства; під своїм ім’ям публікував нейтрально-наукові, а під псевдонімом – науково-публіцистичні праці; основну діяльність він у Києві, але головні надії поклав на Галичину; порвавши з польським рухом, виступав за «нову еру» в українсько-польських відносинах у Галичині та ін. Єдине, в чому він не двоївся, так це в поглядах щодо методів і перспективи боротьби українського руху. До кінця життя залишався вірним тим словам, що завершували його «Исповедь»: «…надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я всё готов разделить с ними…» І вони його визнали!

Вслід за київською організувалися громади в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві. Вони розширювали мережу недільних шкіл, доки їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. У Чернігові український байкар Леонід Глібов видавав газету «Чернігівський листок».

6. Польське повстання 1863-1864 рр. та Україна

У 1863–1864 рр. Правобережна Україна стала одним із районів, де розгорталися події польського національно-визвольного повстання. Упродовж тривалого часу його готував Центральний національний комітет, що мав тісні зв’язки з польською еміграцією в Західній Європі. Головною метою повстання проголошувалося здобуття національної незалежності Польщі та проведення реформ. Але щодо кордонів відновленої Польської держави та глибини соціальних реформ погляди керівників повстання розходились. Значна частина керівників повстання виступала за відновлення Польщі в кордонах 1772 р., тобто до поділів Речі Посполитої. Невизначеність, зрештою, мала негативні наслідки: українські селяни та діячі українського руху повстання не підтримали.

Готуючи повстання, його керівники приділяли велику увагу Правобережній Україні. Тут проживала значна частина польського населення (485 тис., або 9,2%), ці землі колись входили до складу Річі Посполитої, а ще повстання в Україні мало відволікти сили царських військ від повстання на власне польських землях. У Правобережній Україні повстання готував «Центральний комітет на Русі», згодом «Провінціальний комітет на Русі». Керівниками повстання були призначені: у Київській губернії – В.Рудницький, Подільській – Яблоновський, Волинській – Е.Ружицький.

Повстання, що почалось в ніч проти 23 січня 1863 р., швидко перекинулося в Литву, Білорусію та Правобережну Україну. На бік повсталих перейшла незначна частина солдатів і офіцерів російської армії та діячів загальноросійської революційної організації «Земля і воля».

У Правобережній Україні діяло близько 20 партизанських загонів, що складалися переважно з представників польської шляхти. Всі спроби повсталих залучити на свій бік українських селян успіху не мали. Селяни подекуди навіть допомагали російським військам проти поляків. Із майже 20 тис. повсталих було лише 500 росіян, білорусів та українців. З українців, що взяли активну участь у повстанні, можна назвати А.Потебню (очолював воєнну організацію «Землі і волі»), І.Нечая (командир партизанського загону, що діяв у районі Любліна) та ін.

Попри героїчний опір, повстання в 1864 р. було придушено. Хоча під час повстання українці засвідчили свою лояльність царському режиму, це не врятувало український рух від переслідування і звинуваченні, що він є «польською інтригою».

7. Валуєвський циркуляр та його наслідки

Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєності російської влади. Видавнича та освітня діяльність українських діячів позитивно сприймалась як російською інтелігенцією, так і урядовцями. Та вже 1862 р. ситуація різко змінилася. Незважаючи на романтизм і відсутність політичного забарвлення в діяльності громадівців, царські чиновники дійшли висновку про загрозу українського руху Російській імперії. В Україні було проведено арешти, і на засланні опинилися етнограф П.Чубинський, історик П.Єфименко, етнограф С.Ніс, письменник О.Кониський. Костомаров після трьох років блискучої кар’єри був змушений відмовитись від посади професора російської історії в Санкт-Петербурзі. Було розгромлено Полтавську і Чернігівську громади; припинилося видання журналу «Основа», «Чернігівського листа»; за указом царя від 12 червня 1862 р. закрито недільні школи. Проти українофілів розгорнулася кампанія в пресі, з’явилися звинувачення у спробі створити українську самостійну державу. Спроба у відкритому листі Антоновича і 20 членів Київської громади спростувати ці твердження і засвідчити свою лояльність, запевняючи, що їх метою «є лише освіта народу», а «розмови про сепаратизм є дурним жартом», успіху не мали.

Зміни політики щодо українського руху були викликані:

· підготуванням і вибухом польського повстання 1863–1864 рр.; український рух сприймався як «польська інтрига»;

· розгортанням нелегальної діяльності різних опозиційних царизмові організацій («Земля і воля» та ін.), що розповсюджували заборонену літературу і підбурювали до виступу невдоволених реформою 1861 р. селян;

· стрімке зростання кількості україномовної навчальної, наукової, релігійної літератури, що, на думку цензорів, сприяло відродженню «малоросійської народності» і «южнорусского сепаратизму». Особливо занепокоїла російських урядовців поява перекладу Євангелія українською мовою, виконаного Пилипом Марочевським (1806–1879).

В Україну для розслідування справи про український сепаратизм було надіслано флігель-ад’ютанта М.В.Мезенцева. За наслідками слідства міністр внутрішніх справ П.Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, який забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкувати українською мовою науково-попу лярну й релігійну літературу, крім художніх творів, де вона розглядалась як екзотичне «наріччя». Це ж стосувалось і театру українською мовою. Проблема української мови розв’язувалася знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може».

П.Валуєв

Сутність Валуєвського циркуляра полягала в забороні не української мови, а її використання як мови культури, науки. Її можна було використовувати в контексті, де вона звучала як екзотична простонародна говірка – в етнографії, фольклористиці, літературі, театрі. У такий спосіб українській мові було перекрито високі поняття, щоби зберегти їх тільки для російської культури. Заборона ж видання навчальної та релігійної літератури українською мовою мала позбавити український рух можливості поширювати свої ідеї в народі та не дати йому усвідомити свою окремішність.

Валуєвський циркуляр був логічним з огляду на офіційну політику щодо українців: українці не вважалися інородцями (тобто місцевим елементом колонії), а проголошувалися складовою частиною єдиного руського народу, що зберігав етнографічну і діалектичну особливість.

Російські чиновники застосовували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Стараннями царської цензури, скаржився Костомаров у 1871 р., українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії.

Після Валуєвського циркуляра громади було розпущено. Київська громада згорнула свою роботу восени 1864 р. Завершився перший етап громадівського руху.

Проте українські діячі не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили в царині науки або на просвітницькій роботі в таких громадських організаціях, як товариствах грамотності, допомоги бідним учням та ін. Зайняли відповідне становище в суспільстві, посівши викладацькі, наукові, державні посади.

Значна частина молодої української інтелігенції була поглинута загальноросійським народницьким рухом.

Запитання і завдання

1. Чим було зумовлено піднесення українського руху наприкінці 50 на початку 60-х рр.?

2. В яких організаційних формах існував український рух і які його особливості?

3. З’ясуйте значення журналу «Основа» для розгортання українського руху.

4. Хто такі хлопомани, яку роль вони відіграли в становленні українського руху в Наддніпрянській Україні?

5. Хто був лідером українського руху в 60 80-ті рр.? Складіть його історичний портрет.

6. Як вплинуло польське повстання 1863 1864 рр. на національно-визвольну боротьбу українського народу?

7. Чому українське населення не підтримало польського повстання?

8. Чим було викликане видання Валуєвського циркуляра? Розкрийте основні його положення.

9. Яку мету переслідував царський уряд, видаючи Валуєвський циркуляр?

10. Розкрийте основні наслідки Валуєвського циркуляра для подальшого розвитку українського руху.

§ 24. Український національний рух у 1870-1890 рр. Громади

Пригадайте: 1. Визначте попередні етапи українського руху і дайте їм характеристику. 2. Хто був лідером громадівського руху? Дайте йому характеристику. 3. Які наслідки для українського руху мав Валуєвський циркуляр?

1. Громадівський рух на початку 70-х рр.

Наприкінці 60-х рр. в умовах послаблення антиукраїнської політики відбувалося відновлення громадівського руху, але вже як нелегального. Центром відродженого громадівського руху знову став Київ, де сконцентрувалися значні інтелектуальні сили. Поряд із колишніми громадівськими діячами з’явилася талановита молодь – М.Зібер, О.Русов, С.Подолин ський та ін., яка додала динамізму українському рухові. Завдання кожного громадівця полягало в конкретних справах за своїм фахом: історія, мовознавство, література тощо.

Крім Києва, громади відновили свою діяльність у Чернігові, Полтаві, Харкові, Єлисаветграді, Одесі. Київська громада координувала їхню діяльність. У 1873 р. вона виступила зі своєю політичною програмою, основною тезою якої була вимога федеративного ладу Росії з наданням широкої автономії Україні. У своїх переконаннях значна частка громадівців дотримувалася досить радикальних поглядів, особливо діячі Одеської громади (Л.Сименський, М.Климовський, М.Боровський, А.Кри жановський, І.Луценко).

Межі нелегальної роботи стримували розвиток громадівського руху. Його провідники постійно прагнули найти легальну трибуну, яка дала би простір для широкої літературної, етнографічної, видавничої та іншої діяльності.

Павло Житецький про світоглядні позиції київських громадівців

«Ми добре вже знали, що одної свободи мало – без науки, без європейської освіти. Знали ми й те, що націоналізм в його чистому вигляді наводить духовний настрій людини до консервативної доктрини. В питаннях національних ми не йшли далі тої границі, котра визначається потребами самооборони. Дуже гидким нам був так польський, як і московський націоналізм з інстинктами державного насильства»

Поміркуйте: 1. Охарактеризуйте світоглядні позиції київських громадівців. 2. Як ставилися громадівці до ідей націоналізму? Чим таке ставлення було зумовлене?

Вагомим реальним кроком у цьому напрямку стала участь у відкритті 1871 р. та роботі колегії Гната Ґалаґана, яка завдяки викладацькій діяльності членів Київської громади перетворилась на кращий навчальний заклад Києва. Іншим кроком до поширення своєї легальної діяльності стало створення у січні 1873 р. Історичного товариства Нестора-літописця. Але найбільш плідну діяльність громадівці розгорнули завдяки створенню Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке стало центром українознавчих досліджень, та придбання ними газети «Киевский телеграф» – легальної трибуни для українознавчої діяльності.

2. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства

Відкриттю Південно-Західного відділу Російського географічного товариства сприяли декілька чинників, а саме:

1. Військове відомство в умовах загострення міжнародного становища потребувало даних необхідних для складання детальних топографічних карт.

2. Аграрна реформа та щоденні потреби її реалізації.

3. Зосередження в Києві значних наукових сил. Тут діяли: Комісія для розгляду давніх актів, а також Комісія для опису губерній Київського освітнього округу.

Перша спроба заснувати відділ на початку 50-х рр. ХІХ ст. була невдалою – поліцейські перестороги взяли гору. Але час брав своє. У 1869 р. клопотаннями Російського географічного товариства та особисто його віце-президента П.П.Семенова (з 1906 р. – Семенов-Тянь-Шанський) П.П.Чубинському було доручено очолити експозицію в Південно-Західний край (зем лі Правобережної України).

Павло Платонович Чубинський (1839–1884) був людиною, в якій поєднувалися талант поета, організаційний хист і прискіпливість дослідника. Попри високі творчі злети, його особиста доля виявилась лихою. Його двічі висилали з Києва, наслідком чого стала тяжка хвороба, яка звела 45-річного діяча українського руху в могилу. Приводом до переслідування були його українофільські переконання, а особливо вірш «Ще не вмерла Україна», якому судилося стати національним гімном.

П.Чубинський народився в Борисполі під Києвом. Навчався у 2-й київській гімназії, потім – на юридичному факультеті Петербурзького університету. Він активно працював у недільних школах Петербурга, співробітничав у журналі «Основа».

Повернувшись після завершення навчання в Україну, Чубинський став активним членом Київської громади. Його активна наукова діяльність не раз відзначалася нагородами, тоді як громадсько-політична зазнавала переслідувань. Будучи в засланні в Архангельській губернії, він розгорнув там широку дослідницьку роботу. Авторитет дослідника-етнографа проторував йому шлях у рідну Україну.

П.Чубинський значно розширив програму обстежень, долучивши до неї, крім етно-соціальних і демографічних характеристик, ще й побутові та культурні особливості населення, а також просторово – до кордонів української етнічної території, а не тільки Південно-Західного краю.

Почата в травні 1869 р. експедиція завершилася восени 1870 р. Вона дослідила 54 повіти 8 губерній і зібрала багатий етнографічний матеріал – пам’ятки усної народної творчості, записи весільних обрядів, місцевих говірок, звичаєве право Правобережної України. Також було зібрано дані про заняття населення, заробітну плату, врожаї, стан торгівлі та промисловості.

Дослідницька праця Чубинського довела безпідставність позиції противників відкриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

У документі про відкриття відділу містилися такі положення:

«§2.…відділ переважно досліджує губернії Київського освітнього округу в усіх тих аспектах, що є предметом занять Товариства, і особливо дослідження зі статистики та етнографії.

§3. … відшукує і доводить до відома вже зібрані й ті, що зберігаються в місцевих архівах, відомості про край, розглядає їх, вирішує, як їх використати для науки».

Урочисте відкриття відділу відбулося 13 лютого 1873 р. Головою відділу було обрано Григорія Павловича Ґалаґана, високоосвіченого сановника з поміщиків Лівобережжя і популярного в Києві мецената, людину, яка вболівала за виховання національної інтелігенції. Управителем справ одностайно обрали П.Чубинського. Органом відділу стали «Записки Юго-Западного отдела ИРГО». Неформальним органом відділу була також газета «Киевский телеграф», що виходила в 1874–1876 рр. До її редакційного комітету увійшли М.Драгоманов, М.Зібер, Ф.Вовк, П.Чубинський, М.Лисенко, П.Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої і плідної роботи з вивчення духовної та матеріальної культури українського народу, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою відділу. Газета не пропускала нагоди, щоб затаврувати той чи інший антиукраїнський виступ російської реакційної преси.

До роботи у відділі було залучено значні наукові сили. Тільки дійсних членів набралось аж 76, серед них – В.Антонович, М.І.Драгоманов, В.Р.Лисенко і М.В.Лисенко, О.Д.Ушинський (брат знаного педагога) та багато інших. Окрім них, для відділу самовіддано працювала велика когорта співробітників і провінційних кореспондентів, які здійснювали записи про народний побут, традиції, вірування.

Крім видавничої справи, відділ здійснив низку заходів. Одним із перших було проведення 1874 р. одноденного перепису населення Києва. Кількість мешканців міста перевищила 220 тис. Було з’ясовано і національний склад міста: українці складали найбільшу національну групу.

Іншою важливою акцією відділу, що набула міжнародного розголосу, стало проведення в серпні 1874 р. ІІІ Археологічного з’їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях.

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи виключно російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознавства і широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-краєзнавців, збирачів різноманітних матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук.

За час існування відділу (1873–1876 рр.) було видано 7 томів «Трудов Юго-Западной экспедиции» (по 1200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи «Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.», також підготовлено матеріалу на ще три, томи праць М.О.Максимовича; створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.

Минуло небагато часу, і активна українознавча праця занепокоїла як царську охранку, так і тих представників українства, російської громадськості, котрі вірою і правдою служили цареві.

Дата добавления: 2015-05-22