Економічні експерименти

Після смерті Сталіна було зроблено спробу перегля­нути деякі аспекти економічної політики, щоправда, не зачіпаючи основ тоталітарної системи. Передусім М.Хрущов почав реформувати сільське господарство, яке знаходилося у хронічній кризі. На вересневому пленумі ЦК КПРС у 1953 р. він добився для колгоспів

підвищення у 2 —5 разів закупівельних цін на м'ясо, молоко, масло, зерно; списання боргів; зменшення об­сягів обов'язкових поставок державі сільськогосподар­ської продукції; зниження податків. Ці послаблення дещо оживили немічне сільське господарство, підви­щили прибутки колгоспників.

Через рік, бажаючи покінчити з хронічною нестачею продуктів харчування, М.Хрущов запропонував про­граму освоєння цілинних земель у Казахстані та Західному Сибіру. Були розорані величезні площі, що дорівнюють території сучасної Німеччини. З України виїхало туди 100 тис. молодих людей, чимало з яких і донині живуть у Казахстані. Освоєння цілинних та пе­релогових земель дало змогу на деякий час забезпечи­ти населення СРСР хлібом та хлібо-булочними виро­бами, але не вирішило проблему хронічного відставан­ня сільського господарства.

Наступним кроком М.Хрущова стала т. зв. куку­рудзяно-горохова епопея. Спостерігаючи за успі­хами тваринництва, аграрного сектору економіки в США, він вирішив запровадити окремі досягнення аме­риканських фермерів в СРСР. Колгоспам і радгоспам було наказано збільшити посіви кукурудзи, гороху та деяких інших культур, що повинно було підняти рівень кормової бази тваринництва, а отже, забезпечити по­треби споживачів у молоці, м'ясі, маслі тощо. В цілому добру ідею в умовах радянської дійсності, безвідпові­дальності і загальної безгосподарності було повністю дискредитовано. Кукурудзу почали сіяти на пшенич­них полях. Сіяли її навіть в Архангельській області. Тому, посіявши в 1962 р. кукурудзу на 37 млн га, ра­дянські аграрники змогли зібрати її лише з 7 млн га. Внаслідок цього у крамницях пшеничний хліб був замі­нений на кукурудзяний, а горохова та кукурудзяна епо­пея стала темою для багатьох анекдотів. Погано підготов­лене експериментаторство звело майже нанівець попе­редні досягнення в галузі сільського господарства, зумо­вило поглиблення його кризового стану. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського госпо­дарства України зріс на 65 %, то в 1958 — 1964 рр. — на 3 %. У 1962 р. СРСР вперше змушений був Закупи­ли

ти зерно за кордоном, потрапивши у залежність від його імпорту до кінця свого існування.

У суто комуністичному дусі вирішував М.Хрущов проблему забезпечення населення продуктами, зокрема молоком, м'ясом та виробами з них. Як про­відний марксист-ленінець, будучи безкомпромісним ворогом приватної чи особистої власності, він орієнту­вав тваринництво тільки на суспільний сектор. Словом, повний достаток м'яса і молока мали забезпечити тільки колгоспи і радгоспи. Індивідуальне, присадибне господарство планували різко скоротити і незабаром повністю ліквідувати. Видавали абсурдні закони, що забороняли тримати на селі в приватному господарстві більше однієї корови. В Україні це рішення було втіле­не в життя, що призвело до масового зменшення пого­лів'я худоби, свиней. Замість повного достатку, неймо­вірно підвищилися ціни на м'ясо, сало, інші продукти сільського господарства.

Поряд із аграрним сектором, експеременти відбува­лися і в промисловості. У 1957 р. почали реформува­ти управління народним господарством. Існуючі над-централізовані галузеві міністерства, на думку М.Хру­щова, були неспроможні забезпечити швидке зростан­ня промислового виробництва. Замість них утворили територіальні управління — ради народного госпо­дарства. Ідея децентралізації управління економікою для такої великої країни, як СРСР, спочатку отримала позитивні відгуки. Проте в характерному для команд­но-адміністративної системи дусі автори пропонува­ли цю реформу як чудодійний одномоментний акт, спро­можний змінити економічну ситуацію в країні. Правда, організація раднаргоспів дала деякий ефект. Помен­шало абсурдних зустрічних перевезень вантажів, було закрито сотні дрібних підприємств, які дублювали одне одного, ліквідовано окремі міністерства. Вивільнені площі використали для виробництва нової продукції. Прискорився процес технічної реконструкції багатьох підприємств. Зокрема в Україні у 1956— 1960 рр. поча­ли виробництво багатьох типів нових машин, агрегатів, приладів. Було значно скорочено адміністративно-управ­лінський апарат. Тисячі українських заводів і фабрик,

позбувшись опіки центру, вперше на всю потужність запрацювали для свого народу. На внутрішньому рин­ку республіки з'явилися телевізори, радіоприймачі, пральні машини, пилососи, холодильники, швейні ма­шини, фотоапарати, велосипеди, мотоцикли та інші де­фіцитні товари. Темпи приросту промислової продукції у 50-х — першій пол. 60-х років майже вдвічі переви­щували показники за 1965— 1985 рр. У цьому сенсі період правління Хрущова був найдинамічнішим для розвитку української промисловості.

Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Реформи мали половинчастий характер. Ні М.Хрущов, ні, тим більше, його найближче оточення, не ставили питання про повний злам командно-адміні­стративної системи, скасування централізації. Партійно-державне керівництво вважало, що стабільні темпи еко­номічного росту цілком можна забезпечити за допомо­гою існуючого господарського механізму, не усвідом­люючи, що його резерви вичерпалися. Свідченням цьо­го були гасла «догнати і перегнати Америку» та «по­будови комунізму за 20 років». Найсумнішим було те, що, збираючись конкурувати із західним світом, М.Хру­щов та його однодумці не усвідомлювали, що рухають­ся зовсім не в той бік. Тим часом, як промислово розви­нуті країни розвивали ресурсозберігаючі технології, Радянський Союз «переганяв» їх за видобутком сиро­вини.

«Шістдесятники»

Чи не найважливішою подією українського суспіль­но-політичного життя періоду «відлиги» стала поява нового покоління талановитих літераторів та митців, які одержали назву «шістдесятників». Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти пануючої задушливої атмосфери, бо­ролися за справжні культурні цінності, національну свободу, людську гідність. Серед провідних постатей нової плеяди були поети В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, Л.Костенко, літературні критики І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний, художники П.За-

ливаха, А.Горська, кінематографісти Ю.Ільєнко, Л.Оси­ка, журналіст В.Чорновіл та ін. Характеризуючи шіст­десятництво, один із його представників Валентин Мо­роз зазначав: «То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло вже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування...»

Своєрідним організаційним осередком руху шістде­сятників став київський клуб творчої молоді «Сучас­ник», що виник у 1959 р. під егідою міського комсомо­лу. Його очолив Л.Танюк, а найактивнішими учасника­ми були А.Горська, М.Коцюбинська, М.Вінграновський, І.Драч та ін. Серед основних форм їхньої багатогран­ної діяльності були: відродження різдвяних вертепів; організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори па­м'яті відомих діячів: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Україн­ки, М.Куліша, Л.Курбаса; виступи у пресі тощо.

Під впливом київського осередку було створено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові, керівником якого став М.Косів, а діяльними членами — брати Горині, подружжя Калинців, М.Осадчий та ін. Діяльність львівського гуртка вирізнялася більшим радикалізмом, зокрема його учасники пропонували скористатися до­свідом оунівського підпілля.

Значну роль у пробудженні національної гідності української інтелігенції відіграла поезія В.Симоненка, Л.Костенко, І.Драча, М.Вінграновськогота ін. їхні пое­тичні вечори користувалися великою популярністю, збирали тисячні аудиторії.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опо­зиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де М.Хрущов піддав брутальному цькуван­ню представників творчої інтелігенції. Побувавши на-прикін. 1962 р. на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецт­во. Вердикт був однозначним: «Заборонити! Все забо­ронити! Припинити неподобство!» Українські янича­ри тільки й чекали такого розвитку подій. У 1963 р. за перевиховання молодого покоління взявся ідеологі­чний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній кри-

тиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби. Роз­горнулася кампанія проти тих, хто приділяв «надмірну увагу» негативним явищам сталінської доби. До непо­кірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. У сер. грудня 1963 р. сталася загадкова смерть 28-річного Василя Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади.

Гоніння на шістдесятників привели до того, що час­тина з них «переорієнтувалася», ставши покірною ре­жимові, інші відійшли від громадської діяльності й за­йнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні вдалися до роз­повсюдження «самвидаву» — офіційно не визнаної або забороненої літератури. Поширювалися твори Л.Кос­тенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. На зміну шіст­десятництву, як правило, культурницькому, йшов диси­дентський рух.

Кінець «відлиги»

М.Хрущов був сином своєї' епохи, причетним до ба­гатьох її злочинів {за даними російського дослідника Д.Волкогонова, за розпорядженням Хрущова було зни­щено 11 великих паперових міхів з документами, які свідчили про його участь у репресіях часів Сталіна, в т. ч. й в Україні), тому не зміг відмовитися у своїй діяльності від використання старих методів. Так, побо­рюючи культ особи, він ревниво оберігав авторитарний стиль правління. Процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репре­сіями. Зокрема, протягом 1954—1959 рр. лише в Украї­ні було притягнуто до судової відповідальності і підда­но іншим формам переслідувань за «антирадянську діяльність» бл. 3,5 тис. осіб. Збройною силою було при­душено робітничі виступи у Новочеркаську в 1962 р. Починаючи з 1957 р. проводилася посилена антирелі­гійна кампанія. До 1965 р. в Україні було зруйновано понад 10 тис. храмів, нерідко унікальних пам'яток світо-

вої історії та культури. У 1958 р. за вказівкою ЦК КПУ було заборонено й знищено щойно віддруковану збірку поезій Д.Павличка «Правда кличе», де автор викривав жахіття сталінської доби. У тому ж році в СРСР ви­йшов закон про реформу освіти. Складений він був так, що пріоритет у мовному питанні відкрито надавали не національним мовам, а російській мові. Було введено положення пре те, що, мовляв, батьки вирішують, якою мовою мають вчити дітей у школах. На практиці це означало, що можна навчатися в Україні й не вивчати української мови. Такий підхід до мовного питання в державі призвів за ЗО років до повної русифікації шкільництва східних областей України. Не випадковим видається у низці згаданих подій підпал у Київській Публічній бібліотеці АН УРСР, який стався 24 травня 1964 р. {майже одночасно горіли наукові бібліотеки в Ашхабаді та Самарканді) і призвів до цілковитого знищення українського відділу — 600 тис. томів най­цінніших рукописів, стародруків, рідкісних книг. На­завжди було втрачено значну частину пам'яток україн­ської історії й культури. Подібні дії не могли викликати симпатій у суспільстві, яке прагнуло до рішучіших змін.

Значно підривали «хрущовську відлигу» і поклада­ли край будь-яким надіям на краще непослідовні еко­номічні експерименти, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки у зовнішній політиці {придушення національної революції в Угорщині в 1956 р., провал ракетної конфронтації навколо Куби, розрив з Ки­таєм, хуліганські дії радянського лідера в ООН тощо). Після нетривкого покращення, знову почав падати рівень життя народу, зокрема виникли серйозні труд­нощі з хлібом. У країні зростало невдоволення.

У верхніх ешелонах влади поступово готувалися до усунення М.Хрущова від влади. Його стиль та методи керівництва викликали роздратування значної части­ни партноменклатури, яка звикла до свого панівного становища і боялася його втратити у ході численних хрущовських реорганізацій. Найбільший переляк у неї викликали плани Хрущова проводити періодичне пе­реміщення й омолодження кадрів. У жовтні 1964 р. змовники досягли мети — на Пленумі ЦК КПРС Хру-

щова звільнили з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК було обрано Л.Брежнєва.

2. Поглиблення системної кризи тоталітарного режиму (друга половина 1960-х — середина 1980-х років)

Післяхрущовський період (1964—1984) у житті на­родів СРСР, в т. ч. й України, увійшов в історію як період «застою» («розвинутого соціалізму» — за пар­тійною фразеологією), що проявився в економіці, су­спільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посиленням тоталітарних тенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібе­ралізації та гуманізації суспільства. Почався тотальний наступ на шістдесятників, практично припинився процес реабілітації репресованих сталінським режимом, про­йшла хвиля арештів і судових процесів, посилилася ру­сифікація України. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Дата добавления: 2015-05-22