Берестейська унія

Ідея об'єднання християнських церков постала чи не відразу ж після їх розколу в 1054 р. на православ­ну та католицьку вітки. Спроби реалізувати її роби­лися не один раз, але відповідні умови для цього склалися лише в XVI ст. По-перше, кризовий стан пра­вославної церкви в Україні, що проявлявся у занепаді

церковної дисципліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріаль­ної підтримки тощо, привів її керівників до переконан­ня, що унія з високоавторитетною і добре організованою католицькою церквою забезпечить серед православних жаданий порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу, в т. ч. й місць у сенаті, сприятиме зростанню їхнього авторите­ту серед духовенства та мирян. По-друге, прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та окатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отри­мали б повну рівноправність у Речі Посполитій, зокре­ма українські міщани більше не зазнавали б дискримі­нації в містах, а православну знать перестали б ігнору­вати при розподілі службових посад. По-третє, унію активно підтримували польські можновладці, які спо­дівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських та білоруських земель до складу Речі По­сполитої. По-четверте, прагнення католицької церк­ви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході. Першим думку про необхідність укладення церков­ної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський право­славний єпископ Гедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського па­тріарха, що передав братчикам функції контролю за пра­вославною ієрархією. З нею погодилися єпископи Ки­рило Терлецький з Луцька, Діонісій Збируйський з Холма, Леонтій Пелчицький з Турова, а згодом — Ми­хайло Копистенський з Перемишля, Іпатій Потій з Во­лодимира і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводи­ли таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об'єднання своєї церкви з като­лицькою. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII про-

голосив офіційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.

Коли стало відомо про наміри православних єпис­копів, українська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь Василь-Костянтин Остро­зький, який досі, в принципі, підтримував ідею об'єднан­ня церков. Його роздратувало, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закли­кавши одновірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь також звернувся до протестантів із відозвою спільно з православними виступити на за­хист своїх релігійних інтересів та висловив готовність виставити 15 — 20 тис. чол. на оборону «благочестя». По всій Україні й Білорусі почалася завзята агітація про­ти унії. Перелякані такими подіями ініціатори унії — єпископи Балабан і Копистенський — рішуче від неї зреклися та оголосили про свою незгоду з рештою пра­вославних єпископів та митрополитом.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м. Бересті був скликаний церковний собор. Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засу­дили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Відповідну грамоту підписали митрополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніа­ти діставали значні привілеї: духовенство звільняло­ся від податків, шляхтичам відкривався доступ до дер­жавних посад, міщани зрівнювалися у професійних правах із католицьким міщанством. Уніатським єпис­копам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано. Зразу ж після Берестейського собору з вось­ми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луць­ка, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 рр.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала роз­колу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існую­чих церков — католицької та православної — додалася ще й третя — уніатська, або греко-католицька, як її зго­дом стали називати. Не принесла вона єдності й україн­ському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з іншого — уніат­ська меншість разом із митрополитом та рештою єпис­копів. Обидві сторони повели між собою затяту бо­ротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об'єднан­ня з католиками, проголосив уніатську церкву обов'язко­вою для всього православного населення України, поста­вив православ'я поза законом, насаджуючи унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зокре­ма зі своїми «посланіями» Іван Вишенський, запорізьке козацтво. Словом, Берестейська унія спричинила вели­кий духовний розкол української нації.

4. Культура України

XIV — першої половини XVII ст.

У XIV — XVI ст. українські магнати поступово опо­лячилися. Селянство, потрапивши у кріпацьку неволю, було неспроможне захистити національну культуру. Єдиним станом, який тоді вів нерівну боротьбу із за­гарбниками за розвиток рідної школи, православної церкви, мови, письменства, мистецтва, було українське міщанство і дрібне боярство. Саме вони, нещадно пере­слідувані на своїй землі польською шляхтою і католиць­кою церквою, зуміли зберегти духовні цінності україн­ського народу. Незважаючи на катаклізми, які спіткали Україну (татаро-монгольська навала, втрата незалежнос­ті), культурний розвиток у містах тривав. Уже в другій пол. XIV ст. чітко простежується українська мова в дер­жавних актах, літературних пам'ятках, історичних піснях. В останніх звучали заклики до боротьби з поневолю­вачами за незалежність і свободу рідного краю.

Освіта та наука

Чужоземний гніт українського народу викликав про­тиборство як соціально-політичне, так і духовно-про­світнє. Зросла зацікавленість українців до своєї історії, мови, культури, науки. Пробудження національної са­мосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманіз­му епохи Відродження. Ці ідеї поширювали українці, які навчалися за кордоном — у Краківському, Празь­кому та інших університетах. Серед студентів цих на­вчальних закладів українців записували як гиігіепиз, гохоїапих, гизкікиз і т.ін. (Рутенія та Роксоланія — назви України, поширені у Західній Європі в той час).

У Краківському університеті вихідці з України на­вчалися з часу його заснування (1364). Лише в XV — XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзько­му, Віттенберзькому, Лейпцизькому та ін. Українські студенти були в Італії — у Болоньї та Падуї. Так, у списках Падуанського університету XVII ст. було по­над 2 тис. українців.

Отримавши належну освіту, вихідці з України ста­вали відомими вченими, педагогами, медиками, митця­ми. Так, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) був док­тором філософії та медицини у Болонському універ­ситеті, читав там у 1478 — 1482 рр. лекції з математики, посідав посаду ректора факультету медицини. У 1483 р., лише через ЗО років після виходу перших друкованих книг Гутенберга і майже за століття до випуску у Львові книг Івана Федоровича (Федорова), у друкарні Януа-ріуса Зільбера побачила світ перша в нашій історії дру­кована праця українського природодослідника під на­звою «Прогностична оцінка поточного 1483 року Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Бо­лонського університету».

Лукаш із Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії (1582) був магістром та викладачем Краківського університету. У цьому університеті у XV ст. працювали 13 професорів-українців. Павло Русин із Кросна, який постійно у працях наголошував на своє-

му українському походженні, викладав у Кракові уні­верситетський курс римської літератури, писав вірші, що мали певний вплив на розвиток польської ренесанс­ної поезії початку XVI ст.

Навіть за несприятливих умов іноземного панування в Україні виникали школи грамоти. Відомо, що такі школи існували на Волині ще в XIII ст., у Києві — у XIV ст. Із часом кількість шкіл збільшувалася. Перша українська школа у Львові виникла в 1546 р. Відомою була також школа грамоти у м.Красноставі в Гали­чині. Школи з'явилися й на Правобережжі та в Закар­патті, їх відкривали переважно при церквах і монасти­рях, де викладачами були церковнослужителі. У по­чаткових школах навчалися діти різного віку — і малі, й підлітки. Навчали дітей письма, читання, початків арифметики, молитв, співу.

Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька академія (колегіум), яку відкрив бл. 1576 р. князь Костянтин Острозький у м.Острозі {тепер у Рівненській обл.). Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому кращі укра­їнські та іноземні вчені викладали граматику, ритори­ку (мистецтво виголошувати промови), арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та ін.

Культурному піднесенню в Україні наприкін. XVI — на поч. XVII ст., зокрема розвитку освіти, сприяли брат­ства. При кожному з них було засновано братські шко­ли. Першим ректором Львівської братської школи став відомий учений Іов Борецький, а викладачами — брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставрове-цький, Памво Беринда та ін. Навчання у братських шко­лах регламентувалося статутом — «Порядком шкіль­ним». У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл мандрували по Украї­ні, поширюючи знання, закликаючи громадянство до опору польсько-католицькому наступу.

На поч. XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита Київська братська школа й групувалися визначні вчені — Іов Борецький, який переїхав зі Львова й став ректо­ром, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Та­рас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. школи було об'єднано в Києво-Могилянський колегіум (згодом перейме­нований в академію), що став на рівень західно­європейських університетів. Цей колегіум давав досить широку освіту: там викладали філософію, математику, риторику, слов'янську, грецьку, латинську, польську мови. Колегіуму підпорядковувалися школи у Вінниці, Кре­менці та інших містах. Його вихованці часто продовжу­вали навчання в університетах Парижа, Рима, Відня, Гейдельберга.

Братські школи були значним конкурентом католи­цьким і уніатським школам, спротивом ополячуванню української молоді, виховуючи в неї патріотизм, повагу до свого народу, його минулого, мови, культури. Головна увага приділялася вивченню слов'янської та української книжної мов. Вивчали також грецьку мову, що сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських бого­словських джерел. Поширеною у школах і серед вче­них була й латинська мова, без якої не можна було уві­йти в тогочасну європейську науку і культуру.

Чимала підтримка школам в Україні йшла з боку заможних людей. Так, багата, освічена й інтелігентна жінка (дружина мозирського маршалка) Гальшка Гу-левичівна в 1615 р. урочисто передала свою спадкову землю в Києві на Подолі у власність братства. Багато допоміг Київській братській школі гетьман Петро Са­гайдачний. Він був палким прихильником національ­но-освітнього руху, у 1620 р. з усім військом вступив до Київського братства, став ктитором (опікуном) братсь­кої школи, особисто дбав про її розвиток. Майже всі свої кошти він заповів Київській, Львівській та Луцькій школам.

Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Учені,

які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць із філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприяли розвитку слов'янського мовознавства, української мови, розроб­ляли проблеми філософії, логіки, психології й інших наук. Йосип Кононович-Горбацький створив «Підручник логіки», а Інркентій Гізель написав «Загальний нарис філософії».

В Україні тривалий час працював військовий інженер із Франції Пйом Левассер де Боплан, який у 1650 р. склав «Опис України» — першу наукову працю з еко­номічної і фізичної географії України.

Дата добавления: 2015-05-22