Перші кроки суверенізації

Вже з перших днів роботи українського парламенту у ньому розпочалося протистояння між прокомуністич­ною більшістю — т. зв. групою 239 на чолі з О.Моро­зом та демократичною меншістю — Народною радою,

лідером якої став академік І.Юхновський (приблизне співвідношення сил між ними було як 239 до 115 — 133 осіб). Особливо воно загострилося під час виборів голови Верховної Ради. Усвідомлюючи відсутність будь-яких шансів на перемогу, демократичні сили за­пропонували бл. десятка своїх претендентів на цю по­саду (М.Горинь, І.Драч, Л.Лук'яненко, В.Чорновіл, І.Юхновський та ін.). Таким чином, вони використали парламентську трибуну для пропаганди національно-демократичних ідей, оскільки сесію парламенту в прямій трансляції і в запису в ті часи дивилася і слухала вся Україна. Забезпечивши обрання головою Верховної Ради першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка, більшість все ж змушена була погодитися, щоб з 23-х парламентських комісій 7 далеко не другорядних (зовнішніх справ, економічної реформи, прав людини, культури і духовного відродження та ін.) очолили представники опозиції.

Основним здобутком першої сесії українського пар­ламенту стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 р. За неї проголосу­вала не тільки Народна рада, а й представники проко­муністичної «групи 239». Такий перебіг подій був зумов­лений збігом кількох обставин. По-перше, Декларацію про державний суверенітет на той час вже прийняла Росія і це давало Народній раді додаткові аргументи у суперечці з «групою 239». По-друге, депутати-комуністи були розгублені несподіваною відставкою В.Івашка, який, перебуваючи разом із кількома десятками своїх сорат­ників із числа депутатів у Москві на XXVIII з'їзді КПРС, змінив посаду голови Верховної Ради на заступ­ника генерального секретаря ЦК КПРС. По-третє, робо­ту Верховної Ради супроводжували постійні багато­тисячні мітинги та шахтарський страйк, під час якого шахтарі домагалися департизації підприємств, націона­лізації майна КПРС, відставки союзного уряду на чолі з М.Рижковим.

Декларація про державний суверенітет України стала першим рішучим кроком на шляху до повної націо­нально-державної незалежності. У своїй преамбулі цей документ проголосив «верховенство, самостійність, по-

вноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Від імені українського народу могла виступа­ти тільки Верховна Рада. Територія України в існую­чих кордонах проголошувалася недоторканною. Підкрес­лювалося також виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національ­ним багатством України. Верховна Рада зберігала за Україною право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Проголошувався намір стати в майбутньому постійно нейтральною дер­жавою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Важливим було положення про українське громадян­ство. По суті, Декларація створила основу для респуб­ліканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства.

Наступним кроком Верховної Ради після прийнятя Декларації про державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийня­тий 2 серпня того ж року. Головними принципами економічної політики України було визнано: власність народу республіки на її національне багатство і націо­нальний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист; повна госпо­дарська самостійність і свобода підприємництва; вве­дення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; створення національної митниці, захищеність внутрішнього ринку тощо.

У контексті Декларації логічними були також дії українських парламентарів, передусім представників Народної ради, які прагнули надати відносинам Украї­ни з іншими республіками СРСР міждержавного ха­рактеру. 29 серпня 1990 р. вони спільно з російськими депутатами з блоку «Демократична Росія» підписали «Заяву про засади державних відносин України і РРФСР на підставі декларацій про державний сувере­нітет». До кін. 1990 р. Україна підписала двосторонні державні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Росією, Білорусією, Узбекистаном, Казахстаном.

Активну державницьку позицію займала молодь, яка, об'єднавшись у ряд молодіжних організацій, як Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС) та ін., вдавалася до різних політичних еаходів, спрямованих на дальшу демокра­тизацію суспільного життя. Найбільш вражаючою ак­цією було голодування студентів у Києві, яке тривало з 2 до 17 жовтня 1990 р. і охопило 158 осіб з 24 міст України. Головними вимогами голодуючих до Верхов­ної Ради були: відмова від підписання нового союзно­го договору, відставка уряду, оголошення нових парла­ментських виборів на багатопартійній основі, заборона відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізація майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Голодування було підтримане масовими демонстраціями, що зрештою змусило парла­мент піти на поступки і прийняти компромісне рішен­ня: 1) провести на поч. 1991 р. референдум про дові­ру тодішньому складу Верховної Ради і в разі недо­віри — організувати до кінця року нові вибори на багатопартійній основі; 2) забезпечити проходження строкової служби громадян України в межах респуб­ліки; 3) створити парламентську комісію для розгля­ду питання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ; 4) до прийняття нової Конституції України «укладання союзного договору вважати передчасним»; 5) відставка голови Ради міністрів УРСР В.Масола; 6) до ЗО ли­стопада 1990 р. привести діючу Конституцію УРСР у відповідність з положеннями Декларації про держав­ний суверенітет.

Однак з усіх цих рішень до кінця року було реалізо­ване лише одне — відставка голови Ради міністрів: замість В.Масола було обрано В.Фокіна. У парламенті знову загострилося протистояння між Народною ра­дою і прокомуністичною більшістю. Одним із його наслідків стало позбавлення депутатської недоторкан­ності й арешт радикально налаштованого депутата С.Хмари. Водночас зростали розходження в «групі 239», передусім між новообраними першим секрета­рем ЦК КПУ С.Гуренком та головою Верховної Ради Л.Кравчуком. Якщо Гуренко і далі зберігав лояльність

до Москви, то Кравчук прагнув до реалізації Декла­рації про державний суверенітет. До підтримки остан­нього схилялася група партійної еліти з числа дирек­торів великих підприємств та апарату Верховної Ради. Фактично вперше за останніх 60 років в Україні відбу­валося становлення групи «націонал-комуністів».

Дата добавления: 2015-05-22