Початий національного відродження

Провісником українського національного відроджен­ня стала Спілка письменників України (СПУ) та її друкований орган — газета «Літературна Україна». Публікації на газетних шпальтах виступів та статей Р.Братуня, О.Гончара, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда, С.Плачинди та ін. письменників, де піднімалися проб­леми захисту української культури, навколишнього середовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Влітку 1987 р. Пленум Правління СПУ, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово з нашого жит­тя йде рідна мова, дійшов висновку про доцільність її конституційного захисту та відправив до Президії Вер­ховної Ради УРСР відповідного листа. Значною була заслуга письменників у справі повернення в україн­ську літературу раніше заборонених чи «небажаних» творів, зокрема, В.Винниченка, Г.Косинки, представників «розстріляного відродження: М.Зерова, М.Куліша, В.Підмогильного, М.Хвильового; з'явилися історичні праці М.Грушевського, Д.Яворницькоґо тощо.

Стрімка політизація суспільства яскраво проявилася у створенні та діяльності різноманітних «неформаль­них» груп та організацій, непідконтрольних КПРС. У сер. 1987 р. у Києві був заснований Український куль­турологічний клуб, до якого належало чимало диси­дентів та колишніх політв'язнів (С.Набока, Л.Міляв-ський, О.Шевченко, О.Матусевич). На його засіданнях відкрито обговорювалися питання про голодомор 1932 — 1933 рр., визвольні змагання 1917 — 1921 рр. та ін. Тоді ж у Львові з'явилося культурологічне Товариство Лева, яке об'єднувало переважно молодих людей. Почи­наючи з 1987 р. в Україну з ув'язнення повертається цілий ряд таких відомих представників дисидентського руху, як В.Чорновіл, М.Горинь, М.Горбаль та ін. Влітку

1988 р. вони на базі Української гельсінкської групи
створили політичну організацію республіканського
масштабу, яка отримала назву Українська гельсінк-
ськд спілка (УГС) і виступала за самостійність Украї­
ни, її лідером став політв'язень з 26-річним «стажем»
Левко Лук'яненко, звільнений наприкін. того ж року.
На поч. 1989 р. виникло Товариство української
мови їм. Т. Шевченка — перша масова українська
організація, що перебувала поза партійним контролем.
Того ж року відбулася установча конференція істори-
ко-просвітницького товариства «Меморіал», яке висту­
пало за увічнення пам'яті жертв комуністичних репре­
сій. Наприкін.жовтня 1989 р. була створена Асоціація
«Зелений світ» на чолі з письменником Ю.Щербаком,
що, на відміну від заформалізованого Українського
державного комітету з питань зовнішнього середовища,
гостро ставила питання про екологічні проблеми в рес­
публіці.

Творення неформальних організацій не обмежувалося лише Києвом та Львовом, а поширювалося й на інші регіони України. Зокрема активну діяльність у 1987 —

1989 рр. розгорнув політклуб «Планета», створений
студентами історичного факультету Кам'янець-По-
дільського педінституту. Його члени (С.Бабій, Ю.Бай-
дюк, М.Лазарович, В.Нестеренко, К.Тимчук), виступа­
ючи в багатьох колективах міста та області, гостро кри­
тикували партійно-державне керівництво республіки,

передусім першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького, яке не лише пленталося у хвості демократичних змін, але й чинило їм усілякі перепони, ознайомлювали з «білими плямами» української історії, засуджували дис­кримінаційну політику щодо української мови. У 1988 р. окремі з них організували у Кам'янці-Подільському акцію збору підписів за надання українській мові дер­жавного статусу, за що під тиском місцевого управління КДБ та міськкому КПУ ледь не були виключені з інсти­туту. Врятували лише активна підтримка більшої части­ни викладацького колективу історичного факультету, студентів та статус депутата міської ради одного з орга­нізаторів акції. Ця загалом пересічна подія яскраво за­свідчила суперечливість перебудовних процесів у рес­публіці. Якщо в Москві журнал «Огонек», редагований українцем В.Коротичем, вже публікував відверто анти-радянських авторів, то в Україні навіть захист україн­ської мови міг послужити приводом для переслідування. А в Києві за спробу провести демонстрацію до другої річниці Чорнобильської трагедії кількох лідерів Україн­ського культурологічного клубу було заарештовано.

Проте переслідуваннями, арештами, каральними ак­ціями загонів міліції особливого призначення (ОМОН) чи навіть цькуваннями собаками годі вже було спини­ти хвилю зростаючого людського невдоволення політи­кою тодішніх республіканських властей. Так, у червні — липні 1988 р. відбулися перші багатотисячні несанкціо­новані мітинги у Львові, у яких активну участь брали такі відомі представники дисидентського руху, як В.Чор­новіл, брати Горині, подружжя Калинців та ін. Мітингу­ючі дискутували щодо розв'язання нагальних націо­нальних проблем, вимагали спорудження у Львові па­м'ятника Т.Шевченкові та жертвам комуністичного те­рору, піднімали питання про реабілітацію вояків УПА. 13 листопада 1988 р. 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам, відбувся у Києві. Незабаром мітинговий вал, а разом з ним і національна символіка {вперше синьо-жовтий прапор було піднято 26 березня 1989 р. на-мітингу у Львові) поширилися по всій Україні.

Вагомим чинником зміцнення українського демокра­тичного руху були незалежні українські видання: друковані органи УГС — газета «Голос відродження» та відновлений «Український вісник», а також журна­ли «Євшан-зілля», «Кафедра», молодіжні часописи «Дзвін», «Молода Україна», «Поступ» та ін. У 1989 р. нараховувалося понад 50 таких видань, а до сер. 1990 р. їх кількість зросла до півтори сотні (як правило, вони готувалися в Україні, а видавалися у Прибалтиці). Під їхнім впливом змінювалися у кращий бік офіційні видання: газети «Літературна Україна», «Молодь України», журнали «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор» (останні два змінили свої назви на «Дзвін» та «Березіль») тощо. Саме на сторінках згаданих ви­дань вперше з'явилися матеріали про криваві злочи­ни комуністичного режиму в Україні, висвітлювалися основні віхи українських визвольних змагань, друку­валися твори раніше заборонених авторів.

Тим часом в Україні все частіше лунали вимоги про відставку В.Щербицького. Нарешті у вересні 1989 р. пленум ЦК КПУ звільнив його з посади. Першим сек­ретарем ЦК Компартії України став В.Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади привели до деякого прискорення демократичних процесів в Україні. Зокрема, важливою віхою у національному відродженні стало прийняття у жовтні 1989 р. закону «Про мови в Українській РСР», згідно з яким проголошувався дер­жавний статус української мови. У 1990 р. знач­ного резонансу набули два масові політико-про-світницькі заходи новоствореного Народного Руху України (НРУ або Рух). Перший — це «живий лан­цюг», присвячений Акту злуки УНР і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали, за різни­ми даними, від 450 тис. до 3 млн осіб від Івано-Фран­ківська через Львів до Києва. Він продемонстрував єдність України та зростаючу силу НРУ. Другою рухів-ською акцією було велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва. У значній мірі завдяки Рухові у ряді західноукраїнських міст відбув­ся демонтаж пам'ятників Леніну, як символів то­талітарної доби. Вперше це сталося 1 серпня 1990 р. у

Червонограді на Львівщині. З обласних центрів комуніс­тичного ідола першим позбувся Тернопіль — 8 серпня 1990 р.

Складовою демократичних процесів, які відбувалися в Україні, став рух за легалізацію українських цер­ков — греко-католицької (УГКЦ) та автокефальної пра­вославної (УАПЦ). Першими успіху добилися вірні УГКЦ: 1 грудня 1989 р., під час візиту М.Горбачова до Ватикану, було домовлено про її легалізацію. 26 січня 1990 р. греко-католицька ієрархія скликала синод, який проголосив легалізацію УГКЦ. А 5 —6 червня 1990 р. в Києві відбувся собор УАПЦ, який формально затвер­див факт відновлення УАПЦ та ухвалив історичне рішення про створення ЇЇ патріархату.

Дата добавления: 2015-05-22