Адміністративно-політичний устрій

Запорізька Січ стала тим місцем, де козацтво продов­жило державницькі традиції України, що брали свій початок у Київській Русі, Галицько-Волинському королівстві, Литовсько-Руській державі. Воно витвори­ло власну військово-політичну і господарську орга­нізацію, поступово перетворюючи її у своєрідну дер­жаву зі значними підконтрольними територіями, бага­тотисячною армією, адміністративним апаратом, звичає­вим правом та символікою (корогви, бунчук, булава, пе­чатка із зображенням герба Запорізької Січі — козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі). За формою правління це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців. Тут діяв самобутній державний устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною, перед­бачаючи щорічні звіти та перевибори всіх посадових осіб.

Вищою законодавчою владою на Січі виступала Ко­зацька рада, в якій мали право брати участь всі без винятку козаки й котра вирішувала найголовніші питан­ня внутрішнього життя й зовнішніх відносин. «Тут, — за словами неперевершеного знавця історії Запорізької Січі Д. Яворницького, — панувала повна рівність між усіма членами общини; кожен користувався однаковим правом голосу, кожен міг відкинути пропозиції іншого і взамін запропонувати власні плани й міркування; проте, коли рішення було прийняте більшістю голосів на раді, воно ставали необхідним і обов'язковим для всіх». Постанови на раді приймалися голосними вигука-

ми присутніх, інколи доходило й до бійок (до речі, бійки у парламентах демократичних країн світу не ди­вина й сьогодні). Коли пропозиція схвалювалася, козаки підкидали вгору шапки. Козацька рада, як правило, збиралися тричі на рік: 1 січня, на 2 —3-й день після Великодня та 1 (14) жовтня (на свято Покрови), а в разі потреби і в інший час. Вона укладала мир чи оголо­шувала війну, у виняткових випадках здійснювала судові функції, приймала й надсилала посольства, обирала коза­цький уряд — Кіш. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який, об'єднуючи у своїх руках військові, адмі­ністративні, судові й духовні справи, уособлював вищу виконавчу владу на Січі. Він відкривав Козацьку раду, командував військом, здійснював дипломатичні стосунки з іноземними державами, розподіляв військову здобич, затверджував обраних радою урядовців та судові виро­ки, призначав духовних осіб у січову й паланкові церк­ви тощо. У мирний час кошовий отаман не міг прийма­ти важливих рішень без згоди Козацької ради, зате під час воєнних походів його влада була необмеженою. Крім кошового отамана, до складу найвищих урядов­ців також входили суддя, писар та осавул. Військовий суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і артилерією, при потребі виконував обов'язки кошового отамана. Військовий писар очо­лював військову канцелярію і письмово оформляв най­головніші січові справи. Військовий осавул стежив за порядком серед козаків та виконанням судових ви­років, проводив дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків, відав забезпеченням війська, розвідкою, організацією прикордонної служби тощо. Особливе місце відводилося курінним отама­нам, які були посередниками між вищою старшиною і простим товариством, здійснювали керівництво куреня­ми, члени яких їх і обирали. Після військової старшини й курінних отаманів за рангом ішли т. зв. батьки або «сивоусі діди» — колишні запорізькі військові стар­шини, досвід і авторитет яких давав їм моральне право слідкувати за дотриманням «одвічних порядків запо­різької громади». Якщо у діях когось зі старшини, в т. ч. й кошового, козаки вбачали якесь порушення своїх прав

і вольностей, безвідповідальність чи шкоду для загалу, то на Козацькій раді їх у будь-який час могли позба­вити посади, або й навіть скарати на смерть.

Вже на другу пол. XVI ст. Січ мала чітку військову організацію. Все запорізьке військо ділилося на курені, кількість яких зростала відповідно до збільшення ко­заків і досягла 38. Курінь — це і своєрідна казарма, у якій постійно проживали козаки, і адміністративна оди­ниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Сам курінь-казарма вміщував 150 — 200 чол., хоч загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягти 400 — 600 осіб. Біль­шість із них тільки числилися за ним, проживаючи постійно разом із сім'ями при своїх господарствах на території, що підпорядковувалася Запорізькій Січі у т. зв. паланках (їх нараховувалося від 5 до 8), і з'являли­ся сюди за першим наказом курінного отамана. До служ­би козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом же, згідно з даними Д.Явор-ницького, у період розквіту Запорізька Січ нарахову­вала в сер. 10—12 тис. добірного війська, а разом із меш­канцями зимівників і слобід — бл. 100 тис. чол.

Формально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ де-факто виступала як цілком самостійна політична сила не тільки у своїй внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкін. XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Зважаючи на запорізьке козацтво як значну військову та політичну потугу, уряди Австрії, Венеції, Московщини, Туреччини, Молдавії, Трансільванії, Швеції, Кримського ханства, Персії та інших країн встановлюють із Січчю зв'язки. Немало козаків воювало в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії. Приблизно з поч. XVII ст. встанов­люються сталі взаємини із Західною Грузією. Тради­ційно добросусідські стосунки і воєнний союз зберіга­ли запорожці з донським козацтвом, координуючи з ним свої великі воєнні акції проти Кримського хан­ства й Османської імперії. Запорізька Січ активно втру­чалася в непрості відносини між Кримом і Туреччи­ною, допомагаючи першому в його боротьбі проти ту­рецького втручання у внутрішні справи.

Військове мистецтво, побут та звичаї

У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козац­тво створило самобутнє військове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя скла­далася з самопалів (рушниць) різного калібру, пістолів, шабель. Поширеними були також луки зі стрілами, бойові ножі, келепи (рід бойового молота) або чекани, якими розбивали ворожі обладунки, довгі списи з ме­талевими наконечниками, що, крім прямого призначен­ня, використовувались, якщо їх скласти у вигляді ґрат, при переході через багно, ощепи (списи з гаками для стягування вершника з коня), якірці та рогульки про­ти ворожої кінноти тощо. Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі. Найпоши­ренішим видом піхотного бойового порядку був т. зв. «табір», коли у центрі чотирикутного рухомого укріп­лення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріпле­них між собою возів, розташовувалося військо. Такий спосіб давав змогу швидко переходити від наступаль­ного бою до оборони і навпаки. Очевидці зазначали, що у такому таборі сотня козаків могла відбити цілу ти­сячу поляків і ще більше татар. Козацька кіннота була не такою численною, як піхота, але і її дії відзначалися майстерністю. Вона, як правило, наступала «лавою» — шикувалася напівколом і атакувала не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у тили ворога. Артилерія запорожців складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Січ мала також свій вітрильно-весловий флот з великих човнів-чайок або байдаків і, як свідчать окремі джерела, навіть своєрідні підводні човни. Широко використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифіка­ційні земляні роботи тощо. Складовими успіху запо­різького козацтва у бою насамперед були особиста хо­робрість, постійні заняття військовою справою, доскона­ле знання місцевості, на якій воно діяло проти ворогів. Запорізька Січ була своєрідним лицарським орде­ном, що вимагав від своїх членів особливої дисципліни і сомопосвяти. Даючи характеристику запорожців, Г.Боплан, французький інженер та картограф, безпосе­редній свідок тодішніх подій в Україні, зазначав: «Вони

кмітливі і проникливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, ба­чачи, що їх у чомусь утискають... Вони добре загарто­вані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчай­душні, власним життям не дорожать... Вони високі на зріст, вправні, енергійні... відзначаються міцним здоро­в'ям... Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».

В усіх своїх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словес­ним правом і здоровим глуздом». Це пояснювалося по­рівняно коротким терміном існування Запорізької Січі, щоб виробити, систематизувати й викласти на папері закони, постійними воєнними діями, які не сприяли законотворчості, та побоюванням козаків, що писані за­кони могли б змінити та обмежити їхні свободи. За козацьким правом, як вхід, так і вихід із Січі були вільними і перебування тут не обмежувалось якимось терміном. Запорізьким козаком міг стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння українською мовою, сповідування православ'я та 7-річного військо­вого навчання. Прийнятий до козацького товариства записувався до одного з 38 куренів і для того, щоб по­збавитися від можливого переслідування за попередню діяльність," наприклад за втечу від пана, змінював своє прізвище на якесь нове прізвисько. Усі козаки вважа­лися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами. При вияві пошани до уваги брав­ся не вік козака, а час його вступу до Січі: хто вступив раніше, мав перевагу перед пізнішим прибульцем, тому останній називав першого «батьком», а перший остан­нього — «сином», хоча «батькові» могло бути 20, а «си­нові» 40 років.

На Запоріжжі жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали зло­дійство, розбій, неповагу до жінки, конокрадство. Не було місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю

під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі злочини, тут вважалася нормою (до речі, страти злочинців проводили самі злочинці). Найтяж­чим покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства. Вірність козацькому зви­чаю, громаді цінувалася понад усе.

Характерними ознаками духовного життя Запорі­зької Січі, котру цілком обґрунтовано називали «хри­стиянською козацькою республікою», були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православ­ної віри. Скрізь, де закладалася Січ, вони негайно бу­дували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою. У межах «Воль-ностей Війська Запорізького» існувало понад 60 цер­ков. Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д.Яворницького, ходили пішки «на прощу», щоб вклонятися святим місцям у Самар­ський, Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі з них там залишалися назавжди.

На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл ли­царського, військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах «Вольно-стей Війська Запорізького», діяла школа, де навчалися від ЗО до 80 школярів. Тут навчали читати і писати, закону Божого, співів. Джерелом книжної богословської та світської мудрості став Києво-Могилянський коле­гіум, з яким підтримувалися тісні зв'язки. Постійна взає­модія існувала з українськими монастирями — осе­редками гуманітарних знань. Запорожці пересічно зна­ли по кілька мов, зокрема, окрім рідної, польську, ту­рецьку, татарську, випускники колегіуму додавали до цього переліку грецьку й латину, звичай навчатися в університетах Західної Європи давав знання інших європейських мов та наук.

Унікальним явищем, яке зародилося на Запорізькій Січі й не мало аналогів у світовій історії, було коб­зарство. Своїми піснями та думами, в яких оспівува­лися герої визвольних змагань, лунали заклики до

повстання, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземних загарбників, соціального та національно-релігійного гніту. Вони пробуджували й розвивали українську національну свідомість.

Отже, в Запорізькій Січі, як і в козацтві загалом, найяс­кравіше віддзеркалилося прагнення українського на­роду до свободи і незалежного державного життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів. Всупереч існуючим політичним кордонам Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний суве­ренітет на інші українські землі, визволити їх з-під влади шляхти та встановити «козацькі порядки». В Україні не було практично жодної сфери життя, яка б залишилася поза увагою Запорізької Січі. Вона матері­ально підтримувала діяльність братств та навчальних закладів, опікувалася православною вірою, фінансувала просвітницьку роботу православних церков і монас­тирів тощо. Запорізьке козацтво на своїх землях ліквіду­вало кріпосницькі порядки, впроваджуючи прогре­сивніші буржуазні відносини, послідовно формувало демократичні інститути, які з часом як клітини націо­нальної державності утвердилися на більшості україн­ських земель.

3. Боротьба з турецько-татарською експансією

Однією з головних причин зародження козацтва, як уже зазначалося, була турецько-татарська експансія, що ставила під загрозу саме існування українців як нації. Ситуація ускладнювалася тим, що Україна була позбав­лена власної державності, а заходи урядів Литви та Поль­щі, пізніше Речі Посполитої, спрямовані на відсіч агресо­рам, як і їхні спроби умиротворити Кримське ханство та Туреччину сплатою данини, були малоефективними.

Дата добавления: 2015-05-22