Зміна політичного курсу

Якщо в економіці партійна верхівка на чолі з Леоні­дом Брежнєвим на початку, принаймні, декларувала де­яку лібералізацію, то в суспільно-політичному житті її прихід зразу ж позначився посиленням репресій про­ти шістдесятницького руху. їх масштаб в Україні знову виявився значно більшим, ніж будь-де в СРСР. Вже у серпні — вересні 1965 р. у ряді українських міст орга­ни держбезпеки заарештували кілька десятків шіст­десятників, яких звинуватили в антирадянській діяль­ності. Навесні 1966 р. Львовом, Києвом, Луцьком, Тер­нополем, Житомиром, Івано-Франківськом пройшла хвиля судових процесів, у результаті якої 20 чоловік були засуджені на різні терміни покарання. У мордов-

ських таборах опинилася ціла низка представників укра­їнської інтелігенції: науковці М. і Б. Горині, М.Осад­чий, інститутські викладачі В.Мороз і Д.Іващенко, ху­дожник П.Заливаха, інженери О.Мартиненко, І.Русин та ін. Цей «табірний лікнеп» мав продемонструвати, що чекає тих, хто наважиться висловлювати незгоду з режимом, протестувати проти припинення процесу десталінізації.

Звичайно, розпочата комуністами хвиля репресій не могла обійтися без «ідеологічної приправи». ЦК КПУ надіслав до місцевих парторганізацій «закритого листа» з вимогою посилити «виховну роботу» з інтелігенцією. Як наслідок, на місцях відбувалися партійні збори, де «неблагонадійних» всіляко паплюжили, а згодом вик­лючали з партії і комсомолу, звільняли з роботи, вига­няли з вузів, переслідували членів їхніх родин. Водно­час у пресі різко збільшилася кількість статей, спрямо­ваних проти «українського буржуазного націоналіз­му». Внаслідок низки «закритих» постанов ЦК КПУ активізувалася цензура, набирала розмаху ідеологічна чистка гуманітарних закладів, редакцій засобів масової інформації.

У 1968 р. війська країн Варшавського договору на чолі з СРСР вторглися у Чехословаччину, щоб приду­шити там процес демократизації. Ця подія переконли­во продемонструвала, що радянське керівництво, за ви­словом Г.Касьянова, остаточно перейшло на рейки нео-сталінізму (не випадково велика когорта сталіністів всерйоз розраховувала на реабілітацію свого куми­ра). По суті, відбувся «блідий ренесанс» минулих років. Репресії не набули таких потворних форм, як при Сталіні, і, головним чином, зводилися до тюремно-адмі­ністративних методів переслідування. Тотальний пре­синг стосувався в основному ідеології, культури, масо­вої свідомості. Уже у березні 1969 р. з'явилася поста­нова ЦК КПУ, яка встановлювала персональну відпо­відальність керівників усіх структур ідеологічного цик­лу, зокрема преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва, за ідейно-політичний зміст діяльності, зобов'язувала їх передусім протидіяти будь-яким «націоналістичним проявам». Почалося справжнє

«полювання на відьом». Ідеологічно заклопотані керів­ники, побоюючись втратити роботу чи прагнучи доби­тися кар'єрного сходження вверх, невтомно вишукува­ли «націоналізм», всіляко цькували тих, хто намагав­ся зберегти в цих умовах свої творчі та суспільно-полі­тичні переконання. Так, об'єктом їх пильної уваги були літературний критик І.Дзюба, скульптор І.Гончар, який утримував удома унікальну колекцію творів українсько­го мистецтва, самодіяльний народний хор під керівниц­твом Л.Яшенка та багато інших «підозрілих об'єктів». Що ж стосується партійного керівництва України, то воно, як правило, ревно виконувало настанови москов­ського центру, про що, серед іншого, свідчать згадані постанови. Хоча слід віддати належне Петрові Шелесту, першому секретареві ЦК КПУ (1963-1972), котрий прагнув зміцнення автономного статусу республіки, ви­магав від Москви таких капіталовкладень в економіку України, які відповідали б її внеску в союзний бюджет, намагався захищати мовні й культурні права українців від натиску здійснюваної Кремлем політики русифі­кації. Подібна поведінка, звичайно, не могла імпонува­ти московському керівництву, яке розпочало підготов­ку усунення Шелеста від влади. В сер. 1970 р. новим керівником республіканського КДБ призначили В.Фе-дорчука, ставленика Москви і прибічника «жорсткого курсу» щодо інакомислячих, який замінив близького до Шелеста В.Нікітченка. У травні 1972 р. прийшла черга й самого П.Шелеста, якого усунули з посади за звинуваченням у «м'якотілості» до українського на­ціоналізму та потуранні економічному «місництву» і перевели до Москви. Водночас було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша радянська», яка вийшла ще в 1970 р., за «ідеалізацію минулого» та «не­достатній інтернаціоналізм».

Дата добавления: 2015-05-22