Україна у складі Речі Посполитої

Прийняття Люблінської унії мало для українців фа­тальні наслідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюд­ний наступ польсько-литовської адміністрації на пра­ва українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Поспо­литої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти. Істо­рик Н.Полонська-Василенко з цього приводу зазнача­ла: «З половини XVI ст. становище змінюється. Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкрес­люване презирство до українського народу, для якого вживається термін «хлопи», а з того хлопська мова, хлопська віра... Цю «хлопську» віру... поляки звуть «єретицькою», «схизматицькою» і в поняттях українця

православна віра ідентифікується з українською на­родністю».

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волин­ське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з цен­тром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спо­чатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але не­забаром вони поступаються загальнодержавному пра­ву та латинській і польській мовам.

Новоприєднані території різнилися між собою за еко­номічним становищем. Процвітаючими вважалися Во­линь, Північна Київщина, Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черка­си. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процві­тання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочів­ників. Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли.

У кін. XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Пол­тавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сівер-щини. Хоча деякі польські історики твердять, що засе­ляли ці простори переважно мазури, факти засвідчу­ють протилежне — Східну Україну колонізували се­ляни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалеж­ні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впро­вадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західно-

українських землях. Масове заселення цих територій обумовлювалося пільгами, «слободами» новоприбулим на 20 і більше років. Гноблення народних мас, тобто збільшення відробіткової ренти, зросло в XVI — на поч. XVII ст. у зв'язку з попитом у Західній Європі на український хліб. Утворилася жорстока фільварко­ва система, що довела панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ- зустрів воро­же. Підтриманий запорожцями, він готувався до вирі­шальної боротьби з ворогом.

Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебур­зького права, з нього користалися майже виключно по­ляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV —XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будува­ти будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, на­віть дзвонити на похоронах. Між українськими і ла­тинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добива­лися рівноправної участі в ремісничих цехах.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.

3. Національний та релігійний рух

в Україні у XVI — першій половині XVII ст.

Захоплюючи українські землі й посилюючи кріпос­ницький гніт, поляки намагалися також змусити україн­ський народ зректися рідної мови, культури та церкви, ставили за мету повністю його денаціоналізувати. Така політика мала забезпечити завойовникам безперешкод­ний доступ до економічних багатств України, підпоряд­кувати їм політичне та культурне життя українців.

Дата добавления: 2015-05-22