План семінарського заняття 6 страница

Тема 8

патської Русі становила 5 % усієї території Чехословацької республіки. З усіх новостворених держав, до складу яких були приєднані західноук­раїнські землі, Чехословаччина була найдемократичнішою. Тому станови­ще українців Чехословаччини було кращим, ніж становище українців у Ра­дянському Союзі, Польщі або Румунії, де проводилася відкрита політика асиміляції та дискримінації.

З 1923 по 1926 р. при владі в Польщі перебували народні демократи (ен­деми), які в українському питанні відстоювали "інкорпораційну" програму, її сутність полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шля­хом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу. В 1924 р. польський уряд заборонив користуватися ук­раїнською мовою в урядових установах, здійснив реформу освіти, за якою більшість українських шкіл була перетворена на двомовні з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського університету, ска­сували в ньому українознавчі кафедри.

Економічна політика народних демократів на українських землях перед­бачала перетворення останніх в аграрно-сировинний придаток власне польських земель. З цією метою польський уряд поділив країну на дві гос­подарські території: Польщу "А", до якої входили корінні польські землі, і Польщу "В", що складалася переважно із захоплених українських та біло­руських земель. Якщо промисловий розвиток Польщі "А" всіляко підтри­мувався і стимулювався через надання дешевих кредитів та шляхом держав­них замовлень, то розвиток промисловості в українських землях всіляко гальмувався, що призводило до економічного занепаду цього регіону. На Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське воєводства припадало 25 % території та 28 % населення Польщі, але тільки 16,6 % промислових підприємств і 9,8 % робітників. У галицьких землях 80 % підприємств були дрібними, середня кількість робітників на них становила менше 20 осіб. Ос­новою промислового виробництва були сировинні галузі, які спеціалізува­лися на переробці сільськогосподарської та мінеральної сировини. Нафто­добувна, хімічна, деревообробна та деякі інші економічно важливі галузі підпорядковувалися іноземному або польському капіталу. Позиції українсь­ких підприємців були сильними лише в кооперації. На початку 1930-х pp. у Західній Україні кооперативна мережа налічувала 3 тис. низових осередків, які об'єднували до 370 тис. кооператорів. Економічна криза 1929—1933 pp. болюче вдарила і по промисловості українських регіонів Польщі. Частина підприємств так і не змогла відновити докризовий обсяг виробництва навіть наприкінці 1930-х pp. Особливо погіршилося становище робітників, які по­терпали від низької заробітної плати та безробіття. За даними 1931 р., на українських землях Польщі налічувалося 730 тис. найманих робітників, з яких 332 тис. працювало в сільському господарстві.

Уряд Румунії здійснював політику економічного закабаления приєдна­них українських земель, не сприяв їх промисловому розвитку. Промис-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

ловість Буковини залишалась у міжвоєнний період напівкустарною. Вона не витримувала конкуренції на світовому ринку, занепадала, оскільки дрібні підприємства часто розорялися. Лише у 1920- х pp. на Буковині було закри­то 85 підприємств. У 1930 р. тільки 4,25 % підприємств краю мали від 6 до 20 робітників, а тих, що налічували понад 20 працівників, було 2 % від за­гальної кількості. Внаслідок економічної кризи кінця 1920-х — початку 1930-х pp. кількість підприємств у Північній Буковині скоротилася наполо­вину, а в Південній Бессарабії — більш ніж на чверть. У зв'язку з цим частина робітників втратила роботу, а ті, хто продовжував працювати, отримували лише половину заробітної плати. У буковинській промисловості переважала харчова галузь, а в дрібній та домашній промисловості Придунайських земель оброблялася шкіра, вироблялися тканини та сукна, олія тощо.

Найбільш відсталою і нерозвинутою була промисловість Закарпаття. Частка промисловості в економіці краю становила лише 2 %. На території Підкарпатської Русі, що як уже зазначалося, становила 5 % усієї території Чехословацької республіки і де проживало 9 % населення, знаходилося лише 0,07 % виробничих потужностей. Це у 136 разів менше, ніж у Чехії та Мо­равії. Підприємства були дрібними і напівкустарними. Кількість зайнятих у промисловості Закарпаття, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. осіб. У міжвоєнний період тут не було збудовано жодного великого підпри­ємства.

Не кращою була ситуація і в аграрному секторі економіки західноукра­їнських земель. Українське селянство в Польщі потерпало від малоземелля. У 1921 р. частка малоземельних господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в Центральній Польщі — 53,7 %. Ситуація ускладнюва­лася тим, щоз 1920р. польський уряд у ході аграрної реформи почав здійсню­вати політику осадництва. Вона передбачала надання у Галичині польським переселенцям (осадникам — військовим і цивільним) найкращих земель, ви­лучених внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, та щедрих субсидій. Протягом 1920-х pp. 77 тис. осадників отримали в Західній Україні понад 600 тис. га землі. Українські селяни в Польщі особливо постраждали під час Великої депресії 1929—1933 pp., коли їхні прибутки внаслідок зменшення попиту на сільськогосподарську продукцію впали на 70—80 %. За цих умов зросла ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників. Уже влітку 1930 р. в Галичині сталося 2200 нападів на польські маєтки. У відповідь на це польський уряд розпочав кампанію пацифікації ("умиротворення"), застосувавши поліцейські та військові підрозділи. Було заарештовано понад 2 тис. українців, а в україн­ському селі відновлено порядок. Хоча суперечності між польськими багати­ми землевласниками, яких підтримувала держава, і малоземельними укра­їнськими селянами залишилися.

У Румунії уряд проводив достатньо виважену аграрну реформу. У Бесса­рабії вона розпочалася з 1920 p., а на Буковині з 1921 р. Враховуючи, що у

10 Історія України

Тема 8

Бессарабії, як і в усій Росії, поміщицька земля була поділена між селянами ще до її анексії, уряд не пішов по шляху відкритого повернення експропрі­йованої поміщицької землі, а встановив для селян високі викупні платежі. Так у селян, які не мали належних коштів, відібрали не менше як половину поміщицької землі. На Буковині земельна реформа передбачала збережен­ня у кожного поміщика від 100 до 250 га. Надлишок землі вилучався у фонд проведення аграрної реформи. Внаслідок здійснення відповідних заходів у власність українських селян Буковини перейшло лише 6 % поміщицьких земель. Середній розмір ділянки, яку отримували українські селяни під час реформи, не перевищував двох третин гектара. Тому в краї збереглося понад 100 тис. малоземельних господарств. Разом з тим уряд створив значно спри­ятливіші умови для румунських колоністів. У їх розпорядження передава­лося до 10 га землі. За землі, які були парцелізовані, великі власники отри­мали повноцінну державну компенсацію. Після реформи поміщики та цер­ква зберігли у володінні більше половини ріллі та майже всі лісові масиви. Земельний голод продовжував супроводжувати українське селянство. Бага­то селянських господарств розорилося під час кризи 1929—1933 pp.

Земельна реформа у 1920-х pp. була проведена і в Закарпатті. Уряд за великі кошти і з великими збитками для себе викупив землю у мадярських поміщиків, парцелізував її і через банк продав селянам. Після цього розмі­ри 32 тис. селянських господарств краю в середньому зросли майже на 1 га, хоча переважна більшість із них продовжували залишатися малоземельни­ми. 74 % господарств мали до 5 га землі. Перенаселення, відсутність ріллі в гірському краї, примітивна агрокультура зумовлювали низький рівень жит­тя селянства. Близько 90 % селянських господарств потрапили в боргову кабалу до банків та лихварів через високу орендну плату, численні штрафи та податки, які з 1919 по 1929 р. зросли в 13 разів.

Отже, аграрні реформи, здійснювані у Польщі, Румунії та Чехословач-чині, не внесли докорінних змін до системи землекористування, не ліквіду­вали безземелля українських селян, оскільки парцеляції підлягала лише частина поміщицьких земель. Вони посилили соціальну диференціацію, мали явний великодержавний характер і спрямовувалися на економічне підкорення селянства та колонізацію західноукраїнських земель поляками та румунами.

3. Західноукраїнський суспільно-політичний рух у 1920—1930-х pp. Роз­гляд третього питання семінарського заняття варто розпочати з того, що ста­новище західних українців зумовило розгортання їх суспільно-політичного і національного руху.

Конституційні засади політичної системи Польщі дозволяли національ­ним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати за допомогою політичних організацій своїінтереси. У 1925 р. українці Польщі мали 12 полі­тичних партій, які по-різному оцінювали соціальне становище та національ-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

ний гніт українського населення краю, пропонували різні форми і методи боротьби за демократичні свободи, українську державність. У польській дер­жаві український рух включав три основних напрями: центристський, ліво­радикальний і праворадикальний.

Провідною політичною силою серед українців Польщі з 1925 по 1939 р. була партія центристського спрямування — Українське національно-демо­кратичне об'єднання (УНДО), створене у 1925 р. шляхом об'єднання Трудо­вої партії з іншими невеликими політичними партіями та групами. Це була поміркована ліберальна демократична партія європейського типу, яка дія­ла легально. її лідери — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. Партія діяла наступально і прагнула об'єднати українців для боротьби про­ти асиміляційної політики польського уряду. Програма УНДО передбачала конституційну демократію та незалежність України. Але, не визнаючи ко­муністичної ідеології, партія не виступала за негайне об'єднання українсь­ких земель Польщі та Радянського Союзу, хоча припускала таку можливість у невизначеному майбутньому. Боротьба з "націонал-ухильництвом" у КП(б)У, насильницька колективізація, голод і репресії в УСРР 1930-х pp. зробили гасло возз'єднання неактуальним.

В економічних питаннях УНДО вимагала надання землі без викупу без­земельним і малоземельним селянам, відстоювала перехід промислових підприємств у власність держави (у цьому виявився вплив соціалістичних ідей на розуміння лідерами партії ролі держави), розвиток кооперативного руху, дрібних промислів та ремесел.

Ця організація контролювала чимало українських кооперативних, куль­турних закладів, у тому числі найвпливовішу західноукраїнську газету "Діло".

В умовах авторитарного режиму Ю. Пілсудського (прийшов до влади у 1926 р.) партія посилила боротьбу за територіальну автономію Західної України в межах Польської держави, вважаючи, що визнання права на ав­тономію є основою нормалізації польсько-українських міжнаціональних відносин. Вона домоглася певного успіху у виборчих кампаніях до місцевих органів самоврядування (1927), до сейму та сенату (1928). її представник В. Загайкевич став віце-маршалком (заступник голови) польського сейму, а М. Галущинський — віце-маршалком сенату. Головою Українського парла­ментського клубу було обрано Д. Левицького.

Зростання загрози з боку Німеччини на початку 1930-х pp. примусило польське керівництво піти на певний компроміс з українцями. Польський уряд пообіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО — антиурядову політи­ку. Внаслідок певної нормалізації українсько-польських відносин під час виборів 1935 р. УНДО здобуло 13 мандатів до сейму і 4 — до сенату. На жаль, політика нормалізації зазнала краху. На місцях польські чиновники за підтримки місцевого населення продовжували чинити насильство над ук­раїнцями, а правлячі кола Польщі не бажали йти на будь-які поступки у справі автономії українських земель.

Тема 8

Ліворадикальний напрям українського руху в Польщі найбільш яскра­во представляла комуністична течія. Комуністична партія Східної Галичи­ни була утворена у 1919 p., аз 1923 р. перейменована на Комуністичну партію Західної України. Це означало, що діяльність комуністів поширилася на всі українські землі у складі Польщі. За рішенням Комінтерну КПЗУ об'єдна­лась у червні 1923 р. з Компартією Польщі, але зберегла певну самостійність. Комуністи діяли нелегально, використовуючи також легальні форми бороть­би проти панівного режиму. З цією метою вони використовували Українсь­ке селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб), у якому налічува­лося близько 10 тис. членів. Лідерами партії були Й. Кролик та Р. Кузьма. Незважаючи на малу чисельність (4 тис. у середині 1930-х pp.), КПЗУ діяла досить активно. Вона виступала проти соціальних і національних утисків, за об'єднання Західної України з радянською Україною. Певному посилен­ню прорадянських настроїв КПЗУ в 1920-ті pp. сприяла українізація в УСРР.

На початку 1920-х pp. серед західноукраїнських комуністів були поши­рені повстанські настрої. Через збройну боротьбу та можливість загального повстання вони сподівались приєднати до УСРР українські галицькі та во­линські землі. З другої половини 1920-х pp., зрозумівши, що в Галичині та на Волині ніякої революційної ситуації немає, галицькі та волинські кому­ністи відмовилися від збройної боротьби з режимом. Разом з тим під їхнім впливом у роки Великої депресії у Львівському, Станіславському, Терно­пільському і Волинському воєводствах відбулися виступи селян із застосу­ванням насильницьких форм боротьби. Селяни виступали проти винищу­вальної податкової системи, на що польський уряд відповів пацифікаційни-ми заходами.

У 1930-ті pp., коли в УСРР здійснювалася масова колективізація, розпо­чалися голодомор, масові репресії, деякі члени КПЗУ виступили проти ан­тиукраїнських акцій сталінського керівництва. У відповідь Й. Сталін відкли­кав значну частину діячів КПЗУ в СРСР і репресував їх. А у 1938 р. Комін­терн розпустив Компартію Польщі та в її складі КПЗУ.

Праворадикальний напрям західноукраїнського руху в 1920—1930-ті pp. представляла насамперед Організація українських націоналістів (ОУН). її утворення зумовлювалося тим, що частина молодих українських політиків почала втрачати віру в досягнення незалежності за допомогою мирних за­собів. Радикальна частина західноукраїнської політично активної молоді схилялася до безкомпромісних, крайніх методів боротьби, включаючи те­рор. Народження цієї течії пов'язане з утворенням 1920 р. у Празі Українсь­кої військової організації (УВО), яку очолив Є. Коновалець. Своє завдання організація вбачала в розгортанні збройної боротьби проти окупації, досяг­ненні Української соборної самостійної держави — незалежно від того, які політичні та соціальні форми ця держава матиме. Незважаючи на вчинені УВО політичні вбивства та терористичні акти на початку 1920-х pp., після включення в 1923 р. з дозволу Антанти Східної Галичини до Польщі ця орга-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

нізація істотно зменшилася. У ній залишилися тільки ті, хто вважав теро­ризм ефективною зброєю.

У січні — лютому 1929 р. на з'їзді УВО за участю радикальних студент­ських груп було утворено Організацію українських націоналістів. Керів­ником ОУН до 1938 р. був Є. Коновалець, а після його вбивства агентами НКВС — А. Мельник.

В основу ідеології ОУН було покладено ідеї інтегрального націоналізму. Націоналісти проголошували виправданими будь-які засоби для досягнен­ня найвищої мети — незалежної України. Інтереси нації ставилися вище за інтереси партій, організацій чи окремих осіб, висувалося гасло національ­ної солідарності. Інтегральні націоналісти не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони хотіли побудувати після здобуття незалежності, не да­вали відповіді на питання, якою має бути соціально-економічна структура майбутньої держави. Вони лише заявляли, що нове суспільство спиратиметь­ся на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Го­ловним, на їхню думку, було те, що Україна мала стати етнократичною дер­жавою. Єдиною силою, здатною досягти поставлених завдань, оунівці вва­жали свою партію. Політична система майбутньої держави мала ґрунтува­тися на владі однієї націоналістичної партії. Діячі ОУН, визнаючи індивіду­альний терор як необхідний засіб для досягнення своїх завдань, не переоці­нювали його можливостей. Вони вважали, що шлях до незалежності Украї­ни можуть розчистити лише широкі маси населення, які активно борються проти окупаційних сил.

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів керівництва, мало жорстко централізовану структуру. Виходячи із завдань створення української державності, оунівці закликали до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до націо­нальної революції на всіх українських землях. Вони намагалися стимулю­вати в українському суспільстві стан "постійного революційного бродіння", "постійний дух протесту проти властей". За міжвоєнний період ОУН вчини­ла понад 60 політичних замахів та вбивств. Найбільшого суспільного розго­лосу набули вбивства оунівцями комісара львівської поліції Є. Чеховсько-го, керівника кампанії пацифікації Б. Перацького, директора української гімназії І. Бабія, який загинув тому, що переконував молодь не вступати до ОУН. Національно-демократичний табір українців, греко-католицьке духо­венство засуджували терор націоналістів. Взагалі ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і фашистською Німеччиною.

У другій половині 1930-х pp. ОУН стала здійснювати більш-менш широке вербування до своїх лав, і її чисельність сягнула 20 тис. Але польська влада посилила боротьбу з оунівцями. Після вбивства Б. Перацького були ув'яз­нені у Березі Картузькій сотні членів організації, у тому числі весь галиць-

Тема 8

кий провід — С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевич. Одночасно наростало відчуження між молодими радикально налаштованими бойовиками, які діяли на території Польської держави, і старшими за віком більш поміркованими функціонерами в еміграції. Після вбивства у травні 1938 р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця розходження між молодими і ветеранами ОУН посилилися і організація розкололася на дві частини.

Буковина і Бессарабія, включені до складу Румунії, з 1918 по 1927 р. пе­ребували на воєнному становищі. За цих умов легальна діяльність українсь­ких громадсько-політичних організацій була неможлива. Разом з тим у ли­стопаді 1918 р. виникла Комуністична партія Буковини. Лідери партії — С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. У1926 р. Компартія Буковини уві­йшла до складу Комуністичної партії Румунії. Як автономна крайова орга­нізація, підпорядкована безпосередньо Москві, діяла і Компартія Бессарабії. У 1922 р. її номінально підпорядкували Компартії Румунії, але фактично вона залишилася під управлінням ЦК РКП(б). Комуністичні організації Бу­ковини і Бессарабії уособлювали ліворадикальний напрям політичного руху. Вони діяли нелегально. Вироблений курс передбачав захоплення трудящи­ми влади на місцях, роззброєння жандармів, утворення земельних комітетів і розподіл поміщицьких земель. Кінцевою метою боротьби проголошувало­ся завоювання політичної влади і возз'єднання Буковини і Бессарабії з Ра­дянською Україною.

Період 1928—1937 pp. позначений відносною лібералізацією в Румунії. За цих умов з'явилася Українська національна партія, яку очолив В. Залозець-кий. Це була легальна організація ліберального напряму, яка виступала за "органічну" роботу і компроміс із панівним режимом. Вона розгорнула освіт­ню діяльність, намагалася впливати на вирішення соціальних і національних питань, захищати життєві інтереси населення Буковини. За час існування (1927—1938) партії вдалося здобути кілька місць у румунському парламенті.

Націоналістичний табір сформувався в Румунії у середині 1930-х pp. Він охоплював переважно молодь і студентство, які об'єднувалися в спортивно­му товаристві "Мазепа", студентському товаристві "Залізняк". Лідери — О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський.

Після встановлення у 1938 р. в Румунії диктатури військових українські організації були розпущені.

Політичне життя у Закарпатті внаслідок виваженості та поміркованості політики уряду Чехословаччини щодо українських земель було різноманіт­ним і активним. Тут вільно діяли українські громадські організації: "Про­світа", "Асоціація українських учителів", "Пласт" тощо. У 1930-х pp. у краї діяли близько ЗО політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток, брали участь у виборах до чехословацько­го парламенту. Великою популярністю серед виборців користувалися украї­нофіли, які гуртувалися в Українському національному об'єднанні. Воно

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

зосереджувало увагу на пробудженні та підвищенні національної свідомості русинів. Лідером українофілів був А. Волошин.

Проти українофілів боролися русофіли, які походили від москвофілів XIX ст. Після революції 1917 р. русофіли орієнтувалися на Прагу і знаходи­ли державну підтримку, а губернатор Закарпаття А. Бескид проводив у 1923— 1933 pp. русофільську політику.

Досить впливовою силою на Закарпатті були комуністи. У 1924 р. на ви­борах до чехословацького парламенту вони отримали 40 % голосів виборців, у 1928 р. — 15 %, а у 1935 р. знову набрали найбільше за всіх голосів — 26 %.

Після офіційного надання урядом Праги автономії Закарпаттю на­прикінці жовтня 1938 р. до влади прийшов українофільський уряд на чолі з А. Волошиним. І хоча 2 листопада 1938 р. за рішенням німецько-італійсько­го арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км² своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, українофіли почали розбудову державності на урізаній території. 14 березня 1939 р. А. Волошин проголосив самостійність Карпатсь­кої України і сформував тимчасовий уряд. Але 15 березня 1939 р. угорські війська перетнули кордон неокупованої частини Закарпаття. Цей українсь­кий край був приєднаний до Угорщини.

4. Культурне життя на українських землях у 1920—1930-ті pp. Під час

підготовки до відповіді на четверте питання необхідно звернути увагу на особ­ливості культурного життя в УСРР і на західноукраїнських землях. У Ра­дянській Україні більшовицька політика у сфері культури мала офіційну назву "культурної революції". Відповідно до неї передбачалося ліквідувати у найкоротший строк неписьменність; створити нову радянську систему на­родної освіти; сформувати кадри нової, відданої ідеям соціалізму інтелі­генції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; поставити наукові досягнення на службу соці­алістичному будівництву.

У культурному процесі Радянської України 1920—1930-х pp. виявилася боротьба двох тенденцій: гуманістичної, творчої і державно орієнтованої, централізованої, регламентованої. Остання супроводжувалася уніфікацією, тотальною ідеологізацією сфери культури, загальним зниженням культур­ного рівня. Перша тенденція переважала до кінця 1920-х pp. Це зумовлюва­лося тим, що у 1920-ті pp. комуністична партія лише підпорядковувала собі культурну діяльність і залишався простір для новаторства і пошуку. З іншого боку, позитивний вплив на розвиток культурного і духовного життя справ­ляла українізація. Друга тенденція стала домінувати наприкінці 1920-х — на початку 1930-х pp. Це зумовлювалося утвердженням сталінського тота­літарного режиму, який, здійснюючи політику форсованого будівництва со­ціалізму, забезпечував командними, централізованими методами уніфікова­ний освітній і культурний рівень мас відповідно до змісту більшовицької "культурної революції".

Тема 8

Важливе значення для духовного життя суспільства мала ліквідація не­письменності. У травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову "Про боротьбу з неписьменністю", згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. В УСРР з 1920 р. діяла Над­звичайна комісія для боротьби з неписьменністю, а з 1923 р. виникло добро­вільне товариство "Геть неписьменність". На 1930 р. діяло ЗО тис. пунктів лікнепу, в яких навчалося 1640 тис. учнів. За два десятиріччя в УСРР ліквідували неписьменність 10 млн осіб. На 1939 р. кількість письменних у республіці становила майже 85 %.

До середини 1930-х pp. закінчилося формування радянської системи осві­ти, яка базувалася на єдиних програмах, підручниках і включала початко­ву, середню спеціальну і вищу школу. На кінець 1930-х pp. у містах завер­шився перехід до обов'язкової семирічної освіти, створювалися передумови для реалізації загальної середньої освіти, значно розширилася мережа се­мирічної та середньої освіти на селі.

Але форсована індустріалізація зумовила надмірне захоплення виробни­чим навчанням учнів, що негативно позначалося на їх загальнотеоретично­му рівні. У 1930 р. загальноосвітня школа стала на шлях так званої політех­нізації, а насправді — ремісництва. Це призвело до вихолощування гумані­тарного змісту навчання в школі.

Швидкими темпами в УСРР зростали середні спеціальні та вищі на­вчальні заклади, які формували нову інтелігенцію, спеціалістів для різних галузей народного господарства. Якщо в 1920/21 навчальному році в Україні налічувалося 54 технікуми, то в 1927/28 навчальному році їх стало 131. У 1940 р. в УСРР налічувалося 693 середніх спеціальних навчальних закла­ди, в яких навчалося 196,3 тис. осіб. Схожа тенденція простежувалась і у вищій школі. Мережа інститутів УСРР зросла з 38 у 1920/21 навчальному році до 119 у 1928/29 і 129 у 1938/39 навчальному році. Якщо у 1927/28 в інститутах навчалося понад 29 тис. студентів, то у 1938/39 навчальному ро­ці — близько 125 тис. У роки першої п'ятирічки вищі навчальні заклади й технікуми України підготували 110 тис, у роки другої — близько 196 тис. спеціалістів, що майже дорівнювало кількості спеціалістів в усій дорево­люційній Росії. Але кількісні показники у розвитку середньої і вищої спе­ціальної освіти не були підкріплені якісними. У 1920 р. в УСРР були неви­правдано ліквідовані університети, на базі яких утворено вузькопрофільні інститути народної освіти та інші ВНЗ. Ліквідація університетів була спря­мована на професіоналізацію вищої школи і супроводжувалася принижен­ням ролі теоретичних знань і гуманітарної підготовки. Те саме відбувалось і в системі середньої спеціальної підготовки. Крім того, значної шкоди се­редній і особливо вищій професійній освіті завдавав класовий принцип фор­мування студентських колективів, здійснюваний курс на "зробітничення" ВНЗ, наслідком якого було включення до числа студентів непідготовленої молоді із робітників і селян. Вся радянська освіта пов'язувалася з прищеп-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

ленням людині комуністичних цінностей та ідеології, що було необхідною умовою формування нової радянської інтелігенції. Часто непродуманими і неефективними були новації у методиці навчання. Великої шкоди творчому процесу освіти завдала її уніфікація в 1930-ті pp.

Після ліквідації (у 1920 р.) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У 1920-ті pp. в Академії наук діяло три секції — історико-філологічна, фізико-матема-тична та суспільно-економічна, функціонували десятки кафедр, лабораторії, комісії, інститути. В історико-філологічній секції Академії наук особливо плідно працювали відомі вчені М. Грушевський, Д. Багалій, М. Слабченко, С Єфремов, А. Лобода, А. Кримський та ін. На світовому рівні проводили дослідження представники фізико-математичної секції Д. Граве, М. Крилов, І. Шмальгаузен та ін. В соціально-економічній секції дуже плідно працював під керівництвом М. Птухи Демографічний інститут. У 1929 р. відбулася комунізація ВУАН. Дійсними членами Академії обрали представників ком­партійно-радянського керівництва: В. Затонського, Г. Кржижановського, М. Скрипника, О. Шліхтера та ін. Розпочалися переслідування науковців старої формації. На початку 1930-х pp. була змінена структура ВУАН, ка­федри, лабораторії ліквідовувалися, основними осередками наукової робо­ти стали інститути. З одного боку, це сприяло концентрації наукових сил, а з іншого — посилювало централізацію і контроль. Академія почала працю­вати за планом. Держава фінансувала ВУАН і вимагала виконання плано­вих завдань, що призводило до бюрократизації науково-дослідної роботи.

Складні та неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та мистецтві. Увагу потрібно звернути на те, що непівський плюралізм 1920-х pp. зумовив виникнення серед українських літераторів різних ху­дожніх напрямів і стилів: революційного романтизму (В. Блакитний, Г. Ми­хайличенко, В. Сосюра, В. Чумак), який поклав в основу світоглядної кон­цепції ідею провідної ролі пролетаріату в боротьбі за соціальне визволення; футуризму, що відображав новітні тенденції розвитку європейської літера­тури і проголошував модерн основним мистецьким критерієм (М. Семенко, Г. Шкурупіи, Ю. Шпол, І. Слісаренко, М. Бажан та ін.); символізму, який тяжів і змістом, і формою до нових зразків європейської літератури, зберіга­ючи кращі традиції українського бароко (О. Олесь, Г. Чупринка, М. Філянсь-кий, А. Савченко та ін.); неокласицизму, що переосмислював і використо­вував класичну культурну спадщину, протистояв низькопробній і недостат­ньо естетичній революційно-масовій літературі (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович). Творче багатоголосся літератури 1920-х pp. доповнювалося організаційним згуртуванням літераторів відповідно до їх художніх стилів, мистецьких та ідеологічних орієнтирів. Виникла ціла низ­ка літературних об'єднань: "Пролеткульт", "Гарт", "Вапліте" (Вільна ака­демія пролетарської культури), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарсь­ких письменників), "Плуг", "Асоціація панфутуристів", "Нова генерація",

Дата добавления: 2015-05-22