Нова чужа влада

Західноукраїнські землі між двома війнами

ісля визвольних змагань початку XX ст. прагнення українського народу до воз­з’єднання ще два — два з половиною деся­тиліття залишалось нездійсненим. Більше того, до земель, котрі перед 1-ю світовою війною вия-вили- ся відірваними від основної території України, дода­лися Західна Волинь, Хотинщина, Ізма-їльщнна. Поза межами радянської України, яка володіла бо­дай формальними ознаками держа-вності, на тери­торії у 146 тис.км² проживали 6,6 млн. українців.

Не лише кількісно, а й якісно західноукраїнське населення становило могутній потенціал, що відігравав вагому роль у багатовіковій історії ук­раїнської нації, її визвольних змаганнях, роз-внтку культури та громадської свідомості. З протипри­родним поділом великої нації не могли примиритися українці на різних берегах Збруча й Дністра.

Держави, яким дісталися українські землі, не розуміючи глибинних реалій XX ст, не бажали ра­хуватися із національно-визвольними вимогами Найтяжчим становище українців ггід чужою владою було в Румунії, легшим — в Чехословаччині. Най- повчальніший урок неможливості втримання укра­їнців у чужому ярмі отримала Польща, до складу якої ввійшла більша частина західно-українських територій.

Наявність значної української етнічної групи в Польщі не дозволяла її властям постійно вдаватись до тих же насильницьких методів, що практикувала Румунія. Жорсткий терор, яким супроводжувалося загарбання Буковини в листопаді 1918 р., був „уза­конений“ введенням у січні 1919 р. воєнного стану,

що протримався до 1928 р. та був запро-ваджений знову наприкінці 30-х рр. Утім і його оголошення, і скасування мало змінювало життя українців. Зух­валий курс на їх винародовлення та румунізацію фактично залишався тим самим. Політика Бухаре­ста ще більшою мірою, ніж по-літика Варшави, ба­зувалася на нехтуванні україн-ськості не тільки на­бутих територій, а й місцевого автохтонного насе­лення. В той час як польські власті не заперечували спільне слов’янське минуле колонізаторів і ко­лонізованих, румунські власті діяли інакше. Втім вони особливо не мудрували. Прого-лосивши півмільйона українців Буковини „зукраїнізованими румунами“, Бухарест не гребу-вав нічим, щоб на­вернути їх у румунське „першородство“. Спеціаль­ний декрет міністерства освіти від 24 липня 1924 р. передбачав „Громадяни румунського походження, які втратили свою, материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або при­ватних шкіл з румун-ською мовою навчання“.

Та він лише оформляв наслідки тотальної ру­мунізації, яка проводилася в Буковині (станови-ще українського населення Бессарабії було ще не­стерпнішим) з першого дня загарбання. З 168 на­родних шкіл, які існували в Буковині у 1918 р., майже дві третини стали румунськими в перші два роки окупації, а в 1924 р вже не залишилося жод­ної чисто української. З такою ж невблаган-ністю проводилася румунізація українських середніх шкіл та гімназій, ліквідовувалися україн-ські ремісничі школи. Було цілком румунізовано й Чернівецький університет, хоча серед його сту-дентів на початку 20-х рр. лише 20% були руму-нами На румунсь­кий взірець змінювалися україн-ські прізвища.

Польща також починала своє правління на західноукраїнських землях в умовах воєнного стану. Але ситуащя з ним виглядала й простіше, й складніше. Його запровадження виправдовувалося польсько-українською війною. З одного боку, воєнний стан означав ніби природний крок до миру, з другого ж — ставав брутальним порушенням проголошеної цивілізаторської місії Варшави на Сході не лише останньою, а й західними демо­кратіями, які санкціонували окупацію Східної Гали­чини та Волині. З огляду на це Польща прагнула створити враження, ніби вона діє не виключно силовими методами, а так чи інакше готується до введення автономного статусу західноукраїнських земель та дотримання прав національних меншин.

Та справа обмежувалась загальниками. В 109 ст. конституції (17 березня 1921 р.) Польщі про­

голошувалося: „Окремі державні закони забезпе­чать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних властивостей шляхом (діяльності) автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів за­гального самоврядування“. Та це зобов язання було негайно перекреслено шляхом насильства і докона­них фактів У вересні 1921 р. територію Східної Га­личини було включено до складу Польщі як її інте­гральну частину. З цією метою ліквідовано посаду намісника та його апарат у Львові, утворено три воєводства, котрі безпосередньо підлягали Вар­шаві, здійснено спробу включити західноукраїнські землі до загальнодержавного польського перепису. Українці гідно відреагували на останній хитромуд­рий план. Станіславський воєвода повідомляв, що більшість українців і далі вважає польську владу тимчасовою та окупаційною. Через саботаж насе­лення переписом вдалося охопити від 40 до 60% господарств Східної Галичини.

Польські власті відповіли дальшим посиленням репресій. 23 жовтня 1922 р., напередодні виборів президента та депутатів сейму політичний комітет Ради міністрів зобов язав військове міністерство збільшити чисельність армії у Східній Галичині. Бу­ло вирішено також призначити намісника, якому передавалась вся повнота влади в цьому краї.

„Де причина того завзятого спротиву, тої різкої самооборони галицьких українців перед сеймовими

виборами'¹ Де причина озброєних нападів, підпалів та актів саботажу⁵ “ — запитував Р Роздольський Аналіз авторитетного громадського діяча та вчено­го був чітким і глибоким. „Для польської імперіалістичної буржуазії, — зазначав він, — ви­бори є не тільки боротьбою за розділ добичі, але, передусім, за здобуття її, за саму добичу. А для га­лицьких українців неучасть у виборах є боротьбою за останки неприналежності Сх. Галичини до Польщі, за своє „право самовизначення“ (котре є на ділі „правом“ бути вкинутим у пащеку іншого імперіалістичного хижака: „єдиної, нєдєлімої“). То­му з приводу виборів розгоряється серйозна національна боротьба, котра, захоплюючи у свій круговорот усі верстви та класи галицького суспільства, розливається у широке русло масово- демократичного руху, проти імперіалізму польської буржуазії, руху в якому побіч головного національ­но-політичного моменту спливаються теж моменти соціальної натури' боротьба проти дідичів та коло­нізації, загальне соціальне невдоволення галицько­го люду і т. ін.

Одночасно з широким застосуванням військо­вої сили польський уряд всіма засобами намагався паралізувати активність східногалицького суспіль­ства. У Варшаві дійшли висновку, що найбільшим авторитетом серед українців користується митро­полит А.Шептицький. Особливу стурбованість викликала його зарубіжна поїздка, виступи на ко­

Західна Україна у міжвоєнний

період

ч\ К ¹ А НЛРПАТСЬНА \ УНРЛІНД \. \\

БУКОВИНА

УГОРЩИНА

ристь справедливого розв’язання західноукра­їнської проблеми, зустрічі з діаспорою та керівни­ками держав Європи й Америки. Після повернення (серпень 1923 р.) глава української греко-като- лицької церкви був недопущений до Львова і пере­везений до Познані, де його ізолювали, понад місяць піддаючи жорстокому моральному тиску.

В політичних колах і владних структурах ро­зуміли потребу прогресу на шляху автономії західноукраїнських земель, про що говорилось в усіх рішеннях союзників, які санкціонували просу­вання польських військ до Збруча. Та ступінь го­товності до цього був різним у політичних сил Польщі. Найрадикальніше настроєні комуністи, дотримуючись курсу на світову революцію, до сво­го II з’їзду (вересень — жовтень 1923 р.), який рішуче виступив за самовизначення українців та білорусів, нехтували національними проблемами, розцінювали вимоги автономії для українських зе­мель як щось на зразок „буржуазних пережитків“. Не було єдності й у лавах Польської партії соціалістичної (ППС). М.Недзялковський висту­пав за територіальну автономію західноукраїнських земель, З.Жулавський вимагав виключення з неї районів Львова, Борислава й Дрогобича, а галиць­ка організація ППС взагалі не погоджувалась на украінську автономію. Ще рішучіше заперечували проти неї праві партії. Та незважаючи на їх гучні протести, 26 вересня 1922 р. сейм схвалив „закон про основи загального воєводського самоврядуван­ня, зокрема стосовно воєводств львівського, тер­нопільського й станіславського“. Сейм працював у цьому випадку на зовнішній імідж Польщі.

На території Волині, Холмщини й Підляшшя цей закон практично не вплинув. Там продовжував­ся курс насильницького включення українських зе­мель у політико-адміністративний устрій Польщі.

Дата добавления: 2015-05-22