Поступовий занепад

З припиненням династії Романовичів Галицько-Во-линська держава поступово занепадає. Знову посилю­ються політичні впливи галицького боярства, яке проти­діяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насам­перед Польщі, Угорщини та Литви, які, подолавши між­усобну анархію, стали сильними централізованими дер­жавами. Внаслідок цього галицько-волинський престол певний час залишався вакантним. Лише у 1325 р. внаслі­док компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн останнім, як виявилося, самостійним воло­дарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава, сина мазовецького кня­зя Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340) і почав титулуватися «князем землі Руської, Галицької і Володимирської». Новий правитель виявився активним поборником зміцнення своїх володінь. Певний час він, незважа­ючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до ство­рення антиукраїнського польсько-угорського союзу. У пошуках міжнародної підтримки Юрій II намагався налагодити добрі відносини з Тевтонським орденом, Ордою та Литовським князівством. Він одружився з дочкою великого литовського князя Гедиміна Євфімією, а власну дочку, як свідчать деякі історики, видав заміж за іншого литовського князя, сина Гедиміна, Любарта, й, не маючи власних синів, оголосив, що після його смерті той стане спадкоємцем «у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі».

У внутрішній політиці Юрій II Болеслав продов­жував лінію своїх попередників на підтримку міст, спи-

раючись на які, намагався обмежити боярські впливи та зміцнити князівську владу. Такий курс, звісно, не імпонував боярській опозиції. Вона звинуватила князя у протегуванні чужинцям, які, як правило, зосереджу­валися у містах, і бажанні запровадити католицизм. Про­тистояння між боярами і Юрієм II, яке, очевидно, не обійшлося без польських впливів, завершилося трагіч­ною смертю останнього. Внаслідок боярської змови у 1340 р. його було отруєно на банкеті у Володимирі-Волинському. Одночасно у великих містах почалися виступи проти його прихильників та іноземних купців. Загибель князя Юрія II Болеслава стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської держави. З цього часу починається тривала боротьба між її зміц­нілими сусідами — Польщею, Угорщиною і Литвою — за українські землі.

Позбувшись осоружного їм правителя, бояри, побою­ючись вторгнення поляків, проголосили галицько-волин­ським князем сина Гедиміна Любарта-Дмитра (1340 — 1349), який прийняв віру, мову та звичаї місцевого на­селення і, як вже зазначалося, був одружений з дочкою Юрія II Болеслава. Правда, влада нового князя над Га­личиною була чисто номінальною і фактично поширю­валася лише на територію Волині. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв Дмитро Дедь-ко, що прийняв титул «старости й управителя Руської землі».

Перебіг подій на галицько-волинських землях ви­кликав невдоволення Польщі, яка, заручившись підтрим­кою Ватикану та уклавши союз з Угорщиною, у 1340 р. під приводом захисту католиків вдерлася в Галичину. На якийсь час польський король Казимир НІ опанував значну частину краю і навіть захопив та пограбував Львів. Але галичани, очолювані Дмитром Дедьком, за­кликали на допомогу татар і спільними зусиллями вибили нападників зі своєї землі.

Восени 1349 р. Польща, попередньо домовившись із Ордою, здійснила новий похід проти Галицько-Волин­ської держави. Було захоплено Львів, Володимир, Белз, Берестя та інші міста. До 1352 р. князь Любарт зумів повернути під свою владу Волинь, але Галичина зали-

шалася у поляків. За литовсько-польським перемир'ям 1366 р. до Польщі також відійшли Холмська і Бел-зька землі. Після смерті польського короля Казимира в 1370 р. Галичина опинилася під владою Угорщини, при­чому в 1372 — 1378 і 1385—1387 рр. тут правив як ва­сал угорського короля онімечений князь із Сілезії Воло-дислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угор­ського королівства і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. У той же час Володислав нехтував місцевим населенням, оточу­ючи себе чужинцями, протегував католицькій церкві. У 1387 р., за короля Ягайла, Галичина і Холмщина оста­точно були приєднані до Польської держави, спочатку на правах автономної області — «королівства Русі», а потім, з сер. XV ст., — звичайної польської провінції. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, у т. ч. територія сучасної Буковини, опинилися у складі Молдавського князів­ства, яке сформувалося саме в той час. Закарпаття опини­лося у складі Угорського королівства. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина — поступово зосередилися у складі Вели­кого князівства Литовського.

Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: мон-голо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви. Значення цієї, за словами історика С.Томашівського, «першої чисто української політичної організації» полягає в тому, що вона після занепаду Києва на ціле століття продовжила держав­ницькі традиції Київської Русі й стала головним полі­тичним центром для українських земель. Галицько-Во­линська держава, яка в часи свого найбільшого підне­сення охоплювала 90 % залюднених просторів Украї­ни, зберегла від передчасного завоювання та асиміляції український етнос, що формувався, сприяла його консо­лідації, зміцненню та усвідомленню власної самобутності. Водночас вона сприяла поширенню на українських те­ренах передових надбань західноєвропейської культу­ри, а, відповідно, й подоланню односторонньої орієнтації

на Візантію, унеможливила, на відміну від Володими-ро-Суздальського князівства, утвердження ординських впливів.

4. Культура Русі-України княжої доби (IX—XIV ст.)

Успіхи слов'ян у розвитку господарства, їх об'єднан­ня в єдиній державі, героїчна боротьба за незалежність сприяли розвитку культури. Потрібно розрізняти ма­теріальну і духовну культури. До матеріальної куль­тури відносять знаряддя праці, житло, одяг, а також трудовий досвід людей; до духовної — освіту, науку, мистецтво.

Дата добавления: 2015-05-22