Австро-Угорської імперії Адміністративно політичний статус. Демократична ситуація

Західноукраїнські землі під владою

І

ількаразове перекраювання великими держа­вами карти Східної Європи наприкінці XVII ст. внесло історичні зміни в державну прина- \ежність західноукраїнських земель. Внаслідок першого (1772) поділу Польщі Галичина, а згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775) Буковина увійшли до складу багатонаціональ­ної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином Габсбурги стали володаря- м великої частини України площею понад 70 тис. кв. ш з населенням понад 2,5 млн. чоловік, більшість ■кого — близько 2 млн. — становили українці.

аличина разом з частиною польських земель бу- м виділена в окремий коронний край — “королівство і Лодомерії (Володимири)” з центром у Львові. Східний кордон нового австрійського краю проліг р. Збруч, яка стала більш як на півтора століття сасволом розчленованості українського народу дво- жі імперіями.

адміністративному відношенні “королівство” юділено спочатку на 6 округів, до складу яких ло 59 дистриктів (1777 р. їх кількість зменше- до 19). 1780-1786 рр. запроваджено новий ративний поділ, згідно з яким налічувалось 18 округів, з них 12 становили українську час- краю — Східну Галичину. Таке становище) до середини XIX ст., коли адміністративний

173- • краю зазнав кількаразових змін. Нарешті з •V. ” р. закріпився поділ Галичини на 74 повіти, який шйІяг не мінявся до 1918 р. 50 повітів (на початку Лет —52) становили Східну Галичину.

Б иеина з центром у Чернівцях спочатку була гна вищим військовим інстанціям (Прид- йськовій раді й Генеральному військовому ашнкжуванню Галичини), з 1787 по 1849 р. на пра­вого (19-го) округу входила до складу, а з 1849 по 1918 р. мала статус окремого

LVIII краю

, на території якого проживала ком- і масивом більшість українців Угорщини, як входило до складу Пожонського (Брати-) намісництва, становлячи його чотири

комітати (жупи): Березький, Мармороський, Уго- чанський та Ужанський. Лише на короткий час після “Весни народів” воно було виведене в окремий авто­номний Ужгородський округ. Отож навіть у межах однієї держави західноукраїнські землі все ж залиша­лись адміністративно розмежованими.

На новоприєднаних до Австрії землях було запро­ваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше — намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління Окружну, а потім повітову ланки державної влади очолювали старос­ти. На місцях адміністративні й судово-поліцейські функції виконували дідичі або спеціально утриму­вані ними, але призначувані старостами мандатори (до 1866р.), а опісля — громадські уряди. Містами управляли магістрати, склад яких призначали урядові органи (до 1870 р.), а пізніше — новозапроваджені міські ради як органи самоуправління. Органами крайового самоуправління були Становий сейм (1775- 1845) у Галичині й крайові сейми в Галичині та Буковині (1861-1914). На Закарпатті адміністрацію в комітатах очолювали жупани (наджупани), періо­дично скликались комітетські збори дворянства.

Етнічний склад населення західноукраїнських зе­мель був доволі строкатим. Основну його масу становили українці (у Східній Галичині 1773 р. — 71%, 1910 р. — 62,8, у Північній Буковині 1857 р.

967 58,5, 1910 р. — 38,4; у Закарпатті 1857 — 69,7%) Поряд з ними жили чималими етнічними групами поляки (у Східній Галичині 1900 р. — 22,7%), румуни (в Буковині 1900 р. — 31,4%, а

XXIII р. — 34,4), угорці (наприкінці XIX ст. — 26%), а також інші етнічні меншини: євреї (у Східній Галичині та Буковині 1900 р. — 13%, у Закарпатті наприкінці XIX ст. — 15%), німці, чехи, словаки, вірмени та ін. Проте внаслідок ряду причин, насам­перед асиміляторських зусиль правлячих кіл і панівної верхівки, відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалася, натомість зростала питома вага поляків у Східній Галичині, ру­мунів у Північній Буковині, угорців у Закарпатті.

Промовистим свідченням відсталої соціально- демографічної структури краю було співвідношення між сільським і міським населенням. У середині XIX ст. у Східній Галичині на 3,5 тис. сіл припадало 56 міст і 138 містечок, у Буковині на 276 сіл 3 міста і 4 містечка, в Закарпатті на 1294 села — 9 міст і 18 містечок. Відповідно абсолютна більшість населення (в Галичині на початку XX ст. — 88,45%, у Закар­

патті наприкінці XX ст. — 85%) мешкал в селах і лише незначна частина в нечисленних містах (у За­карпатті наприкінці XIX ст. —7%).

Таку ж саму картину являла собою професійна структура населення. Більшість самодіяльного на­селення була зайнята в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р. — понад 80%, у Буковині — 71,3, у Закарпатті — 85%). Питома вага самодіяльного населення, зайнятого в промисловому виробництві, бу­ла мізерною. В Галичині у 1900 р. вона становила 5,8%. У Буковині в промисловості й ремеслі тоді було зайнято близько 11% населення, в Закарпатті у промисловості й на транспорті — 10%.

Стосовно українського населення: понад 90% його мешкало в селах і було зайнято в сільському господарстві. В містах українці за кількістю перебу­вали здебільшого на третьому місці (після євреїв та поляків у Східній Галичині, євреїв і німців у Буковині, євреїв і угорців у Закарпатті).

Адміністративне поєднання етнічно змішаних те­риторій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин.

Дата добавления: 2015-05-22