Переслідування дисидентів

У боротьбі проти дисидентського руху комуністич­на влада використовувала весь попередній свій арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона

вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. На" поч. 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нараховувалося від 25 до 75 відсотків. Як бачимо, часи змінювалися, а ставлення режиму до українців та «кво­ти» для них у тюрмах залишалися стабільними. До того ж, судді до українців були значно «щедрішими», ніж до представників інших націй: там, де росіянин, скажі­мо, отримував 4 — 6 років, українець діставав від 10 до 15. Після закінчення терміну спецслужби вдавалися до фабрикації нової справи. На собі це відчули М.Пла-хотнюк, С.Параджанов, В.Чорновіл, М.Горбаль, В.Січко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах, — Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко.

Щодо смерті В. Стуса, то один з його побратимів, Василь Овсієнко, висловив думку, що вона була зініційована Кремлем. «Творчість Василя Стуса, — зазначає він, — у 1985 р. Генріх Бьоль висунув на здобуття Нобелівської премії. Вона була б прису­джена 24 жовтня. Але її присуджують тільки жи­вим, посмертно — ні. Отже, Кремль (уже Горбачов!) постав перед вибором: звільнити Стуса чи тримати лауреата Нобелівської премії в камері. У подібній ситуації в 1936 р. був Гітлер: премія була присудже­на в'язневі концтаборів К.Осецькому. Гітлер його звільнив. Кремль же розв'язався з потенційним лауреа­том Нобелівської премії Василем Стусом у традицій­ний спосіб: «Непі человека — нет проблеми»-... >> Василь Стус загинув у карцері в ніч з 3 на 4 вересня 1985 р...

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т. зв. психушки — спеціальні психлікарні, будинки для бо­жевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. (Ініціатором застосування психіатрії у каральних цілях на рубежі 60 — 70-х років виступив голова КДБ СРСР Ю.Андропов. ЦК КПРС і уряд країни погодилися з його нелюдським планом розгор­тання мережі психіатричних лікарень <<з метою за­хисту радянського державного і суспільного ладу».)

Як справедливо зазначає Ю.Зайцев, коли у звичайно­го в'язня все ж була надія хай і за 10— 15 років вийти на волю, то у психлікарні могли «лікувати» хоч до смерті. Так режим ізолював найнебезпечніших для себе вільнодумців, особливо тих, кому не вдавалося припи­сати ні антирадянщини, ні аморальщини. Щоб демора­лізувати дисидента, його поміщали у середовище вбивць та ґвалтівників, які у «психушках» рятувалися від за­служеного покарання; параноїків, нерідко під наглядом «санітара», з карних злочинців. До цього додавалися препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв цього мордування були П.Григоренко, А.Лупиніс, Л.Плющ, В.Рубан та ін. За­гальна кількість в'язнів психлікарень у СРСР, за підра­хунками Леоніда Плюща, сягала 2000 осіб.

Як ці люди витримували такі тортури? Василь Ру-бан пише: «Я знав, що на волю мені дороги нема. При­наймні чесної дороги. Хтось же повинен бути твердим, незламним. У всіх діти, мати, жінка. Якщо всі почнуть колотись і каятись, то ми ніколи не переможемо. На­віщо тоді це зсе? Так кадебе і буде завжди правим, завжди переможцем, а я не міг їм простити тих жертв, яких вони завдали Україні в 1917, 1922, 1928, 1933, 1937, 1940, 1947 і так далі, аж до мого арешту в 1972 р.» (В.Рубану вдалося вийти на волю лише у 1978 р.)

Цькування дисидентів не обмежувалося в'язницями, таборами, засланнями, «психушками». Активно викори­стовувалися й адміністративні переслідування, зокре­ма звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публі­кацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати про­ти дисидентів провокації. їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтуван­ня, побиття і т. ін. Після кількаразового побиття у грудні 1963 р. помер 28-річний геніальний поет Василь Си-моненко. Наприкін. листопада 1970 р. після усних по­гроз за нез'ясованих обставин у Василькові, на Київ­щині, по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю Аллу Горську. У травні 1979 р. сталося за-

гадкове вбивство під Львовом популярного 30-річного композитора Володимира Івасюка. Знищувався цвіт української нації, її совість.

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув оста­точно перетворити Україну у денаціоналізовану ро­сійську провінцію. Але на захист української самобут­ності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український диси­дентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН-УПА традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави — невмируща.

Лекція XVII

УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ: 1985-1991 роки

1. Горбачовська «перебудова» в українському контексті

Після смерті 76-річного Л.Брежнєва (1982), а за ним і двох його наступників: 70-річного Ю.Андропова (1982-1984) та 74-річного К.Черненка (1984-1985), до влади в СРСР нарешті прийшов представник мо­лодшого покоління — 54-річний Михайло Горбачов, якого в березні 1985 р. було обрано генеральним сек­ретарем ЦК КПРС (г/ 1988 р. він став головою Пре­зидії Верховної Ради СРСР, а в 1990-му — президен­том СРСР). Саме з його ініціативи в Радянському Союзі почалася т. зв. перебудова, мета якої полягала в оновленні життя країни.

Дата добавления: 2015-05-22