Дворянство

Селяни

Українське селянство було тією частиною населення, яка зберігала народну культуру, вважала своєю рідною мовою українську. За пореформеної доби село в цілому зберігало свій давній вигляд. У різних регіонах селяни по-різному будували та прикрашали свої хати, проте вони зберігали традиційні українські риси. Протягом другої половини ХІХ ст. в середовищі незаможного селянства переважало житло, що складалося з хати й сіней. А от заможні господарі дедалі частіше влаштовували у своєму житлі ще й комору. На початку ХХ ст. міські впливи привели до того, що в хаті стали відгороджувати кухню. Традиційне внутрішнє облаштування житла істотних змін не зазнало. Цей традиційних вигляд своєї оселі зберігали українці в Карпатах, на Лівобережжі та в селах, створених переселенцями з Наддніпрянщини на Далекому Сході.

Традиційно важливе місце в житті українського села посідала селянська громада. Проте реформа 1861 р. суттєво змінила економічні й правові основи її життєдіяльності. Відтоді вона стала низовою ланкою імперської адміністрації. Земельний масив усієї надільної землі належав громаді, яка розподіляла його між окремими селянськими господарствами. Періодично відбувалися земельні переділи. Усі члени громади отримували певну смужку з різних полів, внаслідок чого виникало черезсмужжя. Отримавши у власність свою смужку землі, селянин міг її продати за згодою громади, віддати як посаг за дочкою, але не мав можливості використовувати на власний розсуд. Спільне господарювання вимагало підпорядкування селянина громадівській сівозміні, що було неписаним правилом звичаєвого права, порушити яке не було можливості. Ліси, пасовиська, луки, річки, джерела залишалися неподільною спільною власністю громади.

У харчовому раціоні українського селянина значних змін не сталося. Переважна більшість селян харчувалася дуже бідно. Здебільшого вони споживали круп’яну, борошняну їжу, картоплю та інші овочі.

На сніданок у селянина (під час літніх польових робіт – о п’ятій годині ранку) були борщ і каша; на полудень – каша, куліш тощо; вечеряли здебільшого картоплею зі шкварками. Їжа переважної більшості селян була простою та одноманітною. Однак чимало збіднілих селян не могли дозволити собі й цього. Ось чому за середнім рівнем споживання українці залишалися далеко позаду населення провідних європейських країн. Наприкінці ХІХ ст. датчанин споживав річно в середньому 2166 фунтів хліба, німець – 1119, угорець – 1264, росіянин – 1086. А в житниці Європи, як називали тоді Наддніпрянщину, середній рівень споживання становив лише 867 фунтів.

Наприкінці 60–70-х рр. українське селянство почало використовувати заводські металеві знаряддя праці. Поширення набули нові залізні плуги та плуги з залізними частинами, до яких впрягали коней. Заміна волів кіньми збільшила продуктивність праці в обробітку землі у три, а в перевезенні зерна – у чотири рази. Заводи сільськогосподарського машинобудування випускали культиватори, парові молотарки та інші знаряддя. Проте використовувати техніку мали можливість лише в заможні господарства. Наприкінці ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні з’явилося чимало механічних млинів, які поступово витіснили давні вітряки та водяні млини.

За пореформеної доби, коли селянство почало господарювати самостійно, дедалі помітнішим ставало його майнове розшарування. Внаслідок цього воно поділилося на три основні групи:

· заможне селянство, яке завдяки поєднанню тяжкої праці, ініціативності, рільницького таланту, використанню праці сільських найманих працівників (батраків) успішно вело господарство. Їхні господарства пристосувалися до ринкових потреб і орієнтувалися на виробництво товарної продукції. Вони нарощували свої землі, купуючи наділи збіднілих односельців, мали кілька коней і сільськогосподарський реманент;

· господарі середнього достатку, або середняки. Земельні наділи, що належали цій категорії селян, давали їм можливість прогодувати сім’ю. Вони також мали кількох коней та голів худоби. Попри те, що вони були працьовитими господарями, придбати недешеву сільськогосподарську техніку середняки могли дуже рідко. Працювали вони переважно самі, бо найняти батраків можливості не мали;

· бідні селяни, чи бідняки були, найчисленнішою групою сільського населення. Вони взагалі не мали землі або мали недостатню кількість для того, щоб прогодуватися. Щоб якось проіснувати, бідняки наймалися працювати до заможних односельців і поміщиків або шукали іншої сезонної праці. Причини становища, в яке вони втрапили, були різними. Дехто не вмів господарювати, хтось не міг прожити зі свого малого наділу, часом причиною були нещастя, хвороба, природні лиха, а інколи – просто лінощі та пияцтво. Значна кількість бідняків обумовлювала зростання напруженості у пореформеному українському селі. Ця ситуація певною мірою була наслідком непослідовної та незавершеної земельної реформи 1861 р.

Реформа 1861 р. стала рубіжною подією для більшості дворянства. Звиклі безконтрольно розпоряджатися долею своїх селян і не замислюватися над тим, звідки беруться гроші, землевласники опинилися після реформи у незвичних умовах. Тепер для того, щоб нормально жити, слід було навчитися підраховувати вартість робіт, витрати, прибутки тощо.

Для багатьох ці завдання виявилися непідсильними. Замість переобладнання своїх маєтків, придбання машин тощо вони намагалися зберігати давній стиль життя. Коли грошей не вистачало – закладали маєтки та брали позички, мало замислюючись над тим, що буде далі. Внаслідок цього 1877 р. 77% дворян мали великі борги, які постійно зростали. Розплачуватися за звичку до безтурботного життя багатьом доводилося землею, яку в них купували підприємливі селяни. У 1862–1914 рр. дворянське землеволодіння у Наддніпрянській Україні зменшилося на 53%.

І все ж частина землевласників Правобережжя та Півдня спромоглася перебудувати свої господарства відповідно до нових умов. У нових маєтках-економіях створювалися великі товарні виробництва з використанням вільнонайманої праці. На початку 90-х рр. серед поміщицьких господарств Наддніпрянщини маєтки-економії становили 40%. Найвідомішими серед них були земельні магнати Півдня: Фальц-Фейни у Таврії, Аркаси на Херсонщині, Голуби на Катеринославщині. Хоча за своєю соціальною належністю володарі нових господарств залишалися привілейованим дворянським станом, фактично вони наближалися до великої буржуазії. Дехто з них згодом став також володарями фабрик, заводів, банків.

Еволюція дворянства Наддніпрянщини за пореформеної доби свідчила, що його роль давньої імперської еліти відходила в небуття. Нові історичні умови змусили дворян поступитися місцем провідної суспільної верстви представникам буржуазії.

4. Буржуазія

Структура українського суспільства за пореформеної доби зазнала істотних змін. Новими верствами, які утвердилися в ньому, стали буржуазія і промислові робітники. Процес формування буржуазії розпочався ще за дореформеної доби. Представники нової суспільної верстви були здебільшого вихідцями з купців або заможних селян. Прикладом становлення українського підприємництва стала фірма «Брати Яхненки і Симиренко», про яку вже згадувалося. У пореформений період фірма вела перед у цукровій промисловості.

Дата добавления: 2015-05-22