Посилення реакції

Новим першим секретарем ЦК КПУ став Володи­мир Щербицький, який до цього займав посаду голови Ради міністрів УРСР та був у давніх приязних сто­сунках з Л.Брежнєвим, оскільки обидва були членами

т. зв. дніпропетровського клану. Цей факт і вирішив подальшу його кар'єру. Протягом всього свого правлін­ня він проводив політику цілковитого підпорядкуван­ня Москві, навіть якщо це йшло на шкоду інтересам України, та нещадної боротьби проти української на­ціональної самобутності. Плазуючи перед Москвою та слухняно виконуючи її вказівки, цей, за влучним ви­словом О.Субтельного, «викінчений тип малороса» зумів рекордно довго протриматися на своїй посаді — понад 17 років.

Зміна республіканського керівника «дивним чином» збіглася в часі з посиленням у 1970-х роках боротьби проти «українського буржуазного націоналізму», відо­мої як «великий погром». Ще в січні 1972 р. у ряді українських міст пройшла серія арештів, жертвами яких стали В.Чорновіл, І.Світличний, І.Калинець, Є.Свер-стюк та ін. — всього бл. 20 осіб. Навесні до них при­єдналася нова група українських патріотів. За різними підрахунками, у той час у слідчих ізоляторах перебу­вало від 70 до 122 чол., головним чином представників дисидентського руху, яких звинувачували за політич­ними статтями. Ще більше інакомислячих було підда­но адміністративним покаранням: звільнення з керів­них посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори тощо. Протягом осені 1972 — весни* 1973 рр. майже 90 із заарештованих засудили на максимально можливі строки ув'язнення. Безглуздість ситуації по­лягала в тому, що «провина» цих людей зводилася до написання статей і книжок, правозахисних листів і пе­тицій, зберігання та розповсюдження літератури, видання позацензурних часописів. Нерідко у провину ставило­ся авторство незакінченої статті чи навіть просто розмо­ви, які кваліфікувалися як «поширення наклепниць­ких вигадок, що очорнюють радянський державний і суспільний лад». Чималі тюремні строки можна було отримати за читання і поширення творів М.Груціев-ського, П.Куліша, М.Аркасатаін. «українських буржу­азних націоналістів».

Одночасно з погромом української інтелігенції була проведена «чистка» керівних державних і партійних кадрів республіки, в результаті якої усувалися близькі

соратники опального Шелеста. Зокрема, на місце Ф.Ов-чаренка секретарем ЦК КПУ з ідеології призначили сумнозвісного В.Маланчука (Мілмана), який ще замо­лоду, займаючи посаду секретаря з ідеології Львівського обкому партії, вишукував «буржуазних націоналістів» серед студентства Львівського університету та серед галицької інтелігенції. Він буквально переслідував українських учених, письменників, художників, артистів, вбачаючи у них потенційну загрозу для існуючого режиму. Саме Маланчук разом із шефом КДБ Федор-чуком під керівництвом Щербицького провели у 1973 р. «чистку» республіканської парторганізації, в ході якої з партії було виключено бл. 37 тис. членів, що в ті часи означало кінець кар'єри.

З приходом нового керівництва в Україні різко ак­тивізувалися процеси уніфікації національного життя. Офіційно було проголошено курс на прискорення «злиття націй», який насправді означав русифікацію неросіян. Документами КПРС та її республіканських підрозділів в річницю 50-ліття створення СРСР декла­рувалося виникнення «нової історичної спільності лю­дей — радянського народу». Виходячи з цього, по всій Україні розгорнувся широкий наступ на українську історію, мову та культуру (аналогічним було станови­ще і в інших національних республіках радянської імперії). Склалося становище, суть якого найкраще ви­разив чеський письменник М.Кундера: «Першим кро­ком у ліквідації народу є позбавлення його пам'яті. Знищіть його книжки, його культуру, його історію. А потім накажіть комусь написати нові книжки, створи­ти нову культуру, винайти нову історію. Незабаром нація почне забувати, чим вона є і чим була. Навко­лишній світ забуде про неї ще швидше». Для радянсько­го режиму це завдання значно полегшувалося: йому не потрібно було писати нові книжки, створювати нову культуру, винаходити нову історію — всім цим готовий був «поділитися» щедрий російський народ. Залишалася одна проблема — позбавити неросійські народи, в т. ч. й український, їх національної пам'яті, культури, історії. Вирішити дану проблему в Україні взялася влада на чолі з В.Щербицьким. Прагнучи до якнайшвидшої

денаціоналізації власного народу в угоду абсурд­ним московським теоріям, вона організувала переслідуй вання учених, письменників, митців, які дозволяли собі «відхід від партійної лінії» у національному питанні, «ідеалізували минуле», «смакували національну само­бутність» тощо. Спроби наукового дослідження україн­ської минувшини, зображення її у художніх творах чи на полотнах картин розцінювалися як вияв нелояль­ності до держави. Підозру викликало навіть оперуван­ня такими термінами, як «український народ» чи «Київ­ська Русь», потрібно було вживати — «народ Украї­ни», а ще краще «радянський народ», «Древня Русь» тощо. Паралельно з бібліотек вилучали літературу «на­ціоналістичної спрямованості», бібліографічні покаж­чики з прізвищами опальних авторів; з тематичних планів видавництв початку 1970-х років, за даними дослідників, було знято 157 назв книжок, в яких ідео­логічні опричники знайшли хоча б натяк на «націо­налізм». «Винні», як звичайно, каралися зі всією стро­гістю «соціалістичної законності».

Ще одним чинником, який був значною перешкодою на шляху злиття націй і народностей СРСР в єдину «радянську націю» під егідою російського народу, ви­явилася українська мова. Наступ проти неї очолив сам Щербицький, який, за словами відомого письменника та політика Ю.Щербака, дав кремлівському ідеологові М.Суслову обіцянку за одну п'ятирічку покінчити з українською мовою і русифікувати Україну. Треба ви­знати, що добився він у реалізації своєї обіцянки нема­ло. Русифікація, яка, по суті, стала безжальною бо­ротьбою проти української мови, велася за всіма кано­нами наступальної війни. Сотні придворних суспіль­ствознавців, преса, радіо, телебачення, вся ідеологічна рать працювали на обгрунтування й пропаганду мов­ної дискримінації. Особистий приклад подав Щербиць­кий, перейшовши майже виключно на російську мову. Швидко зростала русифікація шкіл, адже для переве­дення їх на російськомовний статус викладання до­статньо було заяви лише декількох батьків. Вчителям російської мови в Україні встановили 15-відсоткові надбавки до ставок. Класи, у яких було понад 25 дітей,

на уроках російської мови поділялися на групи, в той час як українська мова подібних пільг не мала, навпа­ки, — у ставленні до неї режим послідовно виховував в українців комплекс неповноцінності, неперспективності та непрестижності. Загальну деукраїнізацію забезпечу­вали вимога писати дисертації лише російською мовою, майже повсюдне російськомовне викладання предметів у вузах, технікумах, профтехучилищах, відсутність укра­їнських підручників та посібників тощо. Складалася па­радоксальна ситуація, коли саме вживання інтелігенцією української мови могло бути розцінене як вияв «бур­жуазного націоналізму». Так, на судовому процесі над поетом Василем Стусом один зі свідків наполягав, що той є націоналістом, бо весь час розмовляв українською мовою.

Наслідки русифікації були жахливими. На кін. 1980-х років в Україні з 2,6 млн дітей в україномов­них дитячих дошкільних закладах виховувалися лише 642 тис, або кожна 4-та дитина. У Києві українською мовою навчався тільки кожен 5-й учень. На 1988/1989 навчальний рік не залишилося жодної української шко­ли в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. У 1990/91 навчальному році лише 49,3 % (за іншими даними — 47,9 %) українських школярів навчалися українською мовою. Із 49 столичних ПТУ українською мовою не викладалося в жодному. У вузах українською мовою читалося тільки приблизно 5 % лекцій. Питома вага навчальної літератури для вузів, друкованої в УРСР мовою корінного населення, за кількістю назв скоротилася з 86,9 % у 1946 р. до 8 % у 1980 р. У цілому по СРСР питома вага тиражу підруч­ників для вузів з усіх дисциплін, разом узятих, виданих мовами народів Радянського Союзу, крім російської, склала у 1987 р. лишень 5,1 %, в той час як іноземни­ми мовами даного роду літератури випущено 10,6 %. За перших 2 роки влади Щербицького в Україні ти­раж художньої літератури російською мовою збільшився з 3,3 млн примірників до 9,9 млн. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, складали лише 18 % за на­звою, а за тиражем — тільки 3 %. Під час перепису

населення в 1979 р. кожен 6-й українець назвав рідною мовою російську. Упала в Україні й частка самих україн­ців: якщо у 1959 р. їх нараховувалося 76,8 %, то у 1989 — 72,6 %; в той час як росіян — зросла з 16,9 до 22,0 %.. Ці страшні цифри, на жаль, можна наводити довго. їх руйнівні результати відчуваємо і сьогодні.

У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978-му — Конституція УРСР, що являла собою каль­ку першої. Вони лицемірно декларували зростання на­родовладдя, підвищення ролі та значення рад, широкі права громадських організацій тощо. Хоча насправді вся реальна влада зосереджувалася у руках КПРС, «керівна і спрямовуюча роль» якої була зафіксована' у сумнозвісній 6-й ст. Країною правила, за висловом Г.Касьянова, купка старців, зосереджених у політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л.Брежнєвим (на, 1982 р. Л.Брежнєву виповнилося 76 років, М.Суслову — 80, Д.Устинову — 74, А.Громико — 73, К. Черненку — 71, Д.Кунаєву — 70, Андропову — 68...) Вони спира­лися на підтримку партноменклатури, платою за лояль­ність якій була свобода дій на місцях. Таке «порозумін­ня» привело до зловживання владою, корупції, безгоспо­дарності. До всього цього маразму додавалася недолуга зовнішня політика, наслідком якої стали гонка озброєнь, відкрита агресія у Чехословаччину (1968) і Афгані­стан (у афганській війні (1979—1989) взяли участь понад 150 тис. вихідців з України, з них бл. 2,5 тис. загинуло, стільки ж повернулися додому каліками), прихована військова допомога низці диктаторських ре­жимів, багатомільйонне субсидування «братніх комуні­стичних партій та рухів» тощо. Як наслідок, в суспільстві наростали настрої апатії, зневіри, подвійної моралі та цинізму. Необхідність кардинальних змін у всіх сфе­рах суспільного життя ставала дедалі очевиднішою.

3. Дисидентський рух

Термін «дисиденти» був занесений із Заходу і вжи­вався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не

збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест про­ти бездержавності, панування партійно-державної бю­рократії, утисків національно-культурного життя, зрос­таючої русифікації. Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі, Тернополі та інших містах. Переважно там же розпов­сюджувався і «самвидав». За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60 —70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робіт­ники, науковці, літератори, студенти, митці, священнос­лужителі, селяни та ін.

Основні напрями

Загалом в українському дисидентському русі, на дум­ку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чоти­ри основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найради-кальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був са­мостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здо­бути мирними засобами, хоча окремі з них не відкида­ли можливості збройного виступу. Наприкін. 1950-х років у західноукраїнських областях виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України, Українська робітничо-селянська спілка, Україн­ський національний комітет та ін. Серед них виділяла­ся Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка була створена у 1958 р. на Львівщині гру­пою юристів. Проголосивши себе спадкоємницею ідеї боротьби за самостійну Україну, УРСС виступала за реалізацію статей республіканської і союзної консти­туцій, які передбачали вихід України зі складу СРСР. Однак у січні 1961 р. організацію було викрито, її чле­нів — І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, Й.Боровницького, І.Кіпиша — засуджено на різні тер-

міни ув'язнення, а керівника, Левка Лук'яненка, — до розстрілу, пізніше заміненого на 15-річне ув'язнення.

Подібні судилища відбулися також над членами інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету (1962) та Українського націо­нального фронту (1967). У результаті кількох чоловік було розстріляно (І.Коваль, Б.Грицина, М.Проців), ба­гатьох засуджено на тривалі строки ув'язнення.

Яскравими представниками цього напрямку були також історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчитель­ка О.Мешко, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Го­ринь, поет В.Стус, письменник Г.Снегірьов, літератур­ний критик Є.Сверстюк та ін.

Національнр-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюба та І.Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець З.Франко та ін., базував­ся на необхідності духовного і культурного відроджен­ня українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники націо­нально-культурних прав протестували проти цілеспря­мованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків націо­нальної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глузман та ін. Зокрема, генерал П.Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримсько-татарського народу, репре­сованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, лега­лізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних держа­вою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Подібний поділ, звичайно, є доволі умовним, особли­во, коли йдеться про конкретні постаті. Та все ж він дає змогу певною мірою систематизувати головні заса­ди українського дисидентського руху.

Дата добавления: 2015-05-22