Реєстрове козацьке військо

Зростання козацтва викликало занепокоєння се­ред правлячих кіл Польщі й Литви, які розглядали його як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької воль­ниці, яка ігнорувала королівську владу, визнаючи лише своїх старшин, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Та­ким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-татарському прикордонні зростаючою мілітарною потугою козацтва, а з іншого — розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на поч. XVI ст.

Але через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда-Августа 300 козаків {у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. — 8000 осіб) було прийнято на державну служ­бу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й дістали назву «реєстрових козаків». Так було покла­дено початок реєстровому козацькому війську, основ­ними завданнями якого були охорона кордонів та кон­троль за нереєстровим козацтвом, що фактично опини­лося поза законом.

Запроваджуюючи реєстр, офіційна влада надіялася остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Прагнучи ліквідувати суверенність україн­ського козацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенден­ціями в суто військову, уряд все ж був змушений збе­регти реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову й політичну організацію, яка склалася в результаті внутрішнього розвитку козацтва. Реєстровці звільня­лися від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністра­тивну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі «де три козаки, там два третього судять». Вони підлягали владі й су­дові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди — ко­рогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. їм передавалось у володіння м. Трах-темирів (нині село на Київщині) разом зі старовинним Зарубським монастирем. Тут мали розміститися арсе­нал для реєстру та шпиталь для поранених і старих. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них пре­тендували всі, хто вважав себе козаком. Так, абстрактна ідея козацької «вольності» набула конкретного змісту та офіційного визнання. Створення реєстру, по суті, санк­ціонувало відокремлення козацтва в адміністративно-

правовому відношенні від решти населення Речі По­сполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок «покозачен-ня» насамперед селянства і міщан. Проте процес фор­мування козацького стану був складним та довготри­валим і, за словами М. Гру шевського, лише на рубежі XVI —XVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, еконо­мічними й суспільними прерогативами.

Офіційно реєстрове козацтво стало називатися «Ни­зовим» або «Запорізьким Військом». Це пояснювалося тим, що воно, за наказом уряду, мусило відбувати служ­бу за дніпровськими порогами, утримуючи там залогу. Поступово реєстровці організовувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися за іменами їх керма­ничів. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстро­вого, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування пол­ки йменувалися за назвою найбільшого міста — Біло­церківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київ­ський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому «старший» (з нім. Наирітап), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затвер­джував їх.

Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й вико­нувати його накази, зокрема здійснювати контроль за діяльністю невизнаного владою козацтва, з іншого, — будучи представником українського народу, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє, переважили націо­нальні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу

проти соціального і національно-релігійного гноблен­ня. З цього приводу польські пани зазначали: «Легше вовком орати, аніж козаком проти козака воювати!»

Таким чином, протягом XVI ст. склалося три чітко не розмежовані категорії козацького стану: 1) реєст­рові козаки — кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) нереєстрові ко­заки — основна частина козацтва, що мешкала у при­кордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорізькі (ни­зові) козаки — проживали поза межами Речі Поспо­литої, за порогами Дніпра, де створили військово-полі­тичну організацію Запорізька Січ.

2. Запорізька Січ — вільна козацька республіка

Поява козацтва і, особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з пан­ських маєтків викликали активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та праг­нули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів грамоти на ці новоколонізо-вані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Окремі добивали­ся посад старост королівських маєтностей чи намісників великих магнатів і за їх розпорядженням будували тут замки для наступу на козаків та захисту володінь від татарських вторгнень. Натиск панства змусив частину козацтва піти на компроміс, зокрема погодитися вико­нувати сторожову службу у прикордонних замках, поповнити загони панських «служебників» тощо. Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, спочатку відповідали повстаннями, як це трапилось у 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на «Низ». Тут, задніпровськи­ми порогами, вони будували т. зв. городці та засіки чи «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих

нападів. Згодом на місці дрібних звели одну голов­ну — Запорізьку Січ, яку М.Грушевський назвав «ог­нищем козацької сили, солідарності, організованості».

Дата добавления: 2015-05-22