Утвердження Литви на українських землях

Литовсько-Руська держава

Л є к ц і я IV

УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай не­сприятливому для Русі-України напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галиць­ко-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди, насамперед Польща, Угорщина, Литва. У резуль­таті з сер. XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина. Протягом 1370—1387 рр. Галичи­ною володіла вже Угорщина, а у 1387 р., за короля Ягай-ла, Галичина та Холмщина остаточно були приєднані до Польщі. Молдавське князівство захопило Буковину, а Угорщина — Закарпаття.

Ослабленням Русі-України скористалося й Литовське князівство. Оточене непрохідними для кінноти ліса­ми й болотами, воно було недосяжне для монголо-та-тарських орд. У запеклій боротьбі з німецькими хрес­тоносцями, які насувалися з півночі, розрізнені язич­ницькі литовські племена об'єднались у сильну держа­ву під керівництвом князя Міндовга. Вже в першій пол. XIV ст. литовці захопили половину Білорусі. У 30-х роках XIV ст. вони почали завойовувати україн­ські землі: Дорогичинську, Берестейську, Турово-Пин-ську, Прип'ятську. У 1340 р. литовський князь Любарт-Дмитро стає галицько-волинським князем, але в 1349 р. втрачає Галичину, залишаючи за собою лише Волинь.

У 50-х роках XIV ст. з ослабленням Золотої Орди розпочався наступ Литви на Подніпров'я. Його очолив старший брат Любарта-Дмитра великий князь литов­ський Ольгерд Гедимінович (1345—1377), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». У 1355—1356 рр. він захопив Чернігово-Сіверщину, а в 1362 р., розгромивши за допомогою укра­їнців пар. Сині Води (нині р. Синюха, ліва притока Пд. Бугу, на території Кіровоградщини) монголо-татар-ське військо, остаточно приєднав до Литовської держа­ви Київщину, Поділля і Переяславщину. У 1377 р., після тривалої боротьби Ольгерда з Польщею, до Литви уві­йшли Берестейський, Володимирський і Луцький уді­ли. Підпорядкувавши собі приблизно половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало най­більшим в Європі. Столицею держави та резиденцією великих князів було місто Вільнюс (Вільно).

В історіографії склалися різні погляди на характер литовської експансії, природу та сутність самої держа­ви. Зокрема, радянська історична школа, виходячи го­ловним чином із російських національних інтересів, розглядала литовську присутність на українських зем­лях як прояв «колоніального загарбання» та «націо­нального поневолення». Значна ж більшість тих україн­ських істориків — як давніших, так і сучасних, — які обстоювали й обстоюють національні інтереси україн­ського народу, трактує литовців як визволителів ко­лишніх українських князівств з-під Золотої Орди, що набагато, порівняно з Московським князівством, скоро­тило монголо-татарське іго на наших землях.

Утвердження литовського правління на теренах ослабленої Русі-України відбувалося практично без опо­ру з боку місцевого населення. Це пояснювалося тим, що литовські князі, діючи за принципом «захоплюю­чи, звільняємо* (українські землі від золотординців), виявляли незмінну повагу до тутешніх звичаїв, прого­лошуючи: «Ми старини не рушаємо, а новини не вво­димо». Пребуваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людні­стю приєднуваних територій, литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту,

писемності. Руська (українська й білоруська) мова ста­ла державною у Литовському князівстві, нею велося все діловодство, писали літературні твори. В основі Литов­ських статутів (1529, І566, 1588 рр:) — кодексів серед­ньовічного права Великого князівства Литовського, як засвідчує історико-правова наука, лежали звичаєві і пи­сані норми українського права, тобто «Руської прав­ди» та звичаєвого права, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі. Право­славна церква у Литовській державі також зберігала міцні позиції, зокрема, великий князь Ольгерд та 10 з 12 його синів були православними. Самі українські землі спершу порах перебували у становищі удільних кня­зівств, очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Українська знать, зберігаючи свої володіння, отримувала право обіймати найвищі ад­міністративні посади і тому відчувала себе співгоспо-дарем у Литовській державі. Офіційний титул литов­ського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Тому й державу ряд істориків визначають як Литовсько-Руську.

Велике князівство Литовське, складаючись на 90 % із українських та білоруських земель, певною мірою нага­дувало Київську Русь. Майже до кін. XIV ст. воно було своєрідною федерацією напівнезалежних земель, рівно­правними суб'єктами якої виступали Київщина, Чер-нігово-Сівсрщина, Волинь та Поділля.

Правда, руська династія Рюриковичів поступилася литовським Гедиміновичам: київським і чернігово-сівер-ським удільними князями стали сини Ольгерда Воло­димир і Дмитро-Корибут; на Волині княжив молодший брат великого князя Любарт, а після нього — Любартів син Федір; на Поділлі правили племінники Ольгер­да — князі Коріатовичі.

Проте за одне-два покоління за виглядом, мовою та поведінкою литовські правителі настільки пристосува­лися до місцевих звичаїв України і Білорусі, що вже нагадували своїх попередників — Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збиран­ня земель Русі» й користувалися цим приводом задов­го до того, як його запозичила Москва — міцніючий

суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому М. Грушевський доводив, що Велике князів­ство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.

Дата добавления: 2015-05-22