Перша проба сил: Косинський та Наливайко

Перше велике козацьке повстання 1591 — 1593 рр., спрямоване проти існуючих польсько-шляхетських порядків в Україні, було пов'язане з іменем «заслуже­ного козака», дрібного шляхтича з Підляшшя Криш-тофа Косинського. Тривалий час він перебував на Запорізькій Січі, займав важливі військові посади, був обраний гетьманом. У 1591 р. білоцерківський староста Я. Острозький відібрав у нього маєток на Київщині, наданий королем за бойові заслуги. Особиста кривда, завдана Косинському, наклалася на глибокі соціально-економічні суперечності тодішнього життя та непослі­довну політику польського уряду щодо козацтва, яка неодноразово змінювалася від репресій у спокійні часи до заохочень до служби під час небезпеки. Наприкін. 1591 р. запорожці разом з реєстровцями під проводом К. Косинського прийшли під Білу Церкву — резиден­цію і замок Я. Острозького і захопили її. Повстанців підтримали міщани та селяни навколишніх міст і сіл — всього бл. 5 тис. чол. Ці події започаткували півстолітню козацьку війну проти Речі Посполитої, яка в сер. XVII ст. переросла у Національно-визвольну революцію.

Поступово повстанський рух проти польської влади набув значної сили і протягом 1592 р. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Козацькі загони оволоділи Трипіллям, Бо-гуславом, Переяславом, штурмували Київський замок. На визволеній території старшина приводила до при­сяги Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Тобто боротьба одночасно велася за соціально-економічні права й роз­ширення козацьких порядків на нових землях.

Для боротьби з повстанцями було зібрано шляхет­ське ополчення під командуванням київського воєводи К. Острозького. На поч. лютого 1593 р. під м. П'ятка (теперішня Житомирщина) відбулася вирішальна битва, у якій погано озброєне повстанське військо в умовах суворих морозів і нестачі харчів майже тиж­день мужньо відбивало ворожі атаки, втративши від 2 до 3 тис. вбитими. Значних втрат зазнала й шляхта, а

тому змушена була піти на укладення перемир'я. За його умовами К. Косинський зобов'язався скласти геть­манські повноваження, повернутися на Запоріжжя й не вчиняти бунтів, козаки мали повернути все награбо­ване майно, а селяни, що пристали до повстання, муси­ли повернутися до своїх панів.

Проте козацтво не склало зброї. Уже в травні 1593 р. К. Косинський на чолі двотисячного козацького загону вирушив із Запоріжжя під Черкаси, де взяв в облогу замок місцевого старости О. Вишневецького. Останній почав з повстанцями переговори, під час яких К. Ко-синського було підступно вбито. Але й по смерті ватажка козаки не припинили облоги Черкас, змусивши О. Виш­невецького підписати договір, за яким вони отримали право вільного відходу на Запоріжжя та на волості, їм поверталося відібране у них майно тощо.

Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстання 1594—1596 рр., яке очолив Северин Наливай­ко. Він походив із Гусятина (нині Тернопільської обл.). У молоді роки перебував на Запоріжжі, брав участь у морських і сухопутних походах запорожців проти турків і татар. Згодом, як сотник надвірної хоругви, слу­жив у князя К. Острозького. Але після битви під П'ят­кою покинув службу, очолив козацький відділ, що діяв проти турків на нижньому Дністрі.

Влітку 1594 р., повернувшись з успішного походу в Молдавію, С. Наливайко розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти, вимагаючи стацій (натуральних поборів) або забираючи продовольство й фураж силою. Водночас він направив на Запоріжжя своїх посланців із пропозицією про об'єднання сил для спільної боротьби проти польського панства. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косин-ського, надіслав запорожцям 1,5 тис. коней, захоплених у турків. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали місцеву шляхетську адміністрацію, захопили Брацлав і проголосили його «вільним ко­зацьким містом». Це, по суті, стало початком повстання. Приблизно тоді ж на допомогу наливайківцям при­був загін запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою, представником козацької реєстрової стар-

шини. Об'єднане військо Наливайка й Лободи, що на­лічувало бл. 12 тис. чол., спершу зробило кілька по­ходів у Молдавію, де, зокрема, змусило її правителя відмовитися від підданства турецькому султанові, а з весни 1595 р. цілком зосередилося на боротьбі з поль­сько-шляхетським режимом. У той час Наливайко пішов на Волинь та Білорусь, здобуваючи міста й беручи з них контрибуцію. Аналогічно діяв і гетьман Григорій Лобода, який зі своїми запорожцями подався на Подні­пров'я. Ще один козацький загін полковника Матвія Шаули, здобувши Київ, направився у Білорусь. Напри-кін. 1595 — на поч. 1596 р. повстанці вже контролюва­ли все українське Правобережжя та Південно-Східну Білорусь. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали звістки про наміри повсталих створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.

У значній мірі успішне розгортання повстанського руху було зумовлене відсутністю шляхетського війська, яке тоді воювало у Молдавії. Та з його поверненням відбувається ускладнення ситуації. Польський уряд доручив придушити повстання польному гетьманові С. Жолкевському, одному з найкращих полководців того часу. Виступивши навесні 1596 р. з добірним військом і значною артилерією, він вирішив розбити козаків по частинах і спочатку вдарив на військо Наливайка. Але той з півторатисячним загоном, вдало маневруючи, зумів уникнути нерівного бою і під захистом табору з возів відступив до Поділля, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви.

У березні 1596 р. повстанські загони об'єдналися під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. Згодом в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася одна з вирішальних битв, після якої повстанці почали відступ, маючи намір схова­тися за московським кордоном. Але їх просування галь­мував величезний обоз приблизно з 7 —9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. У травні 1596 р. на р. Солониці під Лубнами (теперішня Полтавщина) повстанці потрапили в оточення пере­важаючих сил польського війська, яке налічувало понад

5 тис. жовнірів та декілька тисяч обслуги. Тут козаки спорудили міцний табір, який оточили возами в 7 — 9 рядів, окопали ровом і шанцями. На укріплення і вози поставили бл. 20 гармат. Майже 2 тижні вони героїчно оборонялися. Декілька великих штурмів табо­ру не дали полякам нічого. Навпаки, козаки самі роби­ли небезпечні вилазки і С. Жолкевський мусив увесь час бути насторожі. Боєздатна частина козацтва у цій ситуації могла спокійно прорватися через ворожі лави, але не хотіла залишати напризволяще жінок, дітей, ста­рих, поранених. А всі вибратись із пастки не могли.

Розуміючи, що козацький табір неприступний і зна­ючи, що на виручку обложеним іде допомога із Запо­ріжжя, С.Жолкевський вдався до такого засобу, як під­ступність, демонстративно ведучи переговори лише з Г. Лободою і поширюючи різні чутки. У результаті цього козаки звинуватили останнього в зраді і страти­ли. Новим гетьманом було обрано запорозького стар­шину Криштофа Кремпського.

На початку червня у розташування Жолкевського прибули свіжі підкріплення і важкі облогові гармати. Протягом кількох днів поляки вели безперервний об­стріл табору. Загинули сотні людей, ще більше було поранено. Становище ускладнювалося через спеку, не­стачу води, харчів та фуражу, почалися повальні по­шесті на людей та худобу, бракувало боєприпасів. Тому було вирішено задовольнити польські вимоги. Демора­лізовані повстанці зв'язали С. Наливайка і його най­ближчих соратників і видали Жолкевському. Проте їх це не врятувало. Поляки поставили нову вимогу, про яку мовчали раніше — повернення всіх втікачів до своїх панів. Коли повстанці відмовилися, то раптовим нападом беззахисний табір було розгромлено. «Так їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі», — писав один із поляків. Тільки К. Кремпському з частиною козаків вдалося прорвати­ся на Запоріжжя. Керівників повстання після страш­них тортур було страчено у Варшаві. Зокрема С. Нали­вайкові та М. Шаулі відрубали голови й четвертували. Козацькі виступи 1591 — 1596 рр. викликали пере­ляк серед польської шляхти, яка на сеймі проголосила

козаків ворогами держави та ухвалила «винищити їх до останку». Однак усі ці постанови залишилися на папері. По-перше, Запорізька Січ була недоступною для польського панства і надалі залишалася головним осе­редком козацької вольниці. По-друге, на поч. XVII ст. Польща вступила в період безупинних воєн з Волощи­ною, Швецією, Московщиною, а тому раз по раз мусила звертатися за допомогою до козаків (зокрема у 1609 р. на московській території у складі польського війська діяло 40 — 50 тис. козаків). Тому вже у 1601 р. поль­ський сейм скасовує свої рішення про ліквідацію коза­цького стану, які так і не набрали чинності. Правда, Солоницький погром вплинув на внутрішній розкол козацтва, який проявився ще у відносинах між при­хильниками Наливайка і Лободи. У козацькому сере­довищі виникли дві течії: радикальна, яку представля­ло незаможне козацтво, що прагнуло до покращення свого становища шляхом негайних і рішучих дій про­ти польського панства, та поміркована, до якої належа­ли матеріально забезпечені козаки, схильні до ком­промісів та мирного розширення своїх прав і привілеїв у Речі Посполитій. Домінуванням останньої течії, найяс­кравішим представником якої був гетьман П. Сагайдач­ний, а також активною участю козацтва у зовнішньопо­літичних акціях, насамперед проти Криму та Туреччини, і пояснюється той факт, що протягом трьох десятиліть в Україні не було великих народних виступів.

Дата добавления: 2015-05-22