Кооперативний рух

Одним з напрямів розбудови національного життя стало розгортання кооперативного руху, який мав вирвати українське селянство з залежності від польських панів та лихвалів. Сприяти соціально-економічному розвитку українського села.

Кооперативний рух в Галичині, що зародився у 60-ті роки набув свого розвитку у 80-90-ті роки. Піонером кооперативного руху на західноукраїнських землях був Василь Нагірний (1847-1921). Тривалий час досліджуючи кооперативний рух у Швейцарії, він розгорнув активну діяльність по створенню мережі кооперативних спілок в краї. Попервах це були кридитні спілки, що мали врятували селянство від грабіжницьких відсотків лихварів і шинкарів (150-250%).

У 1883 р. В.Нагірний заснував споживчий кооператив “Народна торгівля”, який створював мережу крамниць по селам і містам, де за помірними цінами можна було придбати необхідні речі для господарства селянина оминаючи посередників. Таким чином заощаджуючи кошти селян.

У 1892 р. було заснована страхова компанія “Дністр”, що надало кооперативному руху стабільності.

Крів кридитування і страхування селян кооперативи поширювали серед селян сучасні методи господарювання (товариство “Сільський господар” (1899 р.)), підтримували освіту, сприяли розповсюдження громадсько-політичної, навчальної та іншої літератури.

Запитання і завдання

1. Якими були головні причини україно-польської конфронтації в Галичині?

2. З’ясуйте причини появи старорусинства в українському русі на західноукраїнських землях та його домінування в 60 80-ті рр.

3. Заповніть таблицю: «Український рух на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.»

	Старорусинський, москвофільський	Народовський
Організаційні форми
Лідери
Мета діяльності
Підтримувалися

4. Які успіхи в розбудові національного життя Галичини ви можете назвати?

5. Яка роль товариства “Просвіта” в розбудові національного життя?

6. Який звязок між кооперативним і національно-визвольним рухами?

§ 31. Перетворення Галичини на “український П`ємонт”. Особливості суспільно-політичне життя на Буковині та Закарпатті у другій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Які течії домінували в українському русі Галичини в 60-70-х роки? 2. Чим можна пояснити розкол в українському русі?

1. Радикальна течія в українському русі Галичини

Вихід українського руху (як старорусинів, так і народовців) на широку політичну арену мав неминучим вислідом вплив на нього модерних європейських політичних теорій, зокрема соціалізму. Нові віяння в Галичині зініціювала східноукраїнська інтелігенція, яка на той час була більш розвиненою в інтелектуальній площині. Цьому сприяла, зокрема, енергійна діяльність Михайла Драгоманова, який закликав молодь розширювати свій інтелектуальний обрій, знайомитися з кращими надбаннями європейської та російської культури, науки, йти далі старшого покоління, не лише словом, а й ділом піднімати українське суспільство. На його заклики відгукнулася невелика група західноукраїнської молоді. Так в українському русі виникла ще одна течія – радикальна.

Перші прибічники Драгоманова з’явились у віденському клубі українських студентів «Січ». Наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. його ідеї підтримували два львівські студентські гуртки: один, що знаходився під впливом старорусинів,– «Академический кружок», інший – народовський «Дружній лихвар». Згодом коло прихильників розширювалося. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик, які піднесли український рух у Галичині на новий інтелектуальний рівень, подолавши його провінційну обмеженість і консерватизм.

Павлик Михайло Іванович (1853–1915) – громадський і культурно-освітній діяч, літератор. Походив із селянської родини зі Станіславщини. Після закінчення гімназії у Львові 1874 р. вступив до Львівського університету. Там він став членом «Академического кружка» і співробітничав у його друкованому органі «Друг», де познайомився з І.Франком. Ідеї Драгоманова справили на нього велике враження, і він став палким їх прихильником. Спільно з Франком видавав журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін» і «Молот». За свої соціалістичні погляди зазнавав переслідувань. П’ять разів потрапляв до в’язниці. Зрештою, був змушений емігрувати до Швейцарії, де разом із Драгомановим і Подолинським видавав журнал «Громада». Був одним з засновників Русько-української радикальної партії та редактором її друкованих органів «Хлібороб» і «Народ»(1890–1895 рр.). У 1895–1905 – перший бібліотекар Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ). У 1914 р. став заступником голови Головної української Ради. Творча спадщина Павлика складається з художніх творів, перекладів і наукових праць.

Свою діяльність представники нової течії розпочали з активної пропагандистської роботи. З 1876 р. Павлик і Франко редагували журнал «Друг». Вони відкинули «язичіє», яким публікувався журнал, і перейшли на українську народну говірку. Свої перші критичні статті вони спрямували проти старорусинів, завдавши їм іще одного серйозного удару. Згодом вони зачепили і народовців, висміюючи їх за пересічність літературної продукції та консерватизм. Але основний удар критики було спрямовано проти духівництва, що його радикально налаштована молодь намагалась усунути від керівної ролі в духовному житті суспільства. Таку гостру критику неоднозначно сприйняли як провідники українського руху, так і загалом західноукраїнське суспільство.

Виходу у нової політичної течії на широку політичну арену сприяв судовий процес 1877–1878 рр. проти Франка та його товаришів. Соціалістичні ідеї, що їх пропагували діячі нової течії, мали вислідом звинувачення їх у підривній діяльності.

Хоча загалом ідеї, що проголошували радикали, не були сприйняті українським суспільством, вони привели до появи нових симпатиків соціалістичних ідей (Микола Ганкевич, Станіслав Козловський, Кирило Триловський, В’ячеслав Будзиновський, Володимир Охрімович та ін.).

Радикали створили у жовтні 1890 р. першу українську політичну партію в Галичині – русько-українську радикальну партію (РУРП). У гострій внутрішній полеміці між старими і молодими радикалами вперше в українському русі було висунуто й аргументовано постулат єдності українських земель і політичної самостійності України. Він містився у книзі Юліана Бачинського «Ukraina Irredenta»(1895 р.).

2. «Нова ера» в україно-польських відносинах та її наслідки

Початок політизації українського руху і кристалізація ідеї політичної самостійності України відбувалися за умов, коли українське питання в Галичині було чинником першорядного політичного значення. Це виявлялось у трьох площинах:

· загальнодержавній. Прагнення австро-угорських правлячих кіл використати українське питання у протистоянні з Росією, уникнути радикалізації українського руху, перетворення його в деструктивну силу;

· міжнаціональних відносинах у краї. Піднесення українського руху робило неминучою зміну системи відносин із поляками;

· загальноукраїнській. Реалізація ідеї перетворення Галичини в «український П’ємонт».

Міжнародна ситуація сприяла постановці української проблеми на європейському рівні. Балканська криза загострила відносини Австро-Угорщини та Німеччини з Росією. Україна почала розглядатися як можливий терен війни. У вересні 1886 р. Галичину відвідав цісар, влітку 1887 р. – наступник престолу Рудольф, який заявив, що українці є «давнім культурним народом». Значний розголос мала інспірована німецьким канцлером О.Бісмарком стаття «Росія в Європі», де висловлювалась ідея відновлення Київського королівства під протекторатом Габсбургів.

Ідея утворення Київського королівства викликала резонанс з боку австрійських, німецьких, російських, українських та польських кіл. Австро-угорський уряд серйозно зацікавився українським рухом у Наддніпрянській Україні, сподіваючись з його допомогою відірвати Україну від Росії. Ця ідея збіглася з прагненнями деяких провідників Київської громади (Антонович, Кониський та ін.) схилити на бік української справи керівні кола Австро-Угорської монархії з метою здобуття нових національно-культурних прав для галицьких українців. Для цього треба було примирити українців і поляків у Галичині.

Переговори з досягнення порозуміння почалися ще в середині 80-х рр. Вони велися таємно у вузькому колі осіб. Польську сторону репрезентував князь Адам Сапега. Він походив з однієї з найвпливовіших на той час у краї родин, його батько Леон був у 1861–1875 рр. маршалом Галицького сейму. Українську – О.Барвінський, А.Вахнянин, К.Телішевський та ін., які вирішили вести галицьку політику в порозумінні з Київською громадою. Влітку 1888 р. було досягнуто угоди про видання місячника «Правда», який мав стати органом «цілої України-Русі», пропагувати «духовну єдність» українського народу, переділеного між двома державами, а водночас готувати суспільство до польсько-української згоди. Вона обстоювала тезу, що «будуччина народу руського зв’язана з інтересами держави австрійської та з долею польського народу». Подальше зближення перервалося через напруженість передвиборчої компанії 1889 р. до Галицького сейму.

Зрештою, під тиском віденської та київської сторін угоди було досягнуто і 25 листопада 1890 р. оприлюднено. Офіційного тексту угоди не склали: вона трималася на чесному слові її ініціаторів.

Українці вимагали від польської адміністрації краю визнати самостійність української нації та більше дбати про її розвиток, із рівною прихильністю ставитися до двох народів у Галичині, обіцяючи лояльне ставлення до Австро-Угорської монархії та династії Габсбургів. Угоду підтримали греко-католицький митрополит Сильвестр Сембратович і галицький намісник граф Казимир Бадені. Як запевняли обидві сторони, угода мала почати «нову еру» в україно-польських відносинах. А втім, ця політика тривала недовго. Польська сторона не бажала йти на поступки, які дозволили б українському рухові поставити питання про поділ Галичини на українську і польську та домагатися автономних прав. На початку 1894 р. обидві сторони відмовилися від її продовження.

І все ж, попри провал, «нова ера» мала далекосяжні наслідки. Поволі реалізувалася програма, накреслена її ініціаторами. Вона передбачала: відкриття кафедри історії України у Львівському університеті, надання Товариству ім. Шевченка статусу наукового з перспективою перетворення його на українську Академію наук. Фактично було відкрито кафедру української історії (вона називалася кафедрою історії Східної Європи), Наукове товариство ім.Шевченка з постійною державною субсидією, але без академічного статусу; засновано чотирикласні школи з українською мовою викладання при чоловічих семінаріях у Тернополі й Станіславі та жіночій у Львові, паралельні українські класи при Коломийській гімназії, учительську семінарію у Самборі; відокремлено українську гімназію від польської в Перемишлі тощо. У 1893 р. українському фонетичному правопису було надано статус офіційного і впроваджено його у шкільні підручники. Також було створено ощадне товариство «Дністер»(1892) для українського населення. Одним із прямих наслідків політики «новою ерою» став приїзд до Львова 1894 р. молодого київського історика, учня В.Антоновича Михайла Грушевського, який очолив нововідкриту кафедру у Львівському університеті.

Іншим вагомим наслідком польсько-української згоди стала прискорена структуризація українського політичного життя в Галичині. Почалося чітке розмежування політичних течій. Ще до проголошення «нової ери» старі радикали – Франко, Павлик, Терлецький та ін. скликали на початку жовтня 1890 р. збори радикальної інтелігенції у Львові та проголосили створення РУРП. Радикали вміло скористалися «нової ери» для політичного самоутвердження на основі її критики, а її провал вивів їх на провідні позиції в українському русі. У середині 90-х рр. вони були на піднесенні, а 1895 р. долучили до своєї програми вимогу політичної незалежності України. В лавах народовців стався розкол. Продовження політики згоди з поляками обстоювала група, що гуртувалась навколо О.Барвінського,– їх називали новокурсниками. Згодом вони перетворились у невелику Християнсько-суспільну партію. Їх підтримувало вище греко-католицьке духовенство. Більша частка народовців на чолі з Ю.Романчуком зайняла виразну антипольську позицію. Їх називали незалежними. Але постійні хитання народовців від боротьби до співпраці з поляками підривали їх авторитет. У старорусинській течії її провід скочувався до москвофільства і втрачав позиції.

От же, «нова ера» призвела до розколу в українському русі, що негативно позначалося на результатах виборів до Галицького сейму 1895 р. Спроба ж скликати з’їзд представників усіх течій у березні 1894 р. для вироблення подальшої спільної позиції успіху не мала.

А втім, розкол мав і позитивні наслідки: на зламі ХІХ–ХХ ст. виникли політичні партії з чітко окресленими національно-державницькими програмами (національна незалежність України, об’єднання всіх українських земель в єдиній державі), які взяли гору в українському русі. Старорусинство остаточно занепало.

3. Утворення політичних партій

Кінець ХІХ ст. став переломним у розвиткові українського національного руху. З виникненням перших українських партій національна ідея вихопилася за межі інтелігентського середовища і проникла у широкі маси. На історичну арену вийшло нове, енергійніше покоління діячів, яке висунуло вимогу повної незалежності України. Саме наприкінці ХІХ ст., а надто після відзначення 100-річчя ювілею «Енеїди» Котляревського, почалося поширення термінів «Україна», «український» на замість «Русь», «руський».

Як уже згадувалося, першою політичною партією стала створена у жовтні 1890 р. у Львові Русько-українська радикальна партія (РУРП) під проводом І.Франка і М.Павлика. У 1895р. до програми було долучено положення, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної Української держави, а в найближчій перспективі – у межах автономної провінції Австрійсько-Угорської монархії. Окрім цих положень, у програмі висувалися вимоги передачі селянам якомога більше землі. Декларувалося встановлення колективної організації праці та колективної власності на засоби виробництва в еволюційний спосіб. Партія видавала газети «Хлібороб» і «Громада». Для пропаганди програмних положень було випущено серію брошур під загальною назвою «Радикальна тактика» (І.Франко). Велику увагу партія надавала пропаганді своїх ідей у селянських масах через різноманітні установи, організації.

Попри наполегливу працю, через радикалізм, антиклерикалізм і соціалістичну ідеологію РУРП не дістала широкої підтримки в галицькому суспільстві, хоча в 90-ті рр. займала провідні позиції. Проти неї було налаштовано духівництво, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не мали підтримки через нечисленність українського пролетаріату. Наприкінці 1899 р. партія переживала кризу.

Розбіжності в керівництві РУРП створили передумови для виникнення нових партій. Так, 1899 р. від неї відійшли прихильники марксизму. Вони заснували Українську соціал-демократичну партію (УСДП) Видатними її членами були Микола Ганкевич, Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона мала відстоювати інтереси українського робітництва, підтримуючи гасло політичної незалежності України. Через відсутність широкої соціальної бази УСДП була нечисленною, проте її лідери мали чималий вплив у краї. До того ж партія відігравала помітну роль у профспілковому русі.

Дата добавления: 2015-05-22