План семінарського заняття 8 страница

рабії. На вимогу радянського керівництва за порадою Берліна Румунія 28 червня 1940 р. погодилася передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. 2 серпня Верховна Рада СРСР прийняла закон про вклю­чення до складу Української РСР Північної Буковини і Південної Бессарабії. Ті райони Бессарабії, в яких переважало молдавське населення, та Молдавсь­ка АРСР, були об'єднані в складі новоутвореної Молдавської РСР. Ще рані­ше рішення Установчих народних зборів Західної України про возз'єднання Західної України з У РСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 ли­стопада) і УРСР (14 листопада 1939 р.). У результаті населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1942 р. становило 41 657 тис, а територія розширилася до 565 тис. км².

Висвітлюючи оформлення нового політико-правового статусу Західної України, слід мати на увазі той факт, що хоча відбулося етнічне возз'єднан­ня і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на прак­тиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх "входження" до складу СРСР. Модель соціально-економічних перетворень у західних областях України була майже однаковою. її сутністю була активна радянізація. По­ряд з націоналізацією промислових підприємств, експропріацією маєтків польських землевласників, перерозподілом землі між українськими селя­нами, ліквідацією безробіття, українізацією, поліпшенням медичного обслу­говування та ін. здійснювались руйнація політичної та культурної інфра­структури, насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії про­ти так званих буржуазних спеціалістів, масові депортації населення та ін. Західні області України було перетворено у звичайні області Радянського Союзу.

Попри всю суперечливість та неоднозначність політики тоталітарного режиму в західноукраїнських землях об'єднання у межах однієї держави більшості українських етнічних територій було визначною подією, важли­вим кроком у розв'язанні українського питання.

2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок та катаст­роф. Бойові дії в 1941—1942 pp. Окупаційний режим в Україні. При вивченні другого питання слід, перш за все, звернути увагу на блискавичність нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. План цього нападу містився в директиві Гітлера № 21 (план "Барбаросса") від 18 грудня 1940 р. Його основну ідею майбутній фюрер висловив ще 15 років тому в "Майн кампф". "Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, — писав Гітлер, — то насамперед думаємо про Росію та про підко­рені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації..."

План "Барбаросса" передбачав "бліцкриг" — короткочасну кампанію, серед завдань якої було завдання головного удару в напрямку Києва і своє­часне зайняття Донецького басейну. Кінцева мета — утворення загороджу­вального бар'єра по загальній лінії Волга — Архангельськ. Згідно з планом

Тема 9

війна мала закінчитися впродовж двох — двох з половиною місяців оточен­ням і знищенням Червоної армії.

Водночас донині триває дискусія відносно того, хто все-таки готувався до превентивного удару — Німеччина чи СРСР.

22 червня 1941 р. німецько-фашистські війська раптово напали на СРСР. В Україну вдерлося 57 дивізій і 13 корпусів групи армій "Південь". їм про­тистояли 80 дивізій Київського та Одеського воєнних округів. Німці мали незначну перевагу в живій силі — 1: 1,4, але значно поступалися в техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і у 2,4 раза — літаків. Проте не більш як 20 % радянських танків і літаків були новітніх конструкцій. Через низку об'єктивних причин і зло­чинних промахів Сталіна та його оточення радянські війська, зазнаючи ве­личезних втрат у живій силі та бойовій техніці, відступали на схід. За перші три тижні війни німецькі війська просунулись вглиб території СРСР на 300 — 600 км. За цей час Червона армія втратила 850 тис. солдатів, майже 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 20 тис. гармат і мінометів. Катастрофічної по­разки зазнали понад 100 дивізій (3/5 війська, яке перебувало в західних при­кордонних округах).

Більш змістовно допоможе зрозуміти причини поразок Червоної армії і та обставина, що в результаті помилкової воєнної доктрини, згідно з якою СРСР збирався воювати на чужій території і "малою кров'ю", на новому кор­доні з Німеччиною було розміщено більшість складів стратегічного значен- > ня. Понад 200 з них ворог захопив у перші дні війни. Тому солдатам видава­лось на день активних боїв півтори обойми патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, чого було недостатньо навіть для відбиття однієї атаки ворога. Гвинтівкою в перших боях був озброєний лише один із трьох бійців (німці захопили на складах 5,4 млн із 7,6 млн гвинті­вок, 191 тис. із 240 тис. кулеметів). Тому за перші два тижні війни у полон потрапило 329 тис. бійців. Це одна з причин трагічного початку війни.

Далі слід зупинитися на найбільших воєнних операціях 1941 —1942 pp. Цілий тиждень тривала перша танкова битва Великої Вітчизняної війни в І районі міст Луцьк — Рівне — Броди — Дубно, що розпочалася контрнасту-1 пом восьми радянських мотомеханізованих корпусів на другий день війни. І Втрати радянських танків застарілих типів співвідносились із втратами] німецьких як 20: 1. Із 4201 танка залишилось тільки 737. У серпні в районі І Умані в один із перших великих "котлів" потрапили дві армії Південного І фронту. Результат — німці захопили в полон 103 тис. осіб. Все це негативно І вплинуло на подальший перебіг бойових дій.

Найбільш драматична обстановка склалася під Києвом, мужня оборона І якого тривала більше двох місяців (липень — вересень). З вини Сталінав| оточенні опинилося більше мільйона червоноармійців. У ході жорстоких боїв І було втрачено чотири армії, у полон потрапило 665 тис. осіб. 19 вересня! гітлерівські війська захопили Київ. Безповоротні втрати Південно-Західно- і

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

го фронту за весь час операції, включаючи всі види поповнення, становили близько 1 млн осіб. За нез'псованих обставин загинув командувач фронту М.П. Кирпонос. Його тіло було знайдено біля с Авдїївка, про що свідчить секретна доповідна М.С. Хрущова Сталіну. Трохи пізніше після цієї страш­ної трагедії 16 жовтня закінчилася героїчна оборона Одеси, що тривала 73 дні. На кінець 1941 р. німці окупували майже всю Україну. (Див. про обо­рону Києва: Король В.Ю. Оборона Києва: героїзм і трагедія // Історія в школі. — 2001. — № 9. — С 11 — 16).

У травні 1942 р. катастрофічною поразкою закінчилась наступальна опе­рація радянських військ під Харковом. Тут загинуло три армії, а в полон потрапило близько 240 тис. осіб. На початку липня після 250-денної героїч­ної оборони радянські війська залишили Севастополь. 22 липня 1942 p., після захоплення німцями м. Свердловська Ворошиловградської обл., вся територія України була окупована.

Основними причинами трагічних поразок та катастроф на початковому етапі війни були некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, насам­перед внаслідок масових репресій 1937—1940 рр., незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, недостатня військова підго­товка, багато тактичних прорахунків та ін. Однак, незважаючи на величезні втрати, гітлерівський план "бліцкригу" було зірвано. Радянське командування отримало час для накопичення резервів і підготовки планів контрнаступу.

Висвітлюючи окупаційний режим в Україні слід підкреслити, що він спи­рався на нестримний кривавий та моральний терор і мав виконати три ос­новні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби Німеччини; звільнити шляхом фізичного знищення, де­портацій та вивезення на роботу до Німеччини українського населення "жит­тєвий простір" для арійської раси; сприяти колонізації значної частини оку­пованих земель, заселенню їх німецькими поселенцями.

За роки війни фашисти закатували на українській землі понад 5 млн осіб, утому числі майже 2 млн радянських полонених і близько 1,5 млн євреїв. Було депортовано до Німеччини 2,4 млн юнаків і дівчат. Каральні загони СС спалили 250 населених пунктів республіки, населення яких було розстрі­ляно. Німці нещадно мордували жінок, дітей, стариків. Великих репресій зазнали культура й освіта. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 ве­ликих концентраційних таборів.

Докладну інформацію про німецько-фашистський окупаційний режим і особливо про трагедію радянських військовополонених див. у книгах: Ко­роль В.Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941 —1944 роках; Король В.Ю. Військовополонені — жертви війни // Без­смертя. Книга Пам'яті України. 1941 — 1945. — К., 2000. — С 196—211.; Король В.Ю. Каральні органи окупованого Києва // Книга Скорботи Украї­ни. Місто-герой Київ. — К., 2003.

Тема 9

3. Всенародна боротьба проти німецько-фашистських окупантів. Діяльність робітників, селян та інтелігенції України в тилу. "Новий поря­док" нацистів, що спирався на нещадну експлуатацію і геноцид, викликав всенародну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників. Висвітлю­ючи третє питання, слід розкрити діяльність таких складових руху Опору, як масовий партизанський і підпільний рух, а також діяльність ОУН-УПА.

Говорячи про партизанський рух, треба мати на увазі, що у своєму роз­витку він пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активізації боротьби з окупантами. Із 3500 партизанських загонів і ди­версійних груп, що були залишені у перший рік війни, на червень 1942 р. діяли лише 22 загони. На діяльності перших партизанських загонів нега­тивно позначилася передвоєнна політика щодо майбутнього партизансько­го руху. Вважалося, що оскільки війна мала вестися на "чужій території" та "малою кров'ю", то й підготовка партизанських кадрів і баз не потрібна. До того ж Сталін не дозволяв централізованого забезпечення партизан. Війська отримали 31 тис. т вибухівки, а партизани — лише 1,5 тис. т.

Лише у 1942 р. розпочинається розгортання партизанського руху. 20 черв­ня у Москві було сформовано український штаб партизанського руху на чолі зТ. Строкачем. Особливого розмаху партизанський рух набув у 1943 p., коли кількість бійців досягла 58,5 тис. У цей час формуються партизанські з'єднання. Найбільші з них очолювали С. Ковпак і С. Руднев, О. Федоров, О. Сабуров, М. Попудренко, П. Вершигора, Я. Мельник, М. Наумов.

Усього на окупованій території України діяло понад 45 партизанських з'єднань та майже 2 тис. загонів. У період 1941 —1945 pp. у них налічувало­ся майже 180 тис. осіб, 30 % із них загинули. Руйнуючи військові комуні­кації ворога, знищуючи його транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси, здійснюючи "рейкову війну" та тисячокілометрові рейди по тилах німець­кої армії, партизанський рух становив для окупантів серйозну загрозу. Він фактично перетворився на справжній другий фронт. Для боротьби з парти­занами німецьке командування змушене було відкликати з фронту до 120 тис. солдатів і офіцерів. Партизани знищили до 100 тис. окупантів, роз­громили 467 ворожих гарнізонів, організували аварії 4 тис. ешелонів.

Стосовно підпілля, то з утворених у перші місяці війни 685 підпільних партійних органів у період окупації в різний час діяли тільки 223. Підпільни­ки збирали зброю, боєприпаси, вибухівку, важливу інформацію й усе це пе­редавали партизанам. Також вчиняли диверсійні акти на підприємствах і залізницях, поширювали серед населення правдиву інформацію про стано­вище на фронтах тощо.

Важливий внесок у розгром ворога зробила також Українська повстансь­ка армія (УПА) на чолі з Р. Шухевичем. її було утворено Організацією ук­раїнських націоналістів (ОУН) у жовтні 1942 р. на Волині шляхом об'єднан­ня кількох партизансько-військових частин. Вона боролась як проти фа­шистів, так і проти радянських партизанських загонів, а згодом і частин Червоної армії. Лише у жовтні — листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв про-

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

ти німців і 54 проти радянських партизанів. Основною стратегічною метою формувань ОУН-УПА було відродження української державності.

Боротьба на два фронти не тільки знесилювала УПА, а й вела до трагіч­ної братовбивчої війни між українцями. Наприклад, відомий похід з'єднан­ня С. Ковпака "Від Путивля до Карпат" влітку 1943 р. призвів до кривавих боїв між націоналістичними і комуністичними партизанськими загонами та великих втрат з обох боків. Для боротьби з УПА радянське керівництво на­правило цілу армію НКВС, яка проводила регулярні воєнні операції на всій території Західної України аж до 1953 р.

Загалом радянські партизанські загони, підпільники і УПА своїми бойо­вими діями зробили вагомий внесок у розгром загарбників і визволення України від німецьких окупантів.

Говорячи про народну боротьбу в тилу ворога, слід також приділити ува­гу і такій важливій складовій життя наших людей у тилу, як їх трудова діяльність. Більшість частина перебазованих з України заводів почала да­вати продукцію вже навесні 1942 р. Майже половину всіх потужностей, вве­дену в дію у східних районах 1942 p., становило обладнання, евакуйоване з України. Так, на танковому заводі, створеному на базі Челябінського трак­торного та евакуйованих з Ленінграда і Харкова дизельних заводів, було виготовлено 18 тис. танків і САУ, 48 500 танкових двигунів.

Донедавна замовчувалась діяльність української інтелігенції, яка опи­нилася на окупованій території. Тільки в Києві у 1942 р. перебувало 1139 уче­них: історик Н. Полонська-Василенко, філологи М. Грунський, П. Горець-кий, економісти М. Величківський, Г. Кривченко та ін.

4. Визволення України і завершення об'єднання її земель. Основні підсумки та уроки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. Ціна пере­моги. Вивчаючи четверте питання, слід мати на увазі, що необхідні умови для визволення українських земель від фашистських загарбників були ство­рені перемогою Червоної армії під Сталінградом у лютому 1943 р. і пораз­кою німецьких військ у Курській битві у серпні 1943 р. Високе патріотичне піднесення народу, масовий трудовий і воєнний героїзм, єдність фронту і тилу, грізний рух Опору — все це стало чинниками переможного наступу радянських військ по всьому фронту.

Визволення України почалося 18 грудня 1942 p., коли у ході контрнаступу під Сталінградом було вибито німців із села Півнівка Міловського району Луганської області. Внаслідок успішної Донбаської операції 23 серпня 1943 р. ворог залишив Харків, а 8 вересня — Донецьк. На кінець вересня радянські війська вийшли до Дніпра. 6 листопада було визволено Київ. При вивченні цього питання слід особливу увагу приділити тому, що битва за Дніпро і Київ коштувала Червоній армії величезних втрат. Тільки в боях за Букринський плацдарм загинуло 240 тис. воїнів. Одна з головних причин цього — ігнору­вання Й. Сталіним, Г. Жуковим і М. Ватутіним пропозиції К. Рокоссовського наступати на Київ не з півдня, а з півночі, де у вересні 1943 р. військами під

Тема 9

його командуванням було захоплено кілька плацдармів. Водночас південний напрям боїв за Київ тільки призвів до невиправдано чисельних втрат.

За офіційними даними, в боях за Дніпро і Київ у цілому загинуло 417 тис. осіб, а за іншими — значно більше. Тільки під час форсування Дніпра в ра­йоні Лютежа трупами радянських воїнів було, як греблею, перекрито ріку. А коли почалися морози і вода стала замерзати, то саперам довелося підри­вати ці дамби з людських тіл, щоб відновити течію ріки. Така ціна була спла­чена за визволення Києва до чергової річниці Жовтневої революції. Контр­наступ німців на Фастівському, Житомирському і Київському напрямках виявився невдалим. 24 грудня почався загальний наступ Червоної армії на Правобережжі.

1944 р. — рік остаточного визволення українських земель. У ході Кор-сунь-Шевченківської, Луцько-Рівненської, Львівсько-Сандомирської, Кар-патсько-Ужгородської та Яссько-Кишинівської наступальних операцій за­вершилося визволення території України від німецько-фашистських загарб­ників. 14 жовтня вся Радянська Україна була повністю очищена від оку­пантів, а 28 жовтня було визволено Закарпаття. Вперше вся етнічна україн­ська територія опинилася під радянською владою.

Визволення України було оплачено надто дорогою ціною. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 рр. в одній оборонній та 11 наступальних операціях загинули і дістали поранення 3,5 млн радянських солдатів і офіцерів, в ос­новному росіян, українців та білорусів. 940 учасників боїв за Україну були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, серед них — 668 українців.

На завершальному етапі війни у вирішальну фазу вступив процес об'єд­нання українських земель. Вивчаючи цю проблему, слід звернути увагу на те, що питання про післявоєнні кордони активно обговорювалися на Теге­ранській (1943) та Ялтинській (1945) конференціях лідерів країн антигітле­рівської коаліції. Остаточно контури повоєнних кордонів України сформу­вались у процесі територіальних розмежувань з Польщею, Чехословаччи-ною та Румунією. їх сутність полягала у міжнародному юридичному визнанні факту включення у 1939—1945 pp. до складу Радянського Союзу західних областей України.

Складний і тривалий процес українсько-польського територіального роз­межування в основному було завершено підписанням 16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою договору щодо радянсько-польського кордо­ну. Договір закріплював рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по "лінії Керзона", з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5—8 км. Прорадянська по­літика Польщі сприяла тому, що Москва погодилась на 17-кілометрове і навіть 30-кілометрове відхилення на окремих ділянках кордону на користь Польщі.

Початок українсько-чехословацькому територіальному розмежуванню поклав перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України, що 26 ли­стопада 1944 р. ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпаття з УРСР.

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

29 червня 1945 р. між СРСР та Чехословаччиною було підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з УРСР.

Остання крапка у визначенні повоєнних кордонів України поставлена 10 лютого 1947 р. У цей день було підписано радянсько-румунський договір, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину та Ізмаїльщину, тобто юридично підтвердила кордони, встановлені ще в червні 1940 р.

В результаті остаточного післявоєнного об'єднання споконвічних укра­їнських земель територія УРСР збільшилась на 110 тис. км², а населення — майже на 7 млн осіб. Вперше за багато століть усі українці опинилися в ме­жах однієї держави. Були встановлені та гарантовані кордони з Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною і Румунією. Українське питання в сенсі воз­з'єднання українських земель перестало існувати.

Висвітлюючи підсумки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, слід виокремити демографічні, економічні та політичні аспекти цього питання. Найдорожчі й найболючіші втрати — людські. Якщо на січень 1941 р. насе­лення України становило 41,9 млн, то наприкінці війни, у 1945 р. — 27,4 млн ' осіб. За війну населення республіки скоротилося на 14,5 млн осіб. З понад 8 млн українців, що служили в Радянській армії, під час війни близько 6 млн загинуло смертю хоробрих. У сумній статистиці загальної кількості загиб­лих серед військових і цивільного населення Україна займає перше місце порівняно з Росією, Білорусією та Німеччиною.

Вражаючими були й матеріальні втрати. Після окупації республіка бук­вально лежала в руїнах. Було зруйновано понад 700 міст і 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. закладів освіти і науки, 19 тис. бібліотек. Пограбовано ЗО тис. колгоспів і радгоспів, близько 250 сіл зазнали долі Хатині. Оцінка прямих збитків становила 285 млрд крб (у цінах 1941 р.) — понад 40 % усіх витрат СРСР. Загальна сума втрат, яких зазнали населення і господарство України, сягнула 1,5 трлн крб.

Стосовно політичних підсумків, то після Другої світової війни статус України значно змінився. Вперше протягом декількох століть її основні етнічні території були об'єднані у складі однієї держави. Наприкінці війни були створені республіканські міністерства оборони і закордонних справ. Цінуючи роль України в розгромі фашизму, незліченні жертви, яких вона зазнала, нашу республіку включили до числа фундаторів Організації Об'єд­наних Націй. Україна не тільки одержала статус держави — засновниці ООН, вона як одна з перших її членів активно включилася в роботу цієї міжнарод­ної організації.

Вивчаючи уроки війни, треба звернутися перш за все до документальних джерел, насамперед спогадів рядових солдатів, які винесли на собі основ­ний тягар війни і здобули перемогу. Народ, який пройшов через випробу­вання війни, витримав такі муки і зумів вистояти, повинен особливо доро­жити уроками минулого. Найбільшим уроком є ціна війни і миру. Загост­рення у сучасну добу проблеми війни і миру підвищує, як ніколи, відпові-

Тема 9

дальність за те, щоб виключити силові методи, а тим більше збройне проти­стояння, з практики відносин між державами і народами.

Другий урок полягає в тому, що усі люди мають усвідомити, що мир — це не просто відсутність війни. Мир — це терпимість і злагода, взаємна повага і співпраця, ненасильство у відносинах між людьми, державами і народами. Минула війна показала всім приклад міжнародного згуртування перед спільною загрозою. Саме антигітлерівська коаліція країн, які належали до різних суспільно-політичних систем, у найбільш вирішальний для людства період відіграла доленосну роль. При цьому головну роль відіграли слов'янські народи СРСР, на долю яких припадає понад 85 % безповоротних втрат.

Наступний урок полягає в тому, що справді демократичні держави ніко­ли не воюватимуть між собою. І ще повчальний урок, який має не тільки пізнавальне, а й незаперечне практичне значення. Перемоги не було б без віри людей у себе, свій народ і свою державу. Патріотизм був насамперед найвищою відповідальністю — загальною, колективною і особистою — за всю державу, її сьогодення та історичні перспективи. І саме такий патріо­тизм може слугувати неоціненним зразком для нас, для наступних поколінь українського народу.

Персонали

Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського націоналістичного руху. В лютому 1940 р. створює Революційний провід ОУН, а в 1941 р. стає його головою. У 1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. Обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналі­зму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

Боровець Тарас (Бульба) (1908—1981) — діяч українського повстансь­кого руху. В'язень фашистського концтабору Заксенхаузен. В еміграції організував Українську національну гвардію, видавав часопис "Меч і Воля" (1951 —1953). Автор спогадів "Армія без держави: слава і трагедія українсь­кого повстанського руху".

Бурмістренко Михайло (1902—1941) — політичний та державний діяч. Із січня 1938 р. другий секретар ЦК КП(б)У. Із серпня 1941 р. член військо­вої ради Південно-Західного фронту. Загинув у бою 9 вересня в районі Шу-мейково Полтавської обл.

Ватутін Микола (1901 —1944) — генерал армії. З березня 1943 р. коман­дувач Воронізького фронту (з жовтня — 1-й Український). Війська фронту брали участь у визволенні Правобережної України. 29 лютого 1944 р. був важко поранений. Помер 15 квітня. Похований у Києві.

Єрьоменко Андрій (1892 —1970) — маршал Радянського Союзу (1955), Герой Радянського Союзу (1944). З липня 1941 р. — заступник командувача

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

Західного фронту, із серпня 1942 р. — командувач Сталінградського фрон­ту, з березня 1945 р. — 4-го Українського фронту.

Жуков Георгій (1896—1974) — маршал Радянського Союзу (1943), Ге­рой Радянського Союзу (1939, 1944, 1945, 1956). З червня 1941 член Став­ки, із серпня 1942 р. — заступник Верховного Головнокомандувача. У бе­резні — травні 1944 р. командувач 1-го Українського фронту. З листопада 1944 р. до травня 1945 р. командувач 1-го Білоруського фронту.

Кирпонос Михайло (1892 —1941) — генерал-полковник (1941), Герой Радянського Союзу (1940). З лютого 1941 р. командувач Київського особли-I вого ВО. З червня 1941 р. командувач військ Південно-Західного фронту. За­гинув у бою 20 вересня 1941 р. в районі Шумейково Полтавської обл.

Ковпак Сидір (1887—1967) — державний та громадський діяч, двічі Ге­рой Радянського Союзу (1942, 1944), генерал-майор. У роки війни один із перших організаторів партизанського руху в Україні, командир з'єднання, яке здійснило ряд глибоких рейдів на Правобережну Україну (за 26 місяців з'єднання пройшло 10 тис. км).

Кожедуб Іван (1920—1991) — тричі Герой Радянського Союзу (1944, 1944, 1945), маршал авіації. В діючій армії з березня 1943 р. За роки війни здійснив 330 бойових вилетів, збив 62 літака противника.

Конєв Іван (1897—1973) — воєначальник. Маршал Радянського Союзу (1944), двічі Герой Радянського Союзу (1944,1945). Під час Великої Вітчиз­няної війни — командувач військ 1-го і 2-го Українських фронтів.

Кубійович Володимир (1900—1985) — науковець, діяч українського ви­звольного руху. З 1940 р. професор Українського вільного університету в Празі. В 1931 р. стає членом НТШ у Львові. У 1947—1963 pp. — генераль­ний секретар НТШ. Під час Другої світової війни очолював єдину визнану німецьким урядом допомогово-громадську організацію — Український цен­тральний комітет. У 1943 р. брав участь в організації Української дивізії "Га­личина". Помер у Парижі.

Петров Іван (1896—1958) — радянський воєначальник, генерал армії (1944), Герой Радянського Союзу (1945). У роки війни командував арміями, які обороняли Одесу, Севастополь, потім Північнокавказьким, 2-м Білорусь­ким і 4-м Українським фронтами. Брав участь у боях за визволення Західної України та Закарпаття.

Руднєв Степан (1899—1943) — один із організаторів партизанського руху в Україні. Герой Радянського Союзу (1944 р., посмертно), генерал-майор (1943). З перших днів війни організував партизанський загін на Сумщині. З жовтня 1941 р. був комісаром партизанського з'єднання під командуванням С Ковпака. Разом із сином Радієм загинув за остаточно не з'ясованих обста-

I

^і вин у бою біля Делятина (Івано-Франківська обл.). Рибалко Павло (1894— 1948) — маршал бронетанкових військ (1945), двічі Герой Радянського Союзу (1943,1945). З травня 1943 р. командувач 3-ю гвар­дійською танковою армією. Війська під командуванням П. Рибалка брали

Тема 9

участь у Курській битві, Київській наступальній операції, Житомирсько-Бер-дичевській, Львівсько-Сандомирській, Берлінській та Празькій операціях.

Стецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського визвольного руху. З 1932 р. активний член ОУН, організатор Акта ЗО червня 1941 р. у Львові, голова утвореного Українського державного правління. За відмову анулю­вати згаданий Акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восе­ни 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Ан­тибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівни-ком Світової антикомуністичної ліги та Європейської ради свободи. В 1968 р. обраний членом Проводу ОУН. Автор книги "ЗО червня 1941" (1967). Помер у Мюнхені.

Строкам Тимофій (1 903— 1 963) — організатор партизанських формувань в Україні, генерал-лейтенант. Учасник оборонних боїв 1941 р. за Київ і Мос­кву. В 1942 — 1945 pp. — начальник Українського штабу партизанського руху. Після війни — заступник наркома НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), начальник Головного управління при­кордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956—1957).

Тимошенко Семен (1895—1970) — воєначальник, маршал Радянського Союзу (1940), двічі Герой Радянського Союзу (1940,1965). Народився в Бесса-рабії. З вересня 1939 р. — командувач військ Українського, пізніше — Північно-Західного фронтів. У 1940—1941 pp. — нарком оборони СРСР. У роки Великої Вітчизняної війни — голова Ставки Головного командування, член Ставки Верховного командування і Верховного головнокомандування, головнокомандувач військ Західного і Південно-Західного напрямків. Після війни командував військами декількох округів. З 1962 р. — голова Радянсь­кого комітету ветеранів війни. Депутат Верховних Рад СРСР і УРСР.

Хрущов Микита (1894—1971) — державний і партійний діяч. У 1938— 1949 pp. (з перервою у квітні — листопаді 1947) перший секретар ЦК КП(б)У, в 1944 — 1947 рр. одночасно голова Раднаркому. Під час війни — член Військових рад кількох фронтів, генерал-лейтенант (1943).

Шухевич Роман (Тарас Чупринка, Тур) (1907—1950) — військовий діяч, член ОУН. У 1934—1937 pp. — в'язень польських тюрем, концтабору. На­лежав до бандерівської фракції ОУН. У 1941 р. командував батальйоном "Нахтігаль". Восени 1943 р. став головним командиром УПА. Загинув у бою під Львовом 5 березня 1950 р.

Найважливіші події

Дата добавления: 2015-05-22