Утвердження ринкових відносин

обоюючись впливу ідей Великої французької революції, що були відчутні в багатьох країнах Європи, австрійський абсолютизм з кінця

175- ст. відмовився від будь-яких економічних но­вовведень у країні, штучно гальмував появу елементів ринкового господарювання і, навпаки, всіляко проте­гував всевладдю дідичів й поблажливо трактував порушення ними аграрного законодавства.

В західноукраїнському регіоні більшість дідичів удавалася до екстенсивних методів господарюван­ня: розширення своїх володінь за рахунок селянських земель і посилення експлуатації селян (збільшення різних повинностей селян, насамперед панщини, яка практично відбирала більшу частину робочого часу).

Водночас частина великих латифундистів з низин­них земелеробських районів, втягуючись у процес ринкових перетворювань, почала дедалі частіше вда­ватися до використання вільнонайманої праці і пристосування сільськогосподарського виробництва до потреб внутрішнього і зовнішнього ринку. Поча­ла поліпшуватися культура землеробства, важливими елементами якої стали збільшення посівів вівса, льо­ну і конопель, розширення площ, відведених ПІД вирощування картоплі, конюшини і частково люцер­ни, цукрових буряків, а на Буковині і Закарпатті та деяких місцевостях Галичини (на Покутті та Півден­ному Поділлі) — кукурудзи. Із запровадженням цих культур трипілля замінялося п яти-,шестипільни­

ми сівозмінами з повною ліквідацією парових полів. Поліпшувався обробіток землі, поширювалося їх уг­ноєння, подекуди застосовувалося вапнування та меліорація. Все це сприяло підвищенню врожайності сільскогосподарських культур (з 6 ц озимих і 4-5 ц ярих у середньому до 10-11 ц з гектара в кращих господарствах).

Відбувалися зрушення і в тваринництві. В бага­тих панських дворах займалися розведенням кращих порід худоби. Зростало поголів’я великої рогатої ху­доби, яку у значних кількостях (60-70 тис. голів щорічно) продавали на ринках Відня й Оломоуца. На­було поширення тонкорунне вівчарство, і на західноєвропейський ринок значними партіями над­ходила вовна з Галичини.

Проте раціональні методи ведення землеробства і тваринництва захопили вузький прошанок лише великих землевласників й істотного впливу на за­гальний доволі низький рівень цих галузей справити не могли. Після деякого застою, що мав місце у першій чверті XIX ст., у 30—40-х рр. знову наміти­лося промислове піднесення на західноукраїнських землях. Тут тоді діяло близько 250 мануфактур, се­ред них до 40 залізоробних і металообробних, 10 скляних, 3 керамічних, 20 папірень, 15 друкарень, 10 текстильних, 10 шкіряних, 2 тютюнових, 15 соля­них, 7 цукроварень, понад 30 лікерогорілчаних. Та найпоширенішими промисловими галузями стали до­машнє виробництво полотна й гуральництво.

Мануфактури виникали переважно в панських і частково в державних маєтках. На них використову­валася здебільшого примусова ручна праця панщинних селян, запроваджувалися водяні колеса і кінні приво­ди Характер розкиданих мануфактур мали сільські ремесла і домашня промисловість. Роль міських ма­нуфактур з найманою робочою силою залишалась незначною. Більшість міст і містечок була проми­слово нерозвинутою, мала аграрний характер. 1849 р. найбільшими містами Галичини були Львів (68 тис. населення), Чернівці (18 тис.), Броди (18 тис.), Тернопіль (Ібтис.). Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве та Мармарош-Сигет — мали по 6-7 тис. населення. Міста великого промислового значення не мали. Вони були адміністративними й торгово-ремісничими осередками. Переростання ма­нуфактурної промисловості у фабричну гальмували дискримінаційні заходи уряду (адміністративні об­меження, непомірно високі податки тощо) та всевладдя великих землевласників.

Прогресуюче втягнення, хоча й дещо повільне, панських маєтків і селянських господарств у рин-

кос відносини, зростання мануфактурного вироб­ництва, розвиток міських та сільських ремесел і домашніх промислів, спорудження широкої мережі оі 'яних шляхів та сканування різних обмежень що- Л діяльності купецтва сприяли пожвавленню торгівлі на західноукраїнських землях та їх включенню до ситової системи торговельних відносин. У першій половині XIX ст. основною формою організації торгівлі були ярмарки і щотижневі торги, які відбу­валися у 59 містах та 142 інших населених пунктах. Водночас зростало значення щоденної торгівлі, яку вели понад 2 тис. постійно діючих торговельних за­кладів, у тому числі близько 150 — у Львові.

Посилились економічні зв’язки, насамперед внутрішні, із західними провінціями Австрійської монархії, а також зовнішні — через чорноморські пор­ім — з іншими країнами. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво “вільного торгового мста ” Бродів, яке зосередило в своїх руках торгівлю ш Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між За- жмом і Сходом. Основні позиції у зовнішній торгівлі мали, які раніше, купці вірменського, єврейсько- грецького походження. Головними статтями яспорту були продукти сільського господарства, ліс, адь і лише невеликою мірою — вироби ремесла і ма- му<| ктурної промисловості (здебільшого полотно). Звозилася переважно промислова продукція, а також хгдоба. яка після відгодівлі надходила на західні

Вирішальну роль у переведенні народного госпо­дарства на рейки ринкових відносин відіграла аграрна: ча 1848 р. Незважаючи на її обмежений ха- ■ггср (скасування панщини за викуп) та збереження никои залишків старого ладу (всесилля великих шлевласників, системи відробітків), вона все ж ждкрнла шлях до вільного підприємництва і форму- ття ринку вільнонайманої робочої сили. Цим самим створено передумови для зростання товаризації омського господарства й здійснення промислового шеревороту.

Невідворотні зміни відбувалися в сільському гос- і — провідній галузі економіки краю. Великі сники (у Східній Галичині їх було 2 тис.) реформи зберегли за собою понад 40% зе- я угідь краю. Проте, зберігши на деякий час ввн позиції, великі латифундії згодом почали їх и, а їх земельні володіння стали переходити у підприємців, різних компаній, банків, ба- селяи. Тисячі панських фільварків почали і в оренду власникам торгового і лихварсь­ку-

На селі посилився процес майнового розшаруван­ня селянства. Кількість селянських господарств внаслідок їх дроблення постійно зростала, а їх земельні володіння неухильно зменшувалися На рубежі XIX

176- XX ст. у краї було від 4,5 до 5 % економічно міцних заможних селянських господарств і близько 90% — малоземельних та безземельних госпо­дарств. Вони володіли відповідно понад 27% і близько 40% землі. Значна частина землі дрібних госпо­дарств, що розорювались, йшла на продаж.

З метою підвищення продуктивності сільсько­господарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а згодом і у селянських господарствах, по­чалося впровадження в землеробство сільськогос­подарських машин та поліпшених знарядь праці (вдо­сконалених залізних плугів і борін, культиваторів, сівалок, косарок, жниварок, кінних грабель, молота­рок, віялок, січкарень). Вживали заходів також для інтенсифікації виробництва: традиційне трипілля по­ступово замінялося прогресивними системами сіво­змін, почали більш-менш систематично вносити в грунт органічні, а подекуди й мінеральні добрива, про­вадилося дренування грунтів, меліоративні роботи.

Водночас набула поширення пропаганда агро­технічних знань. З’явились навчальні заклади сільськогосподарського профілю (наприклад, сільсь­когосподарська школа в Дублянах). Активізувало свою діяльність створене ще в 40-х рр. у Львові Гос­подарське товариство. Почала видаватися сільськогосподарська література

Переорієнтації великих господарств на ринок сприяли новозасновані банки: Крайовий банк. Рільни­чо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк, Дрібновласницький державний іпотечний банк та ін.

Еволюція сільського господарства в напрямі до ринку в панських маєтках відбувалася швидше, ніж у селянських господарствах, які продовжували зберіга­ти переважно напівнатуральний характер. Змінити ситуацію на краще була покликана селянська поста­чально-збутова кооперація, яка, враховуючи збільшення попиту зростаючого міського населення в усій Європі на м’ясо-молочні продукти, організу­вала торгівлю ними. У Львові була утворена “Народна торгівля” (1883) з філіалами у різних містах та сот­нями крамниць. А напередодні Першої світової війни провідному українському кооперативному об єднанню Галичини — Крайовому ревізійному союзу у Львові

177- через спеціалізовані кооперативні союзи було підпорядковано уже близько 600 кооперативів. Крім того, близько 100 кооперативів налічувалося ще в Руському ревізійному союзі. Існувало кількасот ук­

раїнських кооперативів, не об’єднаних у ці союзи. Всього в Галичині (1913) діяло лише українських 1,3 тис. кооперативів, близько 200 українських коопера­тивів на Буковині й кілька на Закарпатті. Крім українських діяли польські та угорські кооперативи. Кооперативні спілки, скуповуючи у своїх членів сільськогосподарську продукцію і постачаючи їх до­бривами, машинами, сортовим насінням, зумовлюючи розклад патріархальної залежності селянських госпо­дарств, сприяли прилученню їх, особливо заможніших, до ринкових відносин

Перебудова організації сільськогосподарського виробництва на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. дала можливість підвищити вро­жайність зернових на 20— 25%. Завдяки цьому та значному розширенню посівних площ за півстоліття майже у 1,5 раза зросла продукція землеробства. Але у зв’язку зі зростанням за цей час у 1,8 раза на­селення краю її вистачило лише на його харчування. Загалом сільське господарство краю залишалось ек­стенсивним, низькопродуктивним, втрачало свої експортні можливості. Водночас за рахунок зростан­ня у 2,7 — 2,9 раза населення, зайнятого в сільському господарстві, знижувалася продуктивність праці у цій галузі. В краї зростало відносне аграрне перена­селення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинялися на межі розорення. Уск­ладнювало ситуацію процвітання лихварства.

У пошуках кращих умов життя значна частина се­лян Закарпаття уже з 70-х рр., а Східної Галичини і Буковини — з 90-х рр. XIX ст. емігрувала в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та.іа Балкани. До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном близько одного мільйона чоловік.

Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змог­ли істотно поправити ситуацію в західноукраїнському селі. Там зростала армія безробітних, жебраків, бро­дяг. Сільське населення дедалі пауперизувалось, пролетаризувалося.

Становлення фабрично-заводської промисловості як окремої народногосподарської галузі на західноу­країнських землях відбулося в останні три десятиліття

178- ст. Однак там переважали дрібні підприємства. Великих фабрик і заводів з сотнями робітників були одиниці. Фабричне виробництво охопило лише окремі галузі, переважно ті, які займалися добуванням, пер­винною переробкою сировини: лісопильну, нафто- і озокеритодобувну, соледобувну, паперову, тютюно­ву, цегельну, металообробну. Інші галузі розвивалися слабо.

Наприкінці XIX ст. на західноукраїнські землі широким потоком ринув іноземний капітал (австрійсь­кий, німецький, англійський, французький та ін.), який створював великі компанії, заволодівав цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банка­ми.

Входження до системи ринкових відносин зу­мовлювало зміни в сфері торгівлі. Відпадала потреба в багатолюдних кількаденних ярмарках, щотижневих торгах. Роздрібна й оптова торгівля набувала постійного щоденного характеру Оптова торгівля дедалі зосереджувалася в руках іноземних компаній. У системі міжнародного поділу праці за західним регіоном України остаточно закріпилася роль поста­чальника сільськогосподарської сировини та напівфабрикатів і ринку збуту готових фабричних виробів Заходу. Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту із краю становила сировина і ли­ше кілька відсотків — фабрикати, які вивозилися переважно на Балкани, натомість в імпорті фабрика­ти становили 80%.

У західні провінції Австро-Угорщини, Німеччи­ну та інші країни й далі вивозилося багато продукції тваринного походження, птахівництва, шкірсирови­ни, масла, жирів, яєць. На рубежі XIX — XX ст. поза межі краю експортувалось щорічно близько 50 тис. голів рогатої худоби та 300 тис. голів свиней. Зросли обсяги фруктів на вивіз. Селяни-бойки із Верхнього Синьовидного скуповували фрукти по всій Галичині й Буковині і продавали їх у Будапешті, Відні, навіть у Парижі. Збільшилося вивезення наф­ти і нафтопродуктів, озокериту, лісу, пиломатеріалів, харчової і калійної солі. Багато лісу і продукції виво­зилося на Наддніпрянську Україну. У взаємній торгівлі західних і східних земель України зростала роль Дністра.

З Наддніпрянської України ввозилася переваж­но худоба, яка після відгодовування продавалася на ринках західних провінцій імперії, коні, вовна, інша продукція тваринництва, хутро, риба, цукор. Із За­ходу імпортувалися промислові вироби: предмети побуту, машини й обладнання, хімікати, мінеральні до­брива;''цемент, кам’яне вугілля, чорні й кольорові метали.

У процесі утвердження ринкових відносин зроста­ли міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалася й соціальна структура суспільства — формувалися середній клас і клас вільнонайманих робітників.

Дата добавления: 2015-05-22