У пошуках соціального ідеалу

а кордоном Драгоманов і Подолинський опи- <■- ' ішлися не з своєї волі. Вони змушені були

емігрувати внаслідок поширення репресій царського режиму проти українського національно­го руху в середині 70-х рр., коли готувався і запровад­жувався ганебної пам’яті Емський акт. Щоб завда­ти дошкульнішого удару громадівцям, царські власти почали обвинувачуючи не просто в “українофільстві", тобто у патріотичних почуттях до України, а й у “ма­лоросійському сепаратизмі" й пропагуванні соціалі­стичних ідей.

Уже у "Передньому слові” до "Громади” 1878 р. було сформульовано кредо “Громадівського соціа­лізму”: насамперед підкреслювалося, що “український соціалізм не партія, а громада, висовувалося першо­чергове завдання українських громадців — працювати в масах над тим, щоб Україна “якнайскравіше покри­лась цілою сіткою зчеплених один з другим товаришів і товариств, робітників українського громадства, котрі були б товаришами і в мужицьких громадах ’ Отже, майбутній соціально-економічний і політичний лад України уявлявся прихильникам “громадівсько­го соціалізму” федерацією робітничих і землеробських громад, заснованих на асоційованій власності і колек­тивній праці їх учасників. Неможна не помітити тут впливу ідей кооперації, які незмінно обстоював і по­пуляризував Зібер. А втілював їх у життя вже у 80—90-х рр. Микола Левитський — син сільсько­го священника з Херсонщини.

Левитський, розчарувавшись в ідеях російських

народників, які поділяв у юнацькі роки, не сприймав також і досить популярного серед багатьох своїх

166- освічених сучасників соціалістичного вчення мар­ксизму. Після закінчення юридичного факультету Харківського університету він повернувся до рідної Таврії, щоб пропагувати серед селян запровадження різних форм виробничої та споживчої кооперації — добровільного об’єднання людей для спільної гос­подарсько; діяльності.

Авторський виклад цих принципів -“умов” — було видано окремою брошурою у Львові Лвівські часописи “Народ”, “Життя і слово” та особисто іх ре­дактор, відомий український письменник, учений і громадський діяч Іван Франко, широко популяризу­вали кооперативні ідеї Левитського, рекомендували запроваджувати їх в практику. На той час сотні артілей діяли в селах і містах більшості губерній Ук­раїни.

Кооперативний рух посів важливе місце у ма­совій боротьбі проти національного гноблення Адже за своєю природою він мав спиратися на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність, був наочним запереченням державного колонізаторсь­кого централізму, на якому трималася Російська імперія. Отже, цілком природно, що український національний рух був прямо пов’язаний з коопера­тивним.

Сам же Левитський казав: “Кооперація, засно­вана на великій, по-справжньому демократичній ідеї братерського єднання і на народній самодіяльністі, є певною провідною зорею до економічного і духовно­го відродження рідного краю й народу”. Тож не випадково царські власті чинили всілякі перепони кооперативному рухові: переслідували ватажків, за­лякували рядових учасників, під постійним політичним наглядом тримали його ініціатора, намагалися обме­жити відкриття нових артілей, під різними причіпками закривали наявні.

Не склав рук і Драгоманов. Він сам під власним прізвищем чи псевдонімами продовжував активну діяльність як за кордоном, так і на батьківщині 3- під його пера вийшло чимало творів: “Про українських козаків, татар і турків, “Шевченко, українофіли і соціалізм”, “Чудацькі думки про українську національну справу”, “Листи на Наддніпрянську Україну”, “Історична Польща і великоруська демо­кратія”, “Лібералізм і земство в Росії” тощо. В них він виступав проти соціального і національного поне­волення народів російським царизмом і австро- угорською монархією, обстоював право українсько­го народу на національне самовизначенння,

популяризував культурні надбання українського на­роду, засуджував будь-який централізм як загалом несумісний з демократизмом.

Драгоманов на сторінках емігрантської російсь­кої газети “Вольное слово”, яку сам і редагував, розгорнув критику внутрішньої і зовнішньої політи­ки Російської імперії. Останні роки свого життя він провів у Болгарії на посаді професора Софійського університету.

Найпоміркованіші старі громадівці у 80—90-х рр. згрупувалися навколо редакції часопису “Киевская старина”, що з 1882 р. видавався в Києві. Тут та в інших містах України вони продовжували займатися культурно-освітньою діяльністю. А коли на початку

LV ст. почали організовуватися українські національні партії, то колишні громадівці стали всту­пати до їх лав.

Дата добавления: 2015-05-22