Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

М. Терещенко




Головою родини був Артем Терещенко (?–1873). Свій капітал він створив, постачаючи російську армію під час Кримської війни. Потім вклав зароблені гроші в будівництво великої цукроварні в с.Хутір-Михайлівський на Чернігівщині. Пореформена доба стала періодом активізації підприємницької діяльності голови родини та його синів – Миколи Терещенка (1819–1903) і Федора Терещенка (1832–1893). Родина посіла провідні місця в торгівлі хлібом, цукром, худобою, в лісообробці, цукровому, гуральному, суконному виробництві, їй належало понад 200 тис. десятин землі. На цукрових підприємствах, якими володіли Терещенки, річно виробляли продукції більше як на 21 млн крб. Солодка продукція швидко здобула славу як у Російській імперії, так і на світовому ринку. Нарощуючи виробництво, брати не забували про людей. На їхніх заводах для робітників було створено лікарні, їдальні, школи. Такої організації умов для праці й побуту на інших заводах Російської імперії у той час було дуже мало. На всесвітніх промислових виставках у Парижі, Чикаго, Петербурзі брати Терещенки отримували золоті медалі за рівень благоустрою на своїх заводах.

За успішну підприємницьку діяльність Артемові Терещенку було надано дворянське звання. Згодом брати Терещенки стали одними з засновників цукрового, рафінадного синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків.

Родина Терещенків уславилася також благодійними справами, витративши на них 5 млн крб. Микола Терещенко надавав кошти на будівництво притулків, навчальних закладів, лікарень, храмів, музеїв, пам’ятників, театральних приміщень. Переймався він і меценатством, допомагаючи українським митцям. Свій будинок у Києвііз великою колекцією творів образотворчого мистецтва М.Терещенко після своєї смерті 1903 р. заповів місту. Нині в цьому будинку на вулиці, названій вдячними киянами Терещенківською, знаходиться музей, основу експозицій якого складає колекція Терещенка.

Серед відомих представників української буржуазії пореформеної доби були також Харитоненки, Римаренки, Семиренки та ін.

 

5. Робітники

Новою суспільною верствою пореформеної Наддніпрянщини стали промислові робітники. Наприкінці ХІХ ст. кількість промислових робітників Наддніпрянщини становила 330 тис. душ. Вони становили лише 7% наявної робочої сили, хоча в цілому їхня чисельність за пореформені роки зросла в чотири рази.

Промислові робітники, на відміну від селян, не мали ніяких засобів виробництва і вимушені були внаслідок цього продавати не власні вироби, а свою робочу силу. Перебування на величезних заводах і фабриках, обізнаність з досить складною технікою виробництва, участь у взаємозалежній за своєю природою праці сприяли формуванню в них почуття тісного взаємозв’язку з товаришами та колективізму. Вислідом цього стало те, що поступаючись численністю селянам, вони були значно організованішими за них. Робітники утворили ту масу, яка згодом привернула увагу різноманітних опозиційних царизмові сил.

Промислові робітники у другій половині ХІХ ст. були неоднорідною за складом верствою. Велику кількість робітництва складали сезонні працівники, зайняті в цукровій промисловості. У позасезонний час вони поверталися до своїх сіл, тому їхня праця мала напіввиробничий та напівселянський характер. Суто промисловими робітниками були, насамперед, трударі промислових районів Півдня – шахтарі Донбасу, металурги Кривого Рогу тощо. Досить строкатим був національний склад промислових робітників. У багатьох галузях промисловості Наддніпрянщини другої половини ХІХ ст. українці складали меншість серед робітників. Спричиняло таку ситуацію багато в чому те, що умови життя і праці робітників жахали українських селян. Тому вони всіляко намагалися не поривати своїх зв’язків із землею. Внаслідок цього підприємці, залучали до праці на заводах і фабриках селян з інших губерній імперії.

Житло шахтарів на початку ХХ ст.

Умови життя і праці промислових робітників, за рідкісними винятками, аж ніяк не відповідали тогочасним європейським нормам.

Ось типова картина початку робочого дня. Затемна лунають на заводських околицях голосні свистки. Це – заклик до праці для робітників. Кожна фабрика має свій свисток, і робітники пізнають його. За першим вони повинні були прокинутися, за другим – вийти з казарми, за третім – бути на своєму робочому місті. На вулиці ще темно, а череда робітників темною масою з лайками сунула до прохідних своїх заводів. О шостій годині ранку розпочиналася праця. Робочі зміни тривали 10–15 годин. Ніякої технічної безпеки та медичного обслуговування не існувало. Умови праці робітників жахали кожного, хто їх бачив. У цукроварнях, наприклад, їм доводилося ходити в дерев’яних сандаліях по чавунних плитах, розпечених до 100°С. «Я бачив старого газовика,– писав очевидець,– який протягом двадцяти років праці на газовому заводі дихав таким повітрям, у якому я не міг витримати і десяти хвилин».

Українські селяни, які намагаючись заробити гроші, йшли працювати на промислові підприємства Півдня, опинялися в умовах, які нагадували їм пекло. Житлом, замість звичної хати, для них ставала казарма. У спільних спальнях уздовж стін стояли триярусні нари. Часто ними користувалися почережно, бо місця не вистачало. Для сімейних робітників у казармах відгороджували кутки. Про казарми цукрових заводів Правобережжя сучасники казали, що життя в них не схоже на людське.

Робітники намагалися вирватися з казарм, але для того, щоб зняти кімнату, не мали коштів. Внаслідок цього деякі будували землянки, викопуючи ями на схилах балок. У містах вони знімали кутки у спільних кімнатах. Про будь-які елементарні побутові зручності годі було й казати: прямо на підлозі в кімнаті площею 65 кв. м могли спати одночасно 40–50 душ.

Жахливі умови життя спричиняли занепад моралі. Серед робітників поширювалися пияцтво, венеричні хвороби. Слід зауважити, що в тогочасному українському селі пияцтво було рідкісним. На свято або весілля брали, наприклад, два-три літри горілки на кілька десятків людей і пили кілька днів, за традицією, кругом з однієї чарки. Внаслідок цього одна людина за вечір випивала три-чотири чарки. Не дивно, що того, хто йшов із села працювати на завод, вважали пропащою людиною.

Особливо тяжким було становище робітників у великих промислових центрах. Щоправда висококваліфіковані робітники згодом почали отримувати платню, достатню для пристойного життя.

 

Український громадсько-політичний діяч Сергій Подолинський про умови життя робітників цукроварень

«Тільки на деяких цукроварнях людей харчують доволі й непогано, наприклад, у Бобринських і в Симиренка належиться по фунтові м’яса за день на робітника. Зате майже в усіх інших заводах м’яса дають тільки 2–3 рази на тиждень і не більше як по 1/2 фунта. Житнього борошна належиться від 1 пуда 30 фунтів до 2 пудів на місяць на чоловіка, каші – звичайно пшона, по 30 фунтів. Солі відпускається 3–4 фунти і стільки ж сала. У піст замість сала дають конопляну олію. Приварку, тобто борщу і т.д. дають дуже трохи, хоча в нашім краю овочі не дорогі... На вечерю дають те саме, що на обід, на сніданок і полудень звичайно тільки самий хліб... Далеко не на всіх заводах є лазні... Так само ніде на заводах нема осібних прачок для прання сорочок робітника, які через те звичайно ходять в чорних сорочках, аж поки вони на їхніх плечах не розпадуться... Далеко не при всіх заводах є шпиталі та навіть далеко не всі заводи наймають лікаря для своїх робітників... У кожному випадку хворий робітник позбувається на той час заробітної платні, а підрядники навіть вираховують з їхньої платні за харчі. Робітники, покалічені на заводах, тільки зрідка дістають карбованців 10 за своє каліцтво, звичайно ж їм не дають нічого».

Поміркуйте: 1. Підрахуйте у грамах і кілограмах, скільки харчів становить щоденно норма робітника (1 пуд = 40 фунтів = 16 кг). 2. Яким був рівень соціальної захищеності робітників?

 

Життя і побут будь-якої людини визначаються її прибутками. Платня промислового робітника була єдиним джерелом його існування. Робітники Наддніпрянщини отримували вдвічі менше, ніж їхні колеги в Англії, та в чотири рази менше, ніж у США. Але й цю платню видавали не регулярно, а за бажанням господаря. Зазвичай розрахунки з робітниками здійснювалися три-чотири рази на рік – на Різдво, Пасху тощо. До чергової платні робітник отримував продукти у заводській крамниці в кредит за цінами, що значно перевищували ринкові. Внаслідок цього робітники майже не вживали м’яса, їли лише хліб, картоплю та сало.

Якщо порівняти ціни на продукти харчування і розмір платні, то, на перший погляд, проіснувати було можливо, але повноцінне життя людини включає витрати не лише на їжу. У Донбасі наприкінці 80-х рр. шахтар отримував 21 крб. на місяць, а саночник – 16 крб. На промислових підприємствах також платили на місяць близько 20 крб. Жінкам і підліткам за ту саму роботу, що й дорослим чоловікам, платили відповідно дві третини і половину заробітку. Хліб у той час коштував 45 копійок за фунт (один фунт дорівнював приблизно 400 грамів), миска борщу – півтори копійки, галушок – 5 копійок, м’ясна ковбаса – 15–20 копійок за фунт, свіжий короп – від 50 коп. до 1 крб. за фунт.

Знедолене становище спричиняло дедалі частіші страйки та інші сутички між володарями підприємств та їхніми працівниками. Завдяки своїм виступам робітники інколи виборювали деяке поліпшення свого становища.

 

6. Міста змінюють свій вигляд

Індустріалізація спричинила значні зміни у міському житті. Міста стали, певною мірою, відображенням тих змін, що відбувалися в суспільстві.

Характерним явищем, пов’язаним із швидким зростанням міського населення, стала поява нічліжних домів у майже кожному великому місті. Їх мешканцями ставали переважно селяни, які працювали на місцевих фабриках і заводах. Ці нові міщани не були пристосовані до нового середовища існування, нових вартостей, міських традицій і звичок. Вони порвали зі своїм минулим, кепсько орієнтувались у сьогоденні, не були переконані в майбутньому і внаслідок цього часто опинялися біля межі життя, ставали суспільними маргіналами (від лат. marginalis – той, хто знаходиться з краю). Саме вони поповнювали гурт міських крадіїв, жебраків тощо. Суспільні низи складали масове тло міського невдоволення, джерело вимог запровадження зрівнялівки та негайних радикальних перетворень.

Значний відсоток серед переселенців до тих українських міст, які перетворилися на значні промислові центри, становили селяни з російських губерній. Збільшення їхньої кількості в містах і панівне становище російської культури спричиняли те, що на міських вулицях переважала російська мова. Так, якщо у Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60% жителів, то у 1917 р. – лише 16%. Навіть більшість тогочасних українських суспільних діячів та національно свідомої інтелігенції розмовляли російською мовою, оскільки інакше не вміли.

Індустріалізація змінила не лише склад міщан, а й зовнішній вигляд міст. Особливо інтенсивно змінювалися Катеринослав, Київ, Харків, Одеса, які перетворилися на великі торговельно-промислові центри. Дедалі більше зводилося кам’яних споруд. Кількість кам’яниць у Києві зросла з 361 у 1856 р. до 3 тис. у 80-х рр. Виникала значна кількість громадських будівель: повітових і губернських земських установ, міських дум, дворянських і губернських зібрань тощо. Житлові квартали стали прикрашати пишні будинки підприємців, купців, банкірів. З’являлися цілі квартали приватних прибуткових будинків, квартири в яких у наймали платоспроможні.

На міських околицях купчилися хатки незаможних міщан і робітничі оселі. За цими районами закріплювалися іронічні назви «шанхаїв», «кабиздохівок», «собачівок». Поряд із ними можна було побачити схожі на сільські городи, сінокоси, пасовиська, на яких випасалася дрібна худоба.

Значні зміни стались у міському благоустрої. Центральні вулиці викладалися бруківкою, плитами, цеглою. Тротуари наприкінці ХІХ ст. стали вкривати асфальтом. Зросла увага до озеленення міст. Уздовж вулиць у Києві висаджували липи, тополі, каштани, придніпровські схили перетворювали в затишні парки. На вулицях південних міст висаджували акації. У другій половині ХІХ ст. значно покращилося освітлення міських вулиць. Спершу їх освітлювали гасовими, а згодом – газовими ліхтарями. Наприкінці 70-х рр. газове освітлення з’явилось у Києві, на Хрещатику, а з 1890 р. місто почали освітлювати електрикою.

Розгорнулося також будівництво водогонів. У 1872 р. одним із перших було споруджено водогін у Києві, який забезпечував місто дніпровською водою. У наступні роки водогони з’явилися в Одесі, Харкові, Житомирі, Олександрівську. Однак більшість міського населення, як і перше, користувалася колодязною водою. Важливою проблемою розвитку міст була система каналізації. Її примітивність спричиняла в минулому численні спалахи епідемій інфекційних захворювань серед міського населення. В середині ХІХ ст. каналізацію було побудовано у Феодосії, де відпочивала імперська знать. Наприкінці століття каналізація стала діяти у Києві, Одесі, Ялті.

На початку 80-х рр. розпочалося швидке поширення телефонного зв’язку. Через десять років телефонні лінії вже діяли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві. Через досить високу абонентську плату кількість користувачів телефонів була незначною.

Зростання міст і збільшення їхнього населення спричинило появу міського громадського транспорту. В містах виникли кінні залізниці – конки. У 1890 р. конка з’явилася на вулицях Києва, а згодом і в інших містах. Починаючи з 80-х рр. у найбільших містах Наддніпрянщини споруджували електростанції. Відтак 1892 р. конку на вулицях Києва заступив перший у Східній Європі електричний трамвай. До початку ХХ ст. трамвайний рух розпочався в Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі. Поширення електрики сприяло також змінам в освітленні житла. Свічки поступилися спершу гасовим лампам, а по деякім часі – електричному освітленню.

 

7. Поліція – уособлення імперської влади у Наддніпрянській Україні

Повсякденне життя українських міст другої половини ХІХ ст. було важко уявити без звичної постаті городового, околоточного чи ще якогось представника поліції. Для населення вона була найближчою владою, з якою йому доводилося безпосередньо вирішувати всі нагальні справи.

Поліція мала величезні повноваження, що дозволяли їй втручатися в усі сфери суспільного та особистого життя громадян. Одним із найважливіших засобів у цьому було її право видавати довідки про благонадійність громадян. Без них було неможливо вступити до університету чи посісти відповідальну посаду. Попередній дозвіл поліції був також необхідний для підприємницької діяльності.

Іншим джерелом влади поліції над громадянами було її право встановлювати нагляд за будь-яким громадянином. У того, за ким установлювався нагляд, відбиралися всі документи, а замість них видавалося посвідчення від поліції. Піднаглядний не мав права переїздити до іншого міста без дозволу поліції, його оселю могли будь-коли обшукати. Йому заборонялося обіймати будь-яку громадську посаду, викладати, читати лекції тощо. Поліція також контролювала його пошту.

 

Американський журналіст кінця ХІХ ст. Джордж Кеннан про обмеження для громадян, які існували у Російській імперії

«Якщо ви... бажаєте заснувати газету, ви повинні звернутися за дозволом до Міністерства внутрішніх справ. Якщо ви бажаєте заснувати недільну чи будь-яку іншу школу... ви повинні отримати дозвіл Міністерства народної освіти. Якщо ви хочете влаштувати концерт або виставу на потреби сирітського притулку, ви повинні звернутися до найближчого представника Міністерства внутрішніх справ, потім надати програму вистави на затвердження або виправлення цензору і, нарешті, віддати прибуток від вистави поліції, яка його прогуляє або, може, віддасть притулку. Якщо ви бажаєте продавати на вулиці газети, ви повинні заручитися дозволом, зареєструватися в поліції та носити на шиї мідну бляху, розміром із блюдце. Якщо ви бажаєте відкрити аптеку, друкарню, фотоательє або книжкову крамницю, ви повинні отримати дозвіл... Якщо ви лікар, перед тим, як розпочати практику, ви повинні отримати дозвіл; потім, якщо ви не бажаєте відвідувати хворих за викликами вночі, ви повинні отримати дозвіл відповідати на них відмовою... Якщо ви селянин і бажаєте побудувати на своїй ділянці лазню, ви повинні отримати дозвіл. Якщо ви бажаєте молотити зерно ввечері при свічках, ви повинні отримати дозвіл або дати хабара поліції. Якщо ви бажаєте поїхати від своєї оселі далі, ніж на 15 миль, ви повинні отримати дозвіл. Якщо ви іноземець... ви не можете жити, пересуватися і функціонувати в Російській імперії без дозволу. Поліція, очолювана Міністерством внутрішніх справ, за допомогою паспортів, контролює пересування всіх жителів імперії, вона постійно тримає під наглядом тисячі підозрілих... вона збирає статистику, слідкує за виконанням санітарних правил, здійснює обшуки та вилучення у приватних будинках, проглядає кореспонденцію підозрілих осіб... і примушує громадян покірливо виконувати тисячі різноманітних наказів і розпоряджень, покликаних сприяти добробутові народу і зміцненню безпеки держави. Законодавчі акти, дотичні до поліції, займають понад п’ять тисяч параграфів Зводу Законів... і не буде перебільшенням сказати, що в селах, віддалених від центрів освіти, поліція є всюдисущим і всесильним розпорядником усієї поведінки людини...»

Поміркуйте: 1. Як величезні повноваження поліції характеризували відносини між владою й суспільством у Російській імперії?

 

Для населення Наддніпрянщини всевладність поліції стала уособленням імперської влади. Жорсткий контроль, установлений над життям громадян, повинен був унеможливити прояви будь-яких опозиційних настроїв стосовно існуючих порядків.

 

Запитання і завдання

1. Які зміни відбувалися у складі населення Наддніпрянщини протягом другої половини ХІХ ст.?

2. Вкажіть основні зміни, що відбулися у становищі українських селян за пореформеної доби.

3. Охарактеризуйте становище дворянства. Чим воно відрізнялося від їхнього життя за дореформеної доби?

4. Якими були особливості формування буржуазії у пореформену добу?

5. Розкажіть про родину українських підприємців Терещенків.

6. Охарактеризуйте умови життя і праці промислових робітників Наддніпрянщини. (Готуючи відповідь, використайте документ 1.)

7. Складіть порівняльний опис умов життя, інтересів і потреб представників різних соціальних верств Наддніпрянщини у другій половині ХІХ ст.

8. Визначте зміни, що стались у вигляді міст Наддніпрянщини проти першої половини ХІХ ст.

§ 23. Український національний рух наприкінці 50-х – у 60-х рр. ХІХ ст. Зародження громадівського руху

Пригадайте: 1. Які організаційні форми були притаманні українському рухові у першій половині ХІХ ст. і чому? 2. Охарактеризуйте розвиток українського руху в першій половині ХІХ ст.

 

1. Основні тенденції розвитку українського руху у другій половині ХІХ ст.

Друга половина ХІХ ст. як у Європі, так і в Україні характеризувалася організаційним оформленням і виробленням ідейних основ визвольних рухів, що зародились у першій половині ХІХ ст.

Кожен європейський визвольний рух розв’язував завдання, що стоять перед ним, у трьох головних напрямах: національному, загальнодемократичному та соціальному. У першому напрямі головним є боротьба за національну свободу, у другому – за демократичний устрій суспільства, права й свободи людини, у третьому – за соціальну справедливість. Діячів і напрями, що зводять вирішення всіх проблем до здобуття національної незалежності, називають націоналістами. Для послідовного демократа (тоді їх було прийнято називати лібералами) всі питання розв’язуються з вирішенням проблем прав і свобод людини. Діячі й напрями, що обстоювали принципи соціальної справедливості, називалися соціалістами, соціалістичними. Термін «соціаліст» у той період не відносилось до певного соціально-політичного вчення, яких було багато (марксисти, прудоністи, лассальянці, фабіанці та ін.), а розумівся широко – як обстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із простого люду.

Об’єднавчим для всіх цих напрямів, течій було прагнення змінити життя на краще, змінити існуючий лад на справедливий, доцільний. Боротьба за розв’язання цього спільного завдання збалансовувала ці течії, змушувала їх знаходити спільну мову. Проте це правило було вірним для більш або менш сформованих державних націй. Для бездержавних націй зосередження на соціальних проблемах або демократичних свободах часто вело до відриву від національних проблем, долучання їхніх діячів до загальноімперського руху. З іншого боку, зосередження на суто національних питаннях за відсутності національної самосвідомості звужувало соціальну базу руху і відривало його від народу. Отож, перед українським рухом стояла проблема виробити збалансовану у трьох площинах політичну платформу, що була б прийнятною для всіх прошарків українського суспільства. Крім того, слід було віднайти і організаційну форму руху. Над вирішенням цих завдань і працювали діячі українського руху протягом другої половини ХІХ ст.

Суспільно-політичне життя на українських землях у другій половині ХІХ ст.

2. Відродження українського національного руху наприкінці 50 – на початку 60-х рр. Українська громада Петербурга

Наприкінці 50-х рр. відбувається відродження українського національного руху. Поштовхом до цього відродження стала лібералізація суспільно-політичного життя в умовах підготовки скасування кріпацтва. Одним із центрів відродження національного руху стала столиця Російської імперії Петербург, в якому мешкала чимала українська громада. Тут завдяки фінансовій підтримці українських поміщиків-меценатів Тарновських і Ґалаґанів П.Куліш заснував друкарню для видання творів української літератури. У ній друкувалися твори П.Куліша, І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Вовчка та ін. Куліш спробував започаткувати видання альманаху «Хата» (1858 р.).

Лібералізація суспільно-політичного життя сприяла проголошенню амністії членам Кирило-Мефодіївського братства, які в 1857 р. приїхали із заслання до Петербурга. Їм навіть дозволили обійняти високі посади: Костомаров став професором Петербурзького університету, Шевченко – академіком Академії мистецтв, Білозерський – чиновником однієї зі столичних канцелярій. Новий міністр освіти, українець родом Є.П.Ковалевський дав дозвіл на друкування «Кобзаря» Т.Шевченка, підтримав клопотання Білозерського про відкриття в Петербурзі журналу «Основа».

Прагнучи якомога більше прислужитися своєму народові, українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів. Окрім колишніх кирило-мефо діївців, до першої громади увійшли правник О.Ф.Кістяківський, завідувач друкарні Куліша, видавець популярних книжок Д.С.Каменецький, письменник М.Стороженко, друзі Т.Шевченка брати Лазаревські. Власне, організацією першу громаду назвати важко, радше це було неформальне зібрання діячів українського руху. Вони збиралися на квартирі інженера Ф.І.Черненка або М.Костомарова. Шевченко приходив на зібрання дуже рідко, Куліш – досить часто. Але ця неформальна спільнота стала прикладом до наслідування і до розгортання нового етапу українського культурно-національного руху. Вже 1861 р. з’явилися громади в Києві, перегодом у Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

Полем діяльності для громад стали недільні школи, що існували в 1859–1862 рр., наукові установи та видавнича справа.

 

3. Журнал «Основа»

Відродження національного руху тісно пов’язане зі створенням журналу «Основа». За цю справу взявся В.М.Білозерський.

 

В.Білозерський

Редакційний та авторський склад «Основи» вирізнявся строкатістю. Редакторами були Білозерський, Костомаров, Куліш, секретарем редакції – Кістяківський. Вони організували в журналі представництво всіх українських громад, хоч самі в жодну з них не входили. Київську громаду в журналі представляли В.Антонович, Т.Рильський, Б.Познанський, П.Житецький та ін.; полтавську – О.Конинський, В.Кулик, П.Кузьменко, В.Лобода; харківську – В.Гнилосиров; чернігівську – Л.Глібов, С.Ніс, А.Вербицький та ін. Авторський колектив налічував понад 70 імен.

Перший номер журналу вийшов 12 січня 1861 р. Він був двомовним (друкувався українською і російською). У «Програмі» до журналу, видрукуваній В.Білозерським, передбачалося дев’ять постійних розділів. Програмні завдання журналу визначалися так: «Мета нашого видання – всебічне й неупереджене вивчення Південноросійського краю, усвідомлення його потреб, критичний погляд на себе в минулому і сучасному, громадська користь. Загальнолюдська просвіта, в застосуванні до місцевих умов краю, буде керівною ідеєю редакції». Тираж журналу становив у різний час від 800 до 1000 примірників. Вийшло всього 12 чисел 1861 р. та 10 чисел 1862 р.

Від самого початку в редакції журналу позначилися розбіжності між Білозерським і Кулішем. До того ж журнал зазнавав нападок з боку російських видань. Зрештою, брак коштів змусив припинити видання.

У 60-ті рр. це було єдиним українським універсальним періодичним виданням, що прагнуло охопити всі загальноукраїнські проблеми – в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Цим воно викликало до себе широкий інтерес і загальне визнання як провісника народного пробудження в Україні. Закриття часопису стало передоднем Валуєвського циркуляру (1963 р.), який заборонив українське слово і надовго перепинив духовний розвій української нації. І все ж таки, незважаючи на короткочасність життя, журнал справив величезний вплив на громадську свідомість. Він наочно показав, що існування української нації, культури, літератури було незаперечним фактом.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 1100; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.067 сек.