Повстання 1637—1638 років

1^4

Від Курукового озера до Кодацького порога

На поч. 20-х років XVII ст. стосунки козацтва з польськими властями знову загострюються. Невдово-лені наслідками Хотинського миру козаки, ігноруючи всілякі урядові заборони та демонструючи свою неза­лежність, активно пустошили володіння Криму та Ту­реччини, втручалися у внутрішні справи цих країн тощо. Така поведінка викликала занепокоєння польської вла­ди, в т. ч. й короля, який зазначав з цього приводу: «По містах і містечках королівських уся влада в руках ко­заків: захоплюють собі судівництво, закони видають».

Для приборкання козацтва та повстанського руху, який розгортався у Середньому Подніпров'ї, влітку

1625 р. сюди було спрямовано 30-тисячне польське військо на чолі з С. Конєцпольським. Проти нього ви­ступили об'єднані сили місцевих повстанців та запо­рожців — всього бл. 20 тис. війська, яке очолив гетьман Марко Жмайло. Запеклий бій між українцями та по­ляками, який відбувся 25 жовтня 1625 р. під містечком Криловим не дав переваги жодній зі сторін. Наступно­го дня М. Жмайло, намагаючись уникнути штурму, відвів своє військо до Курукового озера (неподалік Кременчу­ка), де заклав табір. Невдалі спроби польського війська здобути його та різке похолодання змусило С. Конєц-польського запропонувати повстанцям переговори. По­міркована частина козацької старшини погодилася на цю пропозицію, а тому скинула з посади М. Жмайла, який виступав за продовження воєнних дій, і обрала замість нього Михайла Дорошенка. Новий гетьман 5 ли­стопада підписав з Конєцпольським Куруківську уго­ду, яка передбачала: 1) амністію повстанцям; 2) збіль­шення козацького реєстру з 3 до 6 тис. чол.; 3) збережен­ня за козаками права обирати старшого, якого мав потім затверджувати король; 4) заборону козацьких походів на Крим і Туреччину тощо.

Куруківська угода задовольнила інтереси лише тієї незначної частини козацтва, яка потрапила до реєстру, але зовсім не влаштовувала десятки тисяч нереєстро­вих козаків, які за її умовами мали повернутися в під­данство до панів. Тому більшість із них відійшла на Запоріжжя. Сюди втікали тисячі селян і міщан, які не хотіли більше терпіти "панської сваволі. Вже на літо 1629 р. за порогами Дніпра зосередилося бл. 40 тис. люду, готового в будь-який момент піднятися на бо­ротьбу проти польсько-шляхетського режиму. Остан­ньою краплею, що переповнила чашу народного терпін­ня, стала діяльність Грицька Чорного, який добився геть­манської посади після смерті у кримському поході М. Дорошенка. Новий гетьман виявляв цілковиту ло­яльність до Польщі, прийняв унію, жорстоко карав не-задоволених польською політикою, намагався посили­ти контроль уряду за Січчю, поклявся вести смертель­ну боротьбу з самовільним козацтвом. Тоді запорожці та нереєстровці обрали новим гетьманом енергійного і

талановитого Тараса Федоровича (Трясила), а Г. Чор­ного викрали й засудили до страти. У березні 1630 р. 10-тисяч^не козацьке військо вирушило з Січі на «во­лость». Його очолив Т.Трясило, який звернувся до укра­їнського народу з універсалом, де закликав до повстання проти поневолювачів. На його поклик до війська стали приєднуватися селяни, міщани, частина реєстрового ко­зацтва. Повсталі оволоділи Корсунем, Каневом, Бари-шівкою, іншими селами та містами й зупинилися у Переяславі. Незабаром все Середнє Подніпров'я підня­лося на ляхів.

На придушення повстання з Бара вирушив корон­ний гетьман Конєцпольський, який закликав шляхту приєднуватися до його війська, щоб «погасити цю по­жежу хлопською кров'ю». По дорозі жовніри виріза­ли мешканців Лисянки, Івниці, Плесецького, Димерата інших сіл і міст Подніпров'я, не зважаючи ні на стать, ні на вік. У травні почалися запеклі бої між 20-тисяч-ним польським військом та приблизно 30-тисячним пов­станським табором під Переяславом, які тривали три тижні. їх апогеєм стала знаменита «Тарасова ніч», коли невеликий козацький загін проник у вороже роз­ташування і знищив усю Золоту роту, яка охороняла штаб і складалася зі 150 представників найзнатніших родів польської шляхти. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Загалом поляки втратили бл. 10 тис. чол. та майже всю артилерію. Було блоковано шляхи для відсту­пу. Становище ускладнювалося також активними діями повстанських загонів по всьому Подніпров'ю. Перемо­га була близькою. Але на заваді їй знову стали незгоди і чвари між повстанцями. Частина старшини й реєстров­ців хотіла використати сприятливий момент для закріп­лення своїх прав і привілеїв, а тому погодилася на пропо­зицію С. Конєцпольського розпочати переговори. Т. Тря-сило ж, не бажаючи йти на угоду зі шляхтою, разом з 10 тис. своїх прихильників відійшов на Запоріжжя. 8 червня 1630 р. між козацькою старшиною, що залиши­лась, і С.Конєцпольським було укладено Переяслав­ську угоду. Вона зберігала умови попередньої Куру-ківської угоди, але реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Гетьманом реєстру затвердили Тимофія Орендаренка.

Переяславська угода, як і її попередниця — Куруків-ська, викликала величезне невдоволення серед широ­ких кіл українського суспільства. Тисячі повстанців відмовлялися повертатися в кріпацьке ярмо і створю­вали нові загони або втікали на Запоріжжя, в багатьох місцевостях мали місце заворушення. Не допомогли й видані новообраним королем Владиславом IV та за­тверджені на сеймі у 1633 р. «Статті для заспокоєння руського народу», за якими узаконювалося існування православної церкви та повернення їй частини майна. Тому на поч. 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив постанову «Про припинення козацького свавілля». Було вирішено збільшити кількість коронних військ на Подніпров'ї, щоб зміцнити контроль за українським населенням, а для повної ізоляції Запорізької Січі від решти України протягом березня — липня 1635 р. біля Кодацького порога збудували Кодацьку фортецю (те­пер у межах м. Дніпропетровська). Сильний гарнізон, який складався з 200 німецьких найманців на чолі з французьким офіцером Ж. Маріоном, не пропускав по Дніпру човнів на Січ, а кінні роз'їзди патрулювали околиці, затримуючи всіх, хто добирався на Запоріжжя чи з нього. Порушників заарештовували й відправля­ли на важкі роботи або в тюрми. Розуміючи, що без припливу свіжих сил Запорізька Січ не може існувати, запорожці вирішили ліквідувати небезпеку. У ніч з 11 на 12 серпня 1635 р. З тис. січовиків на чолі з гетьманом нереєстрового козацтва Іваном Судимою здобули фор­тецю, зруйнували її мури й винищили гарнізон. Ця подія могла стати сигналом для нового козацького по­встання. Однак незабаром реєстрова старшина підступ­но, при допомозі підісланих зрадників, схопила І. Суди­му та його найближчих соратників. їх було відправле­но у Варшаву і там страчено через четвертування.

Страта І. Сулими, «очищення» реєстру Війська Запорі­зького від бунтівників та його скорочення до 7 тис. осіб викликали масове обурення та стали приводом до ново­го повстання, яке очолили П. Бут (Павлюк), Я. Остря-

нин (Остряниця), Д. Гуня. На першому його етапі керів­ником став полковник реєстровців Павло Бут — учасник зруйнування Кодацької фортеці. У червні 1637 р. він разом із загоном запорожців і реєстровців захопив у Корсуні артилерію реєстрового війська і перевіз її на Січ. Обраний там гетьманом, П. Бут звернувся до україн­ського народу з універсалом, яким закликав усіх всту­пати до козацтва і в серпні на чолі козацького війська вирушив із Запоріжжя на волость. Невдовзі повстан­ський рух попіирився на все Подніпров'я, особливо на Лівобережжі. Його підтримала частина реєстровців. Від­бувалося масове «покозачення» населення, яке почало громити панські маєтки, розправлятися з орендарями. Навіть польний гетьман М. Потоцький мусив визнати, що в Україні «всі до останнього покозачились... тут кожний хлоп — козак». Перелякана шляхта тікала зі своїх маєтків до Польщі.

16 грудня 1637 р. під Кумейками, поблизу Черкас, зійшлися 15-тисячне польське військо під проводом М. Потоцького і повстанці, яких було 6л. 10 тис. чол. Бій був запеклим. Козаки успішно відбили три штурми, виявивши.неабияку мужність, а ті, у кого не було зброї, «били жовнірів голоблями та дишлями». Навіть після того, як полякам під час четвертого штурму вдалося підпалити козацькі вози з порохом, що вибухнули з надзвичайною силою, козаки утримували свої позиції. Тільки пізньої ночі бій почав згасати, а на світанку повстанці, які зазнали значних втрат, почали відступа­ти. Вони дійшли до м. Боровицг, південніше Черкас, де й закріпилися. Почалася облога, безперервні обстріли й штурми містечка. Старшина умовила П. Бута погоди­тися на переговори з М. Потоцьким, під час яких коза­цький гетьман був підступно схоплений. Його та ще кількох старшин згодом стратили у Варшаві. Повстанці, залишившись без керівництва і 24 грудня капіту­лювали.

Після цього М. Потоцький розпорошив решту пов­станських загонів і надзвичайно жорстоко приборкав селянський рух на Лівобережжі. Однак Запоріжжя ли­шалося нескореним. Сюди, як і раніше, стікалися великі маси народу. Спроба І. Караїмовича, що став старшим

над реєстровими козаками, розгромити Січ на поч. 1638 р. наштовхнулася на рішучу протидію реєстровців, які не хотіли воювати з січовиками. Запорізьким геть­маном було обрано Яцька Острянина, котрий звернув­ся до народу із закликом до повстання проти соціаль­ного, національного та релігійного гніту. Навесні знову розпочалися бойові дії. Повсталі, кількість яких зросла до 12 тис, захопили Чигирин, Кременчук, а потім вдало відбили ворожий наступ під Голтвою, знищивши до 3,5 тис. вояків і змусивши неприятеля відступати. Але на підмогу полякам прийшов зі свіжими силами Я. Вишневецький. У запеклому бою під Жовнином (недалеко від впадіння Сули в Дніпро) коронному вій­ську пощастило в кількох місцях прорвати козацький табір, захопити 8 гармат і багато пороху. Вважаючи подальший опір марним, Я. Острянин з частиною війська прорвався на Слобожанщину.

Ті ж повстанці, що залишилися, обрали гетьманом Дмитра Гуню і під його керівництвом зуміли дати відсіч полякам, а потім відійшли до самого Дніпра, де під шаленим обстрілом заклали новий добре укріплений табір. Зважаючи, що його важко буде взяти штурмом, поляки вирішили заволодіти ним за допомогою облоги, яка тривала протягом другої половини червня — по­чатку серпня. Крім того, щоб деморалізувати козаків і прискорити їхню капітуляцію, М. Потоцький наказав мордувати та знищувати в околицях мирне населення. Одночасно він запропонував повстанцям переговори на умовах збереження реєстру в дотеперішній кількості. Козаки на цю пропозицію відповіли, що піднялися на боротьбу не за здобуття привілеїв кільком тисячам реє­стровців, а за визволення всього українського народу від польського ярма. Тоді М. Потоцький наказав вести штурм безперервно: вдень і вночі. Потерпаючи від нестатків їжі й боєприпасів, повстанці мужньо захища­лися, надіючись на успішну місію козацького полковни­ка Філоненка, який пробивався до них із двотисячним загоном та запасами харчів і боєприпасів. Але до табо­ру зуміли дістатися лише кілька сот козаків, а запасів харчів ледве вистачило на два дні. Втративши останню надію на допомогу, частина повстанців 7 серпня погоди-

лася почати переговори з польським гетьманом. Ті, хто не бажав компромісу з ворогом, на чолі з Гунею і Филоненком покинули табір і подалися на Запоріжжя. Після укладення договору козаки, покладаючись на польські обіцянки, почали невеликими групами роз­ходитися по домівках. Проте пани й на цей раз не до­тримали слова, винищивши більшу їх частину. По всій Україні почався жахливий терор, жертвами якого ста­ли сотні й тисячі безвинних людей, незважаючи на стать і вік. Уцілілі змушені були визнати ухвалу польського сейму — т. зв. Ординацію Війська Запорізького реє­стрового, за якою: 1) скасовувалася виборність стар­шини, козацький суд і посада гетьмана, замість якого призначався обраний сеймом із числа шляхти комісар. Військові осавули й полковники теж призначалися з відданих Речі Посполитій шляхтичів; 2) козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, а всі «виписники» мали повернутися у підданство до своїх панів; 3) реєс­трові козаки могли проживати лише в Черкаському, Канівському та Корсунському староствах; 4) міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося всту­пати у козаки і навіть віддавати своїх доньок заміж за козаків; 5) для контролю Запорізької Січі тут постій­но мали перебувати два полки реєстровців. На Запо­ріжжя можна було переходити тільки за окремим дозво­лом, порушники каралися смертю.

Здавалося, що цього разу козацтво було зламане ос­таточно. Поляки відбудували Кодак, щоб тримати в шорах січовиків. Запанувала глуха реакція. Період ко­зацької активності змінився десятиліттям т. зв. золото­го спокою. Проте це був спокій перед бурею. Україна нагромаджувала сили для рішучої боротьби за волю і чекала для цього слушної нагоди.

Л є к ц і я VI

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ПІД ПРОВОДОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

1. Причини та передумови національно-визвольних змагань українців

Різке загострення соціально-економічних суперечно­стей в Україні наприкін. 40-х років XVII ст. призвело до великого повстання 1648 р., яке невдовзі переросло в Національно-визвольну революцію українського на­роду 1648—1676 рр.

Дата добавления: 2015-05-22