План семінарського заняття 7 страница

Тема 8

"Авангард", "Аспис" ("Асоціація письменників"), "Ланка", "Марс" ("Май-стерня революційного слова") та ін. Оскільки літературні групи та органі­зації видавали свої журнали, в яких висловлювали власні погляди і крити­кували опонентів, то скрізь точилися гострі літературні дискусії, серед яких особливе місце посідає дискусія 1925—1928 pp., започаткована М. Хвильо­вим. Під час неї робилися спроби визначити орієнтири подальшого розвит­ку національної культури, створити естетичну концепцію, яка б ґрунтува­лася на єдності традицій і новаторства. У 1920-ті pp. з'являються літературні твори високого ґатунку (П. Тичина — "Вітер з України", М. Рильський — "Синя далечінь", "Тринадцята весна", М. Хвильовий — "Сині етюди", "Осінь", Г. Косинка — "В житах", Ю. Яновський — "Чотири шаблі"). На особ­ливу увагу заслуговують твори М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Є. Плужника, М. Бажана та ін. Але на початку 1930-х pp. радянський ре­жим покінчив із розмаїттям літературних організацій, поставив письмен­ників та митців під власний контроль. У 1934 р. було оформлено Спілку пись­менників України, яка стояла на соціалістичних пролетарських засадах. Літературний процес повністю опинився під контролем партійних чинов­ників. Домінуючим методом творчості в літературі став метод так званого соціалістичного реалізму, який у 1930-ті pp. зводився до художнього звели­чення і прославлення радянської дійсності. Проти письменників, які не до­тримувалися цього методу, розпочалися гоніння та репресії.

У 1920-ті pp. динамічним був розвиток українського театру. Наприкінці 1925 р. в УСРР діяли 45 театрів. Кращі театральні сили зосереджувалися в театрі Леся Курбаса "Березіль", театрі імені І. Франка, Державному драма­тичному театрі. На театральній сцені втілювалися різні підходи щодо бачен­ня шляхів національного театрального розвитку. З'явилася когорта тала­новитих артистів: Г. Юра, А. Бучма, О. Добровольський, О. Сердюк, Н. Уж-вій, О. Юра-Юровський та ін.

Новим явищем української культури 1920—1930-х pp. став кінемато­граф. Тут світової слави досяг Олександр Довженко, який зняв фільми "Зве-нигора" (1927), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930). Відомими кіномитцями в УСРР стали І. Кавалерідзе, Д. Вертов, О. Соловйов. Але в театральному і кіно­мистецтві, як і в інших галузях культури, на початку 1930-х pp. розпочала­ся "колективізація" творчої праці, яка придушувала будь-яке відхилення від офіційної ідеології, уніфікувала і ці галузі мистецтва за ідеологічними стандартами соціалістичного реалізму. Утвердилася жорстка система пар­тійно-радянського контролю над духовною творчістю, яка в деталях регла­ментувала та регулювала культурний процес, супроводжувалася репресія­ми проти творчо налаштованих представників українського театру та кіно.

Прагнення до національного самовияву відбилися в 1920-ті pp. і на цер­ковному житті. У жовтні 1921 р. національно налаштована частина україн­ського духовенства створила Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) на чолі з митрополитом Василем Липківським, яка стала серйоз-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

ною перешкодою впливам російської православної церкви в УСРР. У 1924 р. УАПЦ уже мала ЗО єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Релігійна служба в новій церкві відправлялася українською мовою. Українська церква здійснила багато демократичних нововведень, в основі яких лежало прагнення церкви наблизитися до віруючих українців. Авто­ритет УАПЦ швидко зростав, до неї стали приєднуватись українські парафії США, Канади, Європи. Все це не влаштовувало радянський режим, який дозволив діяльність УАПЦ лише сподіваючись на занепад релігійного жит­тя внаслідок церковних розколів. У 1926 р. проти УАПЦ розпочався широ­кий наступ. Радянська влада наклала високі податки на українські парафії. Митрополита В. Липківського та більшість священнослужителів звинува­тили в українському націоналізмі та заарештували. Всеукраїнська право­славна церковна рада була розпущена. А у 1930 р. під тиском ДПУ близько 50 єпископів та священиків автокефальної церкви провели "Надзвичайний собор" і оголосили про ліквідацію УАПЦ.

Отже, у 1930-ті pp. культура та мистецтво в УСРР значною мірою були знекровлені, але вони ще зберігали можливість свого відродження у май­бутньому.

Розкриваючи культурний стан західноукраїнських земель у 1920— 1930-ті pp., варто звернути увагу на те, що Польща та Румунія здійснювали асиміляторську політику. І це відповідно позначилося на всіх сферах куль­турного життя, насамперед на стані народної освіти, яку поляки прагнули полонізувати. Закон від 24 липня 1924 р. проголосив польську мову держав­ною, і українські школи були переведені на навчання двома мовами, а ви­вчення польської мови стало обов'язковим. У багатьох школах учителів-укра-їнців замінили учителі-поляки. Оскільки останні не знали української мови, то викладали предмети польською, і двомовні школи все більше полонізува­лися. Так офіційна влада ліквідовувала українську школу. Якщо в 1922/23 на­вчальному році в Східній Галичині було 1859 українських шкіл, то в 1926/ 27 — вже 845, а в 1937/38 — лише 360. Натомість з'явилося понад 2 тис. двомовних шкіл. Разом з тим кількість польських майже не зменшилася. Отже, двомовні школи утворювались, як правило, на базі українських. На Волині в 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українсь­ких шкіл, а в 1932/33 — лише чотири. Проти полонізації української шко­ли виступали усі українські партії. Щоб спинити полонізацію освіти, гро­мадськість Західної України прагнула розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Зокрема товариство "Рідна школа" до кінця 1930-х pp. створило 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. Крім того, без дозво­лу і проти волі польського уряду свідома українська інтелігенція заснувала у Львові два заклади вищої освіти — Український університет (1921 —1925) і Вищу політехнічну школу ("катакомбні" навчальні заклади). Український університет мав три факультети (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів.

Тема 8

Студенти університету отримували дипломи, які визнавалися в Німеччині, Чехословаччині, Австрії. Важливим центром національної культури в захід­ноукраїнських землях було в 1920—1930-ті pp. Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип'якевич, С. Томашівськии, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, еко­номіст І. Витанович, географ В. Кубійович та ін. Таємний Український уні­верситет та НТШ стали важливими осередками розвитку української куль­тури, центрами формування національної інтелігенції. З ініціативи митро­полита А. Шептицького на базі греко-католицької семінарії було створено Львівську богословську академію — єдиний у Західній Україні легальний ви­щий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 1930-х pp. в академії навчалося понад 600 студентів.

Практично за декілька років були ліквідовані українські школи в Ру­мунії. Якщо у 1918 р. на Буковині діяло 168 народних шкіл, то у 1924 р. не залишилося жодної суто української школи.

Позиція чехословацького уряду на Закарпатті у сфері культури та осві­ти була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Тут ко­жен мав право посилати дитину в школу, де вона навчалася рідною мовою. Тому з 803 шкіл, які працювали в 1938 р. на Закарпатті, 463 були українсь­кими, 365 — чеськими, 117 — угорськими тощо. У Чехословаччині діяло кілька вищих навчальних закладів, які відіграли істотну роль у формуванні української інтелігенції. Це Український вільний університет у Празі, Ук­раїнська господарська академія у Подебрадах. Але ці вищі навчальні закла­ди створювалися для українців-емігрантів, яких у 1920-ті pp. налічувалося 50 тис. На самому Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад — Богословський ліцей.

У літературному житті західноукраїнських земель важливу роль відігра­вав журнал "Літературно-науковий вісник" (з 1933 р. — "Вісник"), навколо якого гуртувалися найвизначніші літератори: В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. У літературному журналі "Дзвони" вперше були надруковані твори талановитого поета з Лемківщини Б.-І. Антонима. Група далеких від політики митців на чолі з критиком М. Рудницьким, а згодом — поетом і мистецтвознавцем С. Гординським гуртувалася навколо літературно-мистецького місячника "Назустріч". У журналі "Ми" (1934) друку­валися твори письменників-емігрантів: Ю. Міни, Є. Маланюка, О. Теліги.

Серед художників вирізнялися постаті пейжазиста І. Труша, прихиль­ника експресіонізму О. Новаківського, П. Холодного, який уславився іко­нописними працями.

Важливу роль у духовному житті західних українців відігравала греко-католицька церква. У 1939 р. у Галичині та на Закарпатті налічувалося 3,7 млн віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Але у житті церкви чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який підтриму-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

вав національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василі­анського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з като­лицькою. А. Шептицький засуджував колонізаційну політику щодо греко-католицької церкви на Волині, де поляки конфісковували церковні землі та руйнували храми (знищили майже 200 церков) і домігся припинення ванда­лізму польських властей.

Отже, польське і румунське панування на українських землях значно обмежували їх культурний розвиток, а внутрішня політика Чехословаччи-ни в українському питанні давала українцям Закарпаття змогу задовольня­ти певним чином свої культурні потреби.

Основні терміни і поняття

Автокефальна церква — (у православ'ї) адміністративно самостійна, самоуправна церква, незалежна від інших церков у вирішенні організацій­них питань, яка діє в певній країні, має власну ієрархію, дбає про задово­лення духовних потреб свого народу, його релігійну освіту та культуру, збе­рігає національні особливості церкви, з особливою повагою шанує святих, що вийшли з її народу. Створена в УСРР 1921 р. "Саморозпустилася" під тиском сталінських репресивних органів у 1930 р. Відновлена з проголошен­ням суверенітету України.

Авторитаризм — антидемократична та антиправова концепція і практи­ка здійснення влади; політичний режим, якому притаманні зосередження в руках однієї людини або невеликої групи осіб необмеженої влади, повна відсутність або абсолютна фіктивність представницьких інститутів та сис­теми поділу влади.

Асиміляція — добровільний або вимушений процес розчинення (втрата традицій, звичаїв, мови тощо) раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого народу (етно­су); засіб для досягнення етнічної однорідності.

Дискримінація — часткове чи повне, тимчасове чи постійне обмеження або позбавлення конституційних прав певної категорії громадян за расовою чи національною належністю, політичними і релігійними переконаннями, статтю тощо.

Інкорпорація — включення однієї території до складу іншої або об'єднан­ня в єдине ціле двох або більше автономних компонентів.

Тема 8

Конфесія — церква чи релігійна організація, яка має своє віровчення, культову практику та організаційну структуру.

Парцела — невелика ділянка власної або орендованої землі, на якій ве­деться дрібне (парцелярне) селянське господарство.

Пацифікація — "умиротворення", на шлях якого в найжорстокіших формах стала офіційна польська влада в 1930-х pp. XX ст. у придушенні опору українства (на західноукраїнських землях) проти соціального і національ­ного гноблення.

Тоталітарна держава — держава, в якій унаслідок історичних умов скла­лася така система політичного та соціального устрою життя суспільства, за якої неконтрольована народом влада бюрократичної еліти отримала мож­ливість руйнації або прямої заборони інститутів представницької демократії чи просто здійснює військово-поліцейський терор.

Персонали

Липківський Василь (1864—1938) — визначний церковний діяч, митро­полит УАПЦ. Народився в с Попудні Липовецького повіту на Київщині. За­кінчив Київську духовну академію. У 1917—1918 pp. виступав за розірван­ня зв'язків з Москвою і утвердження в Україні церкви як незалежної (авто­кефальної) установи. Організатор Всеукраїнської православної церковної ради (1918) та УАПЦ. У 1921 р. обраний митрополитом УАПЦ. Сприяв її роз­будові та поширенню впливу. Переслідувався радянською владою, яка після кількох арештів домоглася його усунення (1927). Після арешту 1938 р. за невідомих обставин знищений органами НКВС.

Коновалець Євген (1891 —1938) — військовий і політичний діяч. Навчав­ся у Львівському університеті. У 1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни воював в австро-угорській армії, наприкінці квітня потрапив у російський полон. Співорганізатор у 1917 р. куреня Січових стрільців, із січня 1918 р. беззмінний командир Січових стрільців. Після саморозпуску Січових стрільців у грудні 1919 р. Є. Коновалець перебував у таборі для інтернова­них у Луцьку. З 1922 р. в еміграції. Ініціатор створення у Празі УВО(1921), яка прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації, таєм­но готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдат у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, проводила опе­рації, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Орга­нізатор ОУН (1929), перший голова проводу. Незаперечний лідер інтеграль­них націоналістів у міжвоєнний час. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС.

Шептицький Андрей (1865—1944) — громадсько-політичний діяч, митро­полит Української греко-католицької церкви (з жовтня 1901 p.), архієпис­коп, доктор теології. Навчався у Краківському університеті та Краківській єзуїтській семінарії. Засновник Українського національного музею у Львові

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

(1905), Богословського наукового товариства (1923), теологічних журналів. Пасл'ідавіго боровся за ідею незалежності України. УI9ЬU — ІУЗО-ті pp. зав- дяки митрополитові Андрею Шептицькому греко-католицька церква зберег­ла свій авторитет і вплив, залишаючись суто українською установою. Ви­ступав проти єпископа Хомишина та Василіанського ордену, які намагалися злити греко-католицьку церкву з римо-католицькою. Митрополит справляв значний вплив на політичне життя. У 1930-х pp. енергійно протестував про­ти кампанії пацифікації, а через п'ять років підтримав політику нормалі­зації. Мав тісні зв'язки з поміркованою частиною УНДО, засуджував як на-ціонал-екстремістів, так і комуністів. Під час фашистської окупації відкри­то виступав проти винищення євреїв. Підтримуючи змагання ОУН-УПА за незалежність України не приймав крайнощів (терору, саботажу тощо). По­хований у соборі Св. Юра у Львові.

Найважливіші події

1921 p., 11—27 жовтня — Всеукраїнський православний церковний со­бор; створення Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

1923 p., 14 березня — прийняття Радою послів у Парижі рішення про приєднання Галичини до Польщі за умови надання їй автономних прав.

1923 p., червень — утворення Комуністичної партії Західної України.

1924 p., 31 липня — заборона польським урядом використання українсь­кої мови в державних установах Західної України.

1925 p., липень — установчий з'їзд Українського національно-демокра­тичного об'єднання (УНДО).

1929 p., 27 січня — 3 лютого — І Конгрес українських націоналістів у Відні, на якому створено Організацію українських націоналістів (ОУН), провід якої очолив Є. Коновалець.

1930 p., 28—29 січня — Надзвичайний церковний собор Української ав­токефальної церкви, який відбувся в Києві, під тиском властей прийняв рішення про ліквідацію УАПЦ і Всеукраїнської церковної ради; арешт мит­рополита М. Борецького та інших діячів УАПЦ, які не погоджувалися з цим рішенням.

1930 p., квітень — інспірований судовий процес так званої "Спілки виз­волення України".

1934 p., грудень — хвиля репресій проти письменників в УРСР.

1936 p., жовтень — 1938 p., листопад — чергова смуга масового терору в Україні, жертвами якого стали мільйони людей.

1938 p., 24 квітня — впровадження вивчення російської мови в усіх шко­лах України як обов'язкової.

1939 p., 15 березня — проголошення самостійності Карпатської України на чолі з президентом А. Волошиним.

Тема 8

Контрольні запитання та завдання

1. Чим зумовлювалися сталінські репресії в 1920 — 1930-х pp. і які завдан­
ня за допомогою терору проти народу виконував радянський тоталітарний
режим?

2. Розкрийте перебіг масових репресій в УСРР наприкінці 1920-х — у 1930-х pp., покажіть їх згубні наслідки в усіх сферах життя суспільства.

3. Охарактеризуйте становище українців під владою Польщі, Румуни, Че-хословаччини в міжвоєнний період.

4. Висвітліть особливості економічного розвитку західноукраїнських зе­мель у 1920 — 1930-тіpp., покажіть чому і чим відрізнялося економічне стано­вище українців Закарпаття від економічного становища їхніх побратимів у Польщі та Румунії.

5. Дайте характеристику суспільно-політичного життя українців у Польщі. Назвіть та класифікуйте українські політичні партії і організації на території Польщі, розкажіть про їх діяльність.

6. Як розгортався політичний рух на українських землях, підвладних Ру­мунії?

7. Розкрийте особливості та сутність політичного життя українців За­карпаття.

8. Якою була політика радянського керівництва в галузі культури? Які зміни в культурному житті передбачала "культурнареволюція"?

9. Які дві протилежні тенденції були притаманні культурному процесу УСРР у 1920—1930-тіpp.?

10. Висвітліть складність та неоднозначність процесів, що відбувалися в освіті, літературі, науці, мистецтві та духовному житті УСРР у 1920 — 1930-тірр. Покажіть основні наслідки та результати культурного будівництва в радянській Україні.

11. Охарактеризуйте культурний стан західноукраїнських земель під вла­дою Польщі, Румунії, Чехословаччини.

Теми рефератів

1. Судові політичні процеси в УСРР 1930-хpp.

2. Утворення та діяльність ОУН.

3. УЛПЦ у 1920-тіpp.

Рекомендована література

1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953. — Кн. 1—2. —К.,1994.

2. Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920—30-х років: соціальний пор­трет та історична доля. — К., 1992.

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

3. Касьянов Г.,Даниленко В. Сталінізм і українська інтелігенція (20— 30-ті pp.). — K., 1991.

4. Кентпій А. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929—1941 pp.). — К., 1998.

5. Костпюк Г. Сталінізм в Україні (генеза і наслідки). — К., 1995.

6. Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.). — Кн. 1—3. —К.,1994.

7. Новохатъко Л.М. Проблеми соціально-економічного і культурного розвитку України в контексті національної політики (20—30-ті роки XX ст.). —К., 1998.

8. Пащенко В.О. Держава і православ'я в Україні: 20-30-ті роки XX ст. — К.,1993.

9. Пристайко В., Шаповал Ю. Справа "Спілки визволення України". — К.,1995.

10. Рубльов О.С., Черненко ЮЛ. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. 20—50-ті pp. XX ст. — К., 1994.

11. Соляр І. Українське національно-демократичне об'єднання. Перший період діяльності (1925—1928).—Л.,1995.

12. Шаповал Ю. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної історії. — К.,1993.

13. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотаръов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. — К., 1997.

Тема 9

УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ І ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВОЄН (1939-1945 pp.) (2 год)

Метою семінару є з'ясування місця українського питання в міжнародній політиці напередодні та, на початку Другої світової війни, значення возз'єднан­ня у 1939 — 1940 pp. західноукраїнських земель в межах єдиної держави, зміст соціально-економічних перетворень у Західній Україні.

Треба також розкрити характер і цілі Великої Вітчизняної війни, висвіт­лити "Новий порядок" і рух Опору в роки фашистської окупації, бойові дії на території України, внесок українського народу в розгром фашистської Німеч­чини, остаточне вирішення українського питання.

До осмислення уроків цієї війни слід підходити особливо серйозно сьогодні — в умовах розбудови в Україні нового демократичного суспільства. І не тільки тому, що без історичного минулого не було б сьогодення, а й через те, іцо доте­пер маємо такі випадки безвідповідального і безцеремонного втручання в істо­рію тієї війни, коли на догоду тим чи іншим силам беруться під сумнів наша героїчна самосвідомість, тісне єднання, тріумф і трагедія тих часів. Більше того, дехто сумнівається навіть у нашій Перемозі, яка була смислом життя цілого покоління — покоління, без подвигу якого навряд чи була б можлива не­залежність України.

При вивченні цієї теми слід звернути увагу і на те, що події тих важких років були часто загероїзова ні. Деякі трагічні сторінки Другої світової таВе-ликої Вітчизняної воєн, зокрема долю радянських військовополонених (понад 6 млн осіб) та справжню ціну Перемоги (понад 25 млн безповоротних воєннихі втрат) у повоєнний час під тиском політичної кон'юнктури вчені оминали] Тому сьогодні постає потреба ще раз проаналізувати ті часи, розповісти про\ замовчуване, поставити нові акценти.

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

1. Українське питання напередодні та на початку війни. Оформлення нового політико-правового статусу Західної України.

2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок та ката­строф. Бойові дії в 1941 — 1942 pp. Окупаційний режим в Україні.

3. Всенародна боротьба проти німецько-фашистських окупантів.
Діяльність робітників, селян та інтелігенції України в тилу.

4. Визволення України і завершення об'єднання її земель. Основні підсум­
ки та уроки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. Ціна Перемоги.

Методичні рекомендації

При підготовці до семінару слід не тільки добре вивчити відповідні роз­діли навчальних посібників та хрестоматії, а й зробити необхідні витяги, об­міркувати відповідь (скласти план) з усіх питань, що виносяться на обгово­рення.

1. Українське питання напередодні та на початку війни. Оформлення нового політико-правового статусу Західної України. Вивчаючи перше пи­тання необхідно звернути увагу на те, що роз'єднаність і перебування україн­ських земель напередодні Другої світової війни у складі чотирьох держав було важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Крім СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини, які намагались утримати вже підвладні й приєднати нові українські землі, на них, борючись за "життє­вий простір", почала активно претендувати Німеччина, а також Угорщина, що домагалася повернення Закарпатської України. Крім того, Англія, Фран­ція і США своїм втручанням у вирішення українського питання або дипло­матичним нейтралітетом мали задовольнити власні геополітичні інтереси. Драматизм ситуації полягав у тому, що самостійно український народ у той час об'єднати свої землі в єдиній державі і таким чином вирішити українсь­ке питання не міг. Все залежало від балансу інтересів насамперед великих держав — Німеччини і СРСР. Це робило українське питання, тобто питання про подальшу долю українських земель, клубком серйозних суперечностей, а "українську карту" — вагомим козирем у великій дипломатичній грі учас­ників Другої світової війни.

Важливо підкреслити, що майже до початку Другої світової війни фашист­ська Німеччина була ініціатором активних дипломатичних дій у вирішенні українського питання на свою користь. І тільки тверда позиція радянського керівництва про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Німеччини від планів створення "Великої Украї­ни" під час переговорів у Москві з міністром закордонних справ Німеччини

Тема 9

Ріббентропом 22 серпня 1939 p. змусили німецьке керівництво відмовитися від зазіхань на українські землі. Задоволення радянських вимог відкрило шлях до укладення наступного дня радянсько-німецького договору про не­напад терміном на 10 років. Додатково до договору було підписано і таємний протокол, яким передбачався поділ сфер інтересів обох держав. Окремий пункт протоколу містив положення, що стосувалися українських земель. "У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входили до складу Польської держави, межа сфер інтересів впливу Німеччини та СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарева, Вісли і Сян". Радянська сторона підкреслювала також свій інтерес до Бессарабії. По суті, почався поділ Європи між двома могутніми імперіями. Про обставини написання цього документа, які багато років були невідомими, можна довідатися з на­вчального посібника "Історія України. Документи. Матеріали".

Розкриваючи значення цієї ганебної політичної акції, слід акцентувати увагу не тільки на тому, що радянсько-німецький договір дав можливість Гітлеру почати Другу світову війну, а й на тому, що в результаті підписання його СРСР фактично перетворився в союзника Німеччини. Протягом 17 мі­сяців після цього Німеччина отримала від СРСР 865 тис. т нафти, 140 тис. т марганцевої руди, 14 тис. т міді, 3 тис. т нікелю, майже 1,5 млн т зерна та інші стратегічні матеріали. Водночас радянсько-німецький договір став своє­рідною точкою відліку процесу реального возз'єднання українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було прогресивним явищем. Інша річ, що для радянського керівництва возз'єднання України було не само­ціллю, а лише частиною більш глобальних планів забезпечення західних кордонів СРСР, формою поширення свого впливу в західному напрямку.

Відмова Німеччини від геополітичних інтересів в Україні була платою за нейтралізацію СРСР напередодні війни. Маючи гарантії нейтралітету СРСР, Німеччина 1 вересня 1939 р. напала на Польщу. Пов'язані з Польщею дого­вірними зобов'язаннями Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Так почалася Друга світова війна. В цих умовах згідно з договором і таємним протоколом радянські війська 17 вересня перейшли польський кордон і оку­пували Західну Волинь і Східну Галичину.

28 вересня 1939 р. у Москві було підписано новий радянсько-німецький договір "Про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною". Згідно з домовлені­стю кордон між Німеччиною і СРСР пройшов уздовж річок Сян і Західний Буг. Переважна більшість території Західної України відійшла до СРСР. Частина етнічних українських земель (Лемківщина, Посяння, Холмщинаі Підляшшя) опинилися під німецькою окупацією. Керівництво СРСР пішло на ці територіальні зміни у відносинах з Німеччиною, коли переконалося після вступу радянських військ у Польщу в негативному ставленні польсько­го населення до радянської влади і в нездатності утримати політичну ситуа­цію на цих землях під своїм контролем.

Наступним кроком процесу "збирання" українських земель, згідно з німецько-радянськими домовленостями, було вирішення проблеми Бесса-

Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн (1939—1945 pp.)

Дата добавления: 2015-05-22