Турецько-татарська загроза

Кримське ханство як держава існувало у 1449 — 1783 рр. на землях Кримського півострова, пониззя Дніпра, Приазов'я та Прикубання. Ще в ХНІ ст. ця те-

риторія була захоплена монголо-татарами і ввійшла до складу Золотої Орди. У сер. XV ст. ханові Хаджі-Гірею вдалося вийти з-під золотоординського правлін­ня і створити власну державу зі столицею у М.Бахчи­сараї. Державною релігією був іслам.

Незважаючи на існування Кримського ханства, пре­тензії на північне узбережжя Чорного моря заявила Туреччина. Вже в 1475 р. вона захопила генуезькі колонії Північного Причорномор'я і встановила своє панування в південній частині Кримського півострова, перетворивши ці території у турецьку провінцію — т. зв. Кафський еялет (у його межах опинилися Херсонес, Балаклава, Мангуп, Кафа, Керч, Тамань, Темрюк, Азов). З метою зміцнення своєї присутності на загарба­них землях та для контролю Чорного й Азовського морів, турки почали споруджувати в стратегічно важливих місцях фортеці. Найпотужніші з них заснували в гирлах рік: Дніпра — Кінбурн, Дністра — Акерман, Дунаю — Ізмаїл, Дону — Азов та ін. Ряд фортець постало в та­ких причорноморських містах, як Очаків, Кілія, Тягиня (Бендери), Хаджибей (майбутня Одеса); було також зміцнено Перекоп, Гезлев (Євпаторія), Кафу (Феодо­сія) тощо. У результаті склалася ситуація, коли Крим­ське ханство фактично було відмежоване від Чорного моря. У 1478 р., зваживши на могутність Туреччини, воно визнало васальну залежність від неї.

Ставши васалом, Кримське ханство до певної міри виконувало роль провідника турецької політики у Східній Європі. При цьому його зовнішньополітичні акції зводилися головним чином до грабіжницьких набігів, у результаті яких найбільше страждали україн­ські землі. Татари майже щороку, а інколи й по кілька разів на рік нападали на Україну, вбиваючи та захоплю­ючи в неволю місцеве населення, спустошуючи міста і села, витоптуючи посіви. За підрахунками історика Я. Дашкевича, протягом XV — першої пол. XVII ст. Україна внаслідок татарсько-турецьких набігів втрати­ла 6л. 2 — 2,5 млн чол. убитими та взятими в ясир {так турки називали полонених). Грабіжницькі промисли були для татар економічною необхідністю, оскільки "їхнє скотарське господарство було примітивним і не могло

задовольнити нагальних потреб. Торгівля ж людьми, здебільшого у Кафі, давала значні прибутки. Страшну картину невільницького ринку поч. XVII ст. змалював вірменський мандрівник, історик С. Лехаці: «... дівчаток та хлопчиків, парубків та гарних жінок, — зазначав він, — купці, взявши за руки, показували й продавали наче коней чи мулів. Інших невільників збирали десь на площі, наче отару овець. Покупці відкривали облич­чя й груди.молодих дівчат, обмацували з голови до ніг все їхнє тіло... Тих, які подобалися покупцям, купу­вали, віднявши у батька й матері, розлучивши з сест­рами та братами, й везли до себе...» Майже всі вони були приречені на рабську працю.

Основним покупцем невільників була Туреччина. Більша їх частина використовувалася у великих госпо­дарствах та рудниках, де працювала у жахливих, не­людських умовах під канчуками наглядачів. Рабовлас­ники давали невільникам образливі клички, таврува­ли, як худобу, змушували приймати іслам, тримали у чорному тілі. Ще гіршим було становище тих, як прави­ло здорових молодих чоловіків, кого посилали на суд­на веслово-вітрильного турецького флоту — «катор­ги». Тут вони правили за живу силу, що приводила в рух турецькі флотилії, до свого повного фізичного ви­снаження. Нерідко в бою, незважаючи на страшні побої, невільники відмовлялися гребти і цим спричинювали­ся до поразки турків. Траплялися на суднах і повстан­ня, зокрема, у 1599 р. козацький ватажок Самійло Кішка, який промучився на каторзі 25 років, очолив одне з них, визволив невільників і повернувся на Запо­ріжжя. Трагічною.була доля хлопчиків-підлітків, захоп­лених у неволю. їх направляли в султанське військо, де перетворювали на яничар — фанатичних захис­ників мусульманства. Найвродливіших жінок та дівчат продавали до гаремів. Окремі з них займали досить-таки високе становище при султанському та ханському дворах (як Настя Лісовська з Рогатина, відома під іме­нем Роксолани, що ЗО років була дружиною турець­кого султана Сулеймана Пишного) і намагалися яки­мось чином допомогти Україні.

Козацтво на варті південних рубежів

Живим муром від нападів турків і татар для України стало козацтво, яке вважало боротьбу проти «бусур­манів» своїм священним обов'язком. На перших порах воно нерідко виступало під керівництвом урядників прикордонних зі степом земель (серед відомих про­відників козацтва були черкаський староста О. Дашке-вич, хмільницький — П. Лянцкоронський, барський — Б. Претвич та деякі ін.), а згодом почало організовува­ти відсіч нападникам самостійно. Для своєчасного ви­явлення ворога і попередження про його наближен­ня Війська Запорізького та мешканців українських міст і сіл козаки заснували прикордонну службу. По всій території запорізьких земель та вздовж русла Дніпра було створено мережу сторожових форпостів, які складалися з редутів, тобто укріплень для самооборони, житла для козаків та стайні для коней. З форпостів почергово розсилалися козацькі роз'їзди — «беке- ти», котрі вели розвідку у-відповідних районах. Спо­стережними пунктами служили скіфські кургани — спеціально насипані земляні узвишшя, сторожові виш­ки. Біля кожного форпосту та в інших підвищених місцях через певну відстань зводили «фігури» — спо­руди, які складалися з двох десятків просмолених бо­чок. Як тільки козаки помічали ворога, то негайно за­палювали найближчу фігуру, чорний, густий дим та яскраві спалахи вогню від якої, поряд з гарматними пострілами, ставали сигналом для чатових на сусідніх спостережних пунктах. Незабаром палаючі фігури до­сягали прикордонних міст і сіл, де передавали свою сигнальну функцію церковним дзвонам. Мирне насе­лення шукало порятунку за оборонними спорудами, а козацьке військо готувалося до відсічі нападників.

Зміцнівши, козацтво не тільки відбиває турецько-татарські напади на Україну, а й саме розгортає наступ на володіння наймогутнішої держави тодішнього світу Туреччини та її васала — Кримське ханство, де визво­ляло бранців, руйнувало фортеці та інші укріплення, захоплювало значну здобич. Спершу відбувалися су­хопутні походи, які вже на поч. XVI ст. набрали до-

статньо значних масштабів і ставали регулярними. Вони насамперед були пов'язані з такими козацькими ватаж­ками, як Д. Вишневецький, І. Сверчовський (Свіргов-ський), Б. Ружинський, І. Підкова, якого у 1577 р. прого­лосили правителем Молдавії, Я.Оришовський. Зокре­ма, у 1575 р. гетьман Богдан Ружинський з козаками завдав нищівного удару Кримському ханству. Запо­рожці прорвалися за Перекоп і смерчем пройшлися Кримським півостровом, руйнуючи все на своєму шля­ху. Потім дісталися турецького узбережжя Чорного моря, взяли Трапезунд, Сіноп, налякали Константинополь і повернулися на Запоріжжя. У 1585 р. січовики здобу­ли в Криму понад 40 тис. коней і багато іншої худоби, а в 1587 р. з'явилися під Варною, де захопили 13 тис. голів худоби; атакували та зруйнували турецьку фор­тецю Усіани; діяли в околицях Бендер. У серпні 1589 р. козаки завдали великих втрат татарській орді на р. Кам'янці на Поділлі після нападу татар на Волинь і Галичину. Вночі вони напали на ворожий табір, зни­щили всіх татар і визволили бл. З тис. бранців. Коли ж на допомогу своїм прибув ще один загін кримчаків, то «козаки, як могли наспіх із тих трупів татарських... шанці собі починивши... стали по них стріляти» і відби­ли атаку. Це були окремі епізоди великої війни, що протягом тривалого часу велася на суходолі між україн­ськими козаками та турками й татарами.

Дата добавления: 2015-05-22